Морське вовченя
Шрифт:
Уважно оглянувши стінку ящика, в якій збирався прорізати отвір, я ще більше зрадів, помітивши, що це буде неважко. Одна дошка хиталася, бо дно ящика було майже зовсім вибите. До того ж, просуваючи лезо ножа в щілину, я переконався, що сусідній ящик на відстані кількох дюймів від мене. Я ледве міг дістати його кінчиком ножа. Це відкривало широкі можливості. Досить вдарити по дошці як слід, і вона вилетить.
Я так і зробив. Взувшися в черевики, я ліг на спину і почав гатити по дошці підборами.
Незабаром почувся скрегіт. То з деревини витягалися цвяхи. Ще удар, ще — і дошка вилетіла, провалившись між ящиками.
Тієї ж миті я просунув у отвір руку, щоб дізнатись, який там вантаж. Але хоч і намацав шершаві дошки ящика, однак не зміг визначити характер вантажу.
Я вибив ще одну дошку, потім третю, тобто останню, і попереду відкрився широкий отвір.
Це давало мені змогу добре дослідити, що знаходиться далі. На мій подив, виявилося, що передо мною рівна дощана поверхня. Вона, мов стіна, простягалася на всі боки, і я ніяк не міг дотягтися до її краю.
Очевидно, це ящик зовсім іншої форми і розмірів, ніж ті, що траплялися мені досі, але я не міг угадати, що в ньому. Не схоже, щоб сукно, бо ящики з сукном зовсім не такі, і не полотно — останньому я навіть зрадів.
Щоб дізнатися, що в ящику, я встромив лезо в щілину між дошками. Там було щось схоже на папір. Але це була тільки упаковка, бо далі мій ніж натрапив на щось тверде й гладеньке, мов мармур. Натиснувши на колодочку, я відчув, що то не камінь, а тверде й досить добре відполіроване дерево. Я вдарив по ньому ножем, і воно відгукнулось якоюсь дивовижною луною, наче під ним були дзвоники або струни. Але я нічого не зрозумів.
Лишалося єдине — перерізати дошку ящика. Тільки тоді я дізнаюсь, що в ньому.
Я зробив так, як і раніше: вибрав одну дошку і почав перерізати її. Вона мала близько дванадцяти дюймів у ширину, і тому я мучився над нею кілька довгих години. Ніж мій вкрай затупився, і працювати було дуже важко.
Нарешті дошка піддалась. Відклавши ножа, я почав тягнути її на себе за відрізаний кінець. Простір між ящиками давав мені змогу розхитувати дошку так, що з неї кінець кіпцем повилітали цвяхи, а сама вона впала вниз.
З другою половиною я впорався в такий же спосіб. Зараз у великому ящику утворився отвір, цілком достатній, щоб дослідити його вміст. Тверду й гладеньку поверхню якогось предмета закривали аркуші паперу. Витягнувши їх, я оголив поверхню і провів по ній пальцями. Це було дерево, але так відполіроване, що воно скидалося на скло. Судячи з цього, можна було подумати, що це поверхня стола з червоного дерева. Я й залишився б при такій помилковій думці, якби не постукав по дереву кісточками пальців і не почув уже знайомий мені лункий звук. Я постукав дужче, і у відповідь почувся довгий вібруючий музикальний звук, ніби десь далеко грала еолова арфа.
Тепер я зрозумів, що великий предмет — це фортепіано. Колись я бачив такий інструмент. Він стояв у кутку нашої маленької вітальні, і моя мати частенько видобувала з нього чарівну музику.
Отже, предмет з широкою відполірованою поверхнею, що перетнув мені шлях, не що інше, як фортепіано.
Розділ LVIII
В ОБХІД ФОРТЕПІАНО
Відкриття засмутило мене. Фортепіано, безсумнівно, стане якщо не цілковитою, то серйозною перешкодою, на моєму шляху. Очевидно,
З таким інструментом, як у мене, важко було б прорізати потрібної величини діру, навіть в м'яких ялинових дошках, а тут передо мною міцне червоне дерево, до того ще відполіроване й вкрите лаком. Нічого й думати.
Але якщо навіть мені пощастить проробити отвір в кришці фортепіано — страшенно виснажлива, однак посильна праця, — що тоді? Адже доведеться витягати весь його внутрішній механізм, а який він, я не знав. Я пригадав тільки, що всередині фортепіано безліч пластинок з білої та чорної слонової кістки, велика кількість металевих струн та різні планки, що перетинають внутрішню частину вздовж і впоперек, тому важко буде усе це розібрати й вийняти. А далі знову стіна з червоного дерева і дошки ящика, крізь які доведеться різати отвір, щоб вилізти з протилежного боку.
Але були ще й інші трудноті. Навіть коли мені вдасться розібрати й витягти механізм фортепіано, то чи вистачить місця всередині інструмента, щоб можна було пробити його протилежну стінку, дошки ящика й прокласти хід далі? Щодо цього у мене виникали деякі сумніви, вірніше, я був певен, що просто не зумію цього зробити. Правда, я міг би просуватися вгору, якби спорожнив корпус фортепіано, та чи вистачить у мене для цього сил? Я боявся, що все одно не звільню корпусу від того, що в ньому є.
Всі ці ускладнення дуже засмутили мене. Що більше я думав про них, то менше був схильний братися за діло. Зваживши усі «за» і «проти», я відмовився від цього шляху. Замість того, щоб пробиватися крізь фортепіано, я вирішив обминути його.
Я засмутився, що довелось прийняти таке рішення, — адже я витратив півдня, поки впорався з ящиком, що служив за обшивку фортепіано. І все це дарма. Однак сльозами лиху не зарадиш. В мене не було часу марно шкодувати. І, наче генерал, військо якого має штурмувати фортецю, я почав нову розвідку, щоб знайти кращий шлях й «оточити ворога з боків».
Мені чомусь здалося, що надо мною лежить тюк з полотном, і я не мав бажання вибирати цей напрямок. Залишалося тільки спробувати праворуч або ліворуч.
Я усвідомлював, що жоден з цих напрямків нічого мені не дасть, бо й на дюйм не наблизить до мети, і я все одно залишатимусь у «другому ярусі». Кепська справа! Знову марне витрачання часу й праці! Але ж я так боявся страшного полотна!
Проте я все ж таки був тепер в трохи кращому становищі. Вибивши бокову стінку ящика з-під сукна, я виявив, як уже казав, вільний простір між ним і фортепіано завширшки в кілька дюймів. Засунувши туди руки аж по лікті, я обмацав сусідні вантажі. З кожного боку лежало по ящику. Обидва, наскільки я міг судити, були схожі на той, в якому я сидів — отже, це ящики з-під сукна. От і добре! Я так навчився розбивати й випорожняти подібну тару, що вважав це справжнісінькою дрібницею і не мав би нічого проти, якби весь вантаж складався виключно з сукна, що так уславило Західну Англію.