Мертва голова
Шрифт:
— Моє ім’я Іхтіандр. Одного разу я добув вам намисто з морського дна.
— Але ж тоді у вас були людські очі і руки.
Іхтіандр посміхнувся і потряс своїми жаб’ячими лапами.
— Їх можна знімати, — коротко відповів він.
— Я так і думав.
Індіанці з цікавістю стежили з-за прибережних скель за цією дивною розмовою, хоча слів вони і не чули.
— Ви любите Гуттієре? — запитав, помовчавши, Іхтіандр.
— Так, я люблю Гуттієре, — просто відповів Ольсен.
Іхтіандр тяжко зітхнув.
—
— І вона мене любить.
— Але ж вона любить мене.
— То вже її справа.
— Як то її справа. Вона ж ваша наречена.
На обличчі в Ольсена з’явився вираз подиву, але хлопець так само спокійно відповів:
— Ні, вона не моя наречена.
— Ви брешете! — спалахнув Іхтіандр. — Я сам чув, як смаглявий чоловік на коні казав, що вона наречена…
— Моя?
Іхтіандр зніяковів. Ні, смаглявий чоловік не казав, Що Гуттієре наречена Ольсена. Але ж не може бути молода дівчина нареченою цього смаглявого, такого старого і неприємного. Хіба так буває? Смаглявий, мабуть, її родич… Іхтіандр вирішив розпитати про все інакше.
— А що ви тут робили? Шукали перли?
— Правду кажучи, мені не до вподоби ваш допит, — похмуро відповів Ольсен. — І коли б я не знав дечого про вас від Гуттієре, я скинув би вас з баркаса, і на тому розмова скінчилася б. Не хапайтеся за вашого ножа. Я можу розбити вам голову веслом, перш ніж ви підведетеся. Та я не вважаю за потрібне приховувати від вас, що я справді шукав тут перли.
— Велику перлину, яку я кинув у море? Гуттієре сказала вам про це?
Ольсен кивнув головою.
Іхтіандр тріумфував.
— Ну, ось бачите. Я ж казав їй, що ви не відмовитесь від цієї перлини. Я пропонував їй узяти перлину і віддати вам. Вона до погодилась, а тепер ви самі шукаєте її.
— Так, бо тепер вона належить не вам а океану. І якщо я знайду її, то нікому не завдячуватиму.
— Ви так любите перли?
— Я не жінка, щоб любити витребеньки, — відповів Ольсен.
— Але перли можна… як це? Ага! Продати, — згадав Іхтіандр мало зрозуміле йому слово, — і одержати багато грошей.
Ольсен знову ствердно кивнув головою.
— Отже, ви любите гроші?
— Що вам, власне, від мене треба? — вже роздратовано запитав Ольсен.
— Я хочу знати, чому Гуттієре дарує вам перли. Ви ж хотіли одружитися з нею?
— Ні, я не збирався одружуватися з нею, — промовив Ольсен. — Та якби й збирався, то тепер уже пізно думати про це. Гуттієре стала дружиною іншого.
Іхтіандр зблід і схопив Ольсена за руку.
— Невже того смаглявого? — злякано спитав він.
— Так, вона вийшла заміж за Педро Зуріту.
— Але ж вона… Мені здається, що вона любила мене, — тихо промовив Іхтіандр.
Ольсен співчутливо глянув на нього, не поспішаючи запалив коротеньку люльку і сказав:
— Так. Мені здасться, вона любила вас. Але ж ви у неї на очах кинулись у море і втопилися, —
Іхтіандр здивовано глянув на Ольсена. Юнак ніколи не казав Гуттієре про те, що він може жити під водою. Йому її на думку не спадало, що його стрибок із скелі в море дівчина може зрозуміти як самогубство.
— Минулої ночі я бачив Гуттієре, — промовив Ольсен. — Ваша смерть дуже засмутила її. “Я винна у смерті Іхтіандра”, — ось що сказала вона.
— Але чому ж вона так швидко одружилася з іншим? Адже вона… адже я врятував їй життя. Так, так! Мені давно здавалося, що Гуттієре схожа на дівчину, яка тонула в океані. Я виніс її на берег і заховався за камінням. А потім прийшов цей смаглявий, — я його одразу впізнав, — і запевнив її, що це він урятував її.
— Гуттієре розповідала мені про це, — сказав Ольсен. — Вона так і не довідалась, хто ж урятував її — Зуріта чи дивна істота, що майнула перед нею, коли вона отямилася. Чому ви самі не сказали, що це ви врятували її?
— Самому про це незручно говорити. До того ж я не був упевнений в тому, що врятував саме Гуттієре, доки не побачив Зуріту. Але як вона могла погодитися? — питав Іхтіандр.
— Як це сталося, — поволі промовив Ольсен, — я й сам не розумію.
— Розкажіть, що ви знаєте, — попросив Іхтіандр.
— Я працюю на ґудзиковій фабриці приймальником черепашок. Там я і познайомився з Гуттієре. Вона приносила черепашки, — батько посилав її, коли сам був зайнятий. Познайомилися, подружили. Іноді зустрічалися в порту, гуляли на березі моря. Вона розповідала мені про своє горе: за неї сватався багатий іспанець.
— Цей самий? Зуріта?
— Так, Зуріта. Батько Гуттієре, індіанець Бальтазар, дуже хотів цього шлюбу і всіляко умовляв дочку віддати руку такому показному женихові.
— Чим же він показний? Старий, гидкий, смердючий, — не міг стриматися Іхтіандр.
— Для Бальтазара Зуріта — чудовий зять. Тим більше, що Бальтазар був винен Зуріті велику суму грошей. Зуріта міг розорити Бальтазара, коли б Гуттієре відмовилась одружитися з ним. Уявіть собі, як жилося дівчині. З одного боку настирливе залицяння жениха, а з другого — вічні дорікання, вичитування, погрози батька.
— Чому ж Гуттієре не вигнала Зуріту? Чому ви, такий великий і дужий, не побили цього Зуріту?
Ольсен посміхнувся і здивувався: Іхтіандр недурний, а ставить такі запитання. Де він ріс і виховувався?
— Зробити це не так просто, як вам здається, — відповів Ольсен. — На захист Зуріти і Бальтазара стали б закон, поліція, суд. — Іхтіандр усе-таки не розумів. — Одним словом, цього не можна було зробити.
— Ну, тоді чому вона не втекла?
— Втекти було легше. І вона наважилася втекти від батька, а я обіцяв допомогти їй. Я сам давно збирався виїхати з Буенос-Айреса в Північну Америку і запропонував Гуттієре їхати зі мною.