Микола Зеров
Шрифт:
У Києві Микола Костянтинович оселяється в будинку під номером 17 на вулиці Велика Підвальна (нині – Ярославів Вал). Маршрут від Сінного базару до Золотих воріт стає звичним у житті Зерова, його однодумці та друзі оселяються у квартирах уздовж цього маршруту, Микола Костянтинович потрохи починає поринати у насичене культурне життя Києва. Пише рецензії, перекладає римлян, викладає в гімназії латину, а також працює бібліотекарем, відвідує салон Марії Іванівни Прохорової – дочки Івана Тобілевича. Про її салон читаємо у спогадах Михайла Рудницького: «Очевидно, Вороний тільки що одержав адресу Марії Іванівни Прохорової – дочки Івана Тобілевича, де звичайно в суботу ввечері збирались її друзі. Були там не тільки літератори, а й такі любителі літератури, як математики Кравчук, Шарко та її товариші по роботі – гімназичні вчителі».
З 1918 року Микола Зеров починає викладати ще й у Київському архітектурному інституті. Політичний
Розбивши крутян, більшовики розчистили шлях до Києва, почався артилерійський обстріл міста, а потім Київ захопили неперевершенні майстри мародерства. Більшовики не випадково оголосили Юрія Коцюбинського «народним секретарем» з військових справ – прикривались його іменем. Сергій Єфремов 28 січня 1918 року на сторінках «Ради» опублікує «Лист без конверта», адресований синові Михайла Коцюбинского, у якому звинувачуватиме: «Десять днів смерть літає над головами невинних людей. Десять днів творяться страхи, – я бачив їх, пане Коцюбинський, – від яких божеволіють люди. Десять днів конає українська воля. І ви, син великого батька, що любив – і це я знаю – наше місто, – ви його не захистили. Та ви не тільки покриваєте злочинства – ви робите нові».
Українська влада увійде в Київ разом із союзниками – німцями. Місто на деякий час повернеться до спокійного життя – кияни потім згадуватимуть, що найспокійніше жилося «при німцях». 29 квітня 1918 року на з’їзді хліборобів гетьманом було проголошено Павла Скоропадського, Центральна Рада з потьм’янілим політичним капіталом змушена була зійти з авансцени боротьби за владу. Микола Зеров в ті роки стає учасником елітарного гуртка Георгія Нарбута, відновлює спілкування зі Софією Лободою, а з березня 1919 року починає редагувати бібліографічний журнал «Книгар». Нарбут, як і багато інших, був «петроградським біженцем». Він любив усе українське, особливо рідний Глухів, про який часто розповідав учасникам театралізовано-непретензійних вечорів у своєму домі на Георгіївському провулку, навпроти брами Заборовського. У Київ він прибув із родиною, аби приєднатися до української «культурної революції». Нарбутівський гурток обростав міфами і починав нагадувати масонську ложу. До гуртка входили режисер Лесь Курбас, футурист Михайль Семенко, поет Павло Тичина, архівіст і кращий друг Нарбута – Вадим Модзалевський. Як згадував Микола Зеров: «Серед різних гуртків українських, в яких мені доводилось бувати й обертатись, починаючи з останніх класів гімназії, я нічого не можу пригадати собі такого непретензійно-веселого і без застережень талановитого, як співробітницький круг “Нашого Минулого” з його “трьома стовпами”: Г. І. Нарбутом, П. І. Зайцевим, В. Л. Модзалевським – та не періодичними на помешканні Г. І. Нарбута сходинами. Там, на Георгієвськім провулкові, проти славетньої брами Заборовського, у великих світлих кімнатах з стильовими меблями та колекціями старого скла, збиралися: художники, історики, історики мистецтва, критики, видавці, історики письменства. Панував щиро-товаристський, привітний тон. Нарбут вносив до того гурту широкий розмах і сміливість. […] Мене ввів до гурту П. І. Зайцев, десь по-весні 1918 року. Я викладав тоді в 2-ій українській гімназії, де П. І. мав кілька лекцій української літератури. Наші розмови в перерві між лекціями – в книгозбірні, учительській, на коридорі – наблизили нас одне до одного і П. І., як завжди темпераментний, експансивний, став втягати мене в різні справи. Ввів до кола найближчих співробітників “Книгаря”».
Про Миколу Зерова в той період знаходимо спогад П. Зайцева, який вміщено на сторінках повісті-спогаду «Незабутнє, немеркнуче…» Алли Цівчинської: «“Живе срібло!”– сказав я, дивлячись йому в очі. Я любувався ним – блиском його очей, його милим усміхом, його занедбаним зовнішнім виглядом: він мав подерті кишені, а коли усміхався, показував вищерблені зуби, – і це до нього так пасувало. Серед киян я не зустрічав таких життєрадісних людей. Він був молодший за мене eruditissimus, але його ерудиція просто лякала: він знав усе – я не знаю, чого він не знав… Ми почали зустрічатися щодня. Були то чудові часи. Життя кипіло. Коли ставалася якась радісна національна подія, Зеров біг мені назустріч – і кричав: “Ukraina da fare!”. Він був надзвичайно скромною людиною… В його великій теці (він з нею не розставався) було повно зшитків з чудовими поезіями, пародіями й епіграмами. Не раз увечері, коли верталися ми з якихось зборів (а тоді щодня були якісь збори), він спинявся під електричним ліхтарем і, витягнувши якусь епіграму або пародію, що відносилася до особи, про яку ми перед тим розмовляли, починав деклямувати; ми, забувши про обстанову, в якій це діється, іноді до ранку (коли це було літом) перечитували його чудові поетичні твори. Я не давав йому спокою й домагався, щоб він їх друкував. Він волів критикувати інших, а на свою філігранову творчість дивився як на вправи…».
Георгій Нарбут долучився до створення української Академії мистецтв, працював над проектом державного герба України, грошових знаків і поштових марок тощо. Пізніше учні Нарбута візьмуться створювати обкладинку для «Сонячних кларнетів» Тичини, а сам Нарбут працюватиме над обкладинкою Зеровської збірки «Антологія римської поезії». Товариство гуртка придумало образ Лупи Грабуздова, від імені якого писались статті, вигадка починала набувати реальних рис, Нарбут чаклував над своєю містифікацією, Зеров допомагає йому в цьому.
Окрім будинку біля брами Заборовського, був іще один культурний осередок на звичному Зеровському маршруті від Сінного базару до Золотих воріт – помешкання Бориса Якубського біля Сінного базару. Тут збиралось літературне товариство, до якого входили Зеров, Филипович, Драй-Хмара, Рильський, Тичина та інші. Як згадував сам господар помешкання, їхні зустрічі були: «не пляновані, але фактично дуже регулярні. Була внутрішня духовна потреба виладувати себе і вона перетворилась у регулярну звичку. То були розбурхані революцією роки. Ми сприймали революцію з вірою в нові горизонти. Ми не були практиками революції. Ми вірили в свободу, розум, мистецтво, науку». Обидва помешкання – Нарбута і Якубського – відвідувачі називали «сполучними посудинами» – потік гостей плавно перетікав з одного гостинного дому до іншого. Освальд Бургардт напише про дім Якубського у «Спогадах про неокласиків»: «У ті 4 роки моєї відсутности хата Якубського була місцем, де збиралися поети, які прочитували свої поезії, прислухаючись до авторитетного голосу досвідченого теоретика, дослідника вір-щу; Серед тих гостей бували Зеров (якого я тоді ще не знав), Филипович та інші. Отже, зародків напрямку, потім охрищеного ‘‘неоклясицизмом’’, треба, мабуть, тут шукати. У поетів тих був звичай ‘‘ґутенбержити’’, цебто писати рукою свої збірки, які вони один одному дарували. Це робилося дуже чисто, старанно, без одної плямки. Найбільші майстрі у справі ‘‘ґутенберження’’ були Якубський і Зеров. Самотній кабінет ученого був затишним островом у галасливому морі літературних суперечок і течій, створюваних мінливим подувом політичного вихору».
Літературно-мистецьке життя Києва гуртувалось довкола кав’ярень: на противагу російському ХЛАМу (вул. Миколаївська, 5, нині – Городецького) відкрили «Льох мистецтв» у підвалі будинку Льва Гінзбурга (вул. Миколаївська, 9). Відвідував Микола Зеров і «Кривого Джімі», як згадує Галина Журба: «Невеликого зросту, все привітно усміхнений, бадьорий і дотепний. Сміявся, закриваючи рукою щербаті зуби. У чорному пальтечку, із синім шаликом круг шиї, мав щось завжди веселого сказати притишеним голосом, нахилившись близько».
Редакція «Книгаря», у якому в ті роки почав працювати Зеров, розташовувалась біля Золотоворітського скверу в будинку на розі Великої Володимирської і Великої Підвальної.
Віктор Петров згадує Миколу Костьовича у період його редакторської діяльності: «Зеров підводився, сяючи приязною усмішкою беззубого рота. Тиснучи вам руку, він нахилявся корпусом у бік простягненої правиці. Власне, це було так: рука від плеча до ліктя притиснена до корпуса, корпус зігнено і нахилено вперед, і руку од ліктя, під гострим кутом, поземо, обернено навстріч одвідувачеві. Сила потиску, ступінь зігнутості відповідали мірі урочистості привітання».
Щодо роботи Миколи Зерова Петров зауважує: «Довершеності Зеров прагнув у всьому: в роботі над віршем, в застругуванні олівця, правці коректи, заварці чаю, при виборі каракуля до комірця пальта або примірюванні у кравця костюма. Однак він і найменше був педантом чи формалістом: у ньому не було жадної риси од “людини в футлярі”; джерелом було любовне ставлення до всього довкола. Зеров розкривав себе в ентузіазмі» і додає: «Однаково високо він цінив добре загострені олівці, добрі пера, добрий атрамент і добрий письмовий папір, міцний, за власним рецептом заварений добрий чай, добрих приятелів, вроду жінок і жіноче товариство, добрі вірші, книги і саме добре оправлені книги, вбрання, що було б елеґантне».