Мотря
Шрифт:
— «Неспокойниє зась і малодушниє голови, котриє безсловними сплетками своїми всенародний покой нарушають, аби били до кріпкого вязання давани і держани до нашого приїзду. Отоє пильно приказуєм, і о чулость і до отпору непріятелем готовость упоминаючи, вашій милості, єго ж поручаєм Господу Богу.
З царствующого града Москви, Августа 12, року 1689». Як недавно писаний цей лист, а як багато з тої пори змінилося! Де ділися «ониї великі государі і великая государиня», де ділися їх ласки монаршії? Нічого тривкого на світі. Все зміняється, пливе, неначе ріка.
— Спасибі тобі, Павлусю. Тую книжку лишу в себе до завтрашнього дня, а інші віднесеш назад і повкладаєш на полицях там, де вони стояли. Знаєш де?
— Ще б то ні! По нумерах. Ось на кождому хребті нумер написаний стоїть.
— Який догадливий. Хочеш, я тебе за бібліотекаря колись візьму.
— Ні, дякую вашій милості. Мене більше до коня і до шаблі тягне.
— А тут тобі їх не дають?
— Не смію просити, — відповів з жалем.
— Підожди, Павлусю, як видужаю, то попрошу за тебе. Подивимося, який ти козак. А що тут нового, — не чув?
Павлусь потилицю рукою почухав:
— Боюся, щоби щось непотрібного не сказав.
— Кажи! Нікого, лиш мене слухати маєш.
— Їх милість, пан канцелярист Чуйкевич, дуже стурбовані ходять.
— Чуйкевич?
— Еге ж!
— Якось на гільтаїв ходили. Побили їх у гаях і кількох привели до двора.
— Карали?
— Де там! До робіт їх усяких настановили, піклуються ними; дивні такі! Тільки хай панночка не гніваються на мене, — їх тут Чуйком звуть, бо дуже чуйні, від тої чуйності геть помарніли, по ночах не сплять, все ходять і ходять та Бахмача пильнують, як свого ока.
— Поздорови пана Чуйкевича від мене.
— Вони і панночку казали здоровити.
— Та-ак?
— Переповідж, казали, що я своєї роботи на других не здаю.
— О-го!
— Такі вони. Говорять, ніби пан гетьман хочуть їх за свого приближеного взяти, як колись Петрик був.
— Але пан Чуйкевич не віддячиться панові гетьманові так, як Петрик.
— Звісно, що ні. Пан Чуйкевич сидьно правдивий чоловік. — Тут Павлусь зірвався з місця і насторошив уха.
— Хтось їде.
— Чи мало хто їде, — відповіла Мотря. Він підійшов до вікна і хотів подивитися, але не міг, бо шибки були замуровані морозом.
— Скочу на рундук.
— Цікавий ти, Павлусю. Побіг.
Мотря розглядала універсали і письма Мазепи. Довідалася багато дечого такого, про що їй і не снилося перше. Не гадала, що це таке трудне і складне діло — гетьманувати. Треба боронити краю і перед зовнішними, і перед внутрішними ворогами. Одних і других багато. І цареві годи, і своїх людей собі не зражуй, — поміж дощ ходи, незамітно скріпляючи й поширюючи свою владу. Одно листування з полковником Новицьким яке цікаве. Раз величає його гетьман своїм товаришем і другом, то знову докоряє йому, що приказу не виконав як слід. А все такими вважливими, деколи навіть хитрими словами. Нелегка річ гетьманська булава.
Нараз Павлусь, як вітер,
— Гетьман! — і руками об поли вдарив.
— Що ти кажеш?
— Ясновельможний пан гетьман приїхати зводив.
— Як же це? Без сурм, без дзвонів?
— Мабуть, щоб вашої милості не тривожити. Власними очима бачив, як до двора ввійшли. Пан Войнаровський проводили їх під руки. Їх милість усміхалися, балакаючи з ними.
Мотря книжку під подушку сховала.
КОЛИСЬ І НИНІ
Чуйкевич переходив попри цвинтар, і його спокусило зайти.
Сам не знав чому. Звичайно бадьорий і повний охоти до життя і до боротьби за нього, не любив приютів смерті.
Але нині так якось сумно було йому на серці, що навіть незчувся, коли опинився поміж могилками. Зарівняв їх сніг, і тільки хрести торчали; деревляні, понищені вітром і сльотою, знімали свої криві рамена, ніби кістяки вилазили з землі, кам'яні подавалися взад, ніби втомилися від довгого стояння і хотіли покластися на землю.
Сніг, як білі хустки, нависав над ними.
На деяких видніли ще надписі, але невиразно; позаглажував їх час своєю всекоющою рукою.
Чуйкевич насилу прочитав декільки імен «рабів божих, котрі здісь упокоїваються».
Імена незнайомі йому, ніби звук пустий.
А колись і вони любили й ненавиділи, радувалися і сумували, попадали в розпуку і сподівалися, руками зір досягали, одним словом, жили.
Невже ж усім нам такий нікчемний кінець і таке безтямне забуття? Зрубаєш дерево, воно з гуком упаде на землю, поторощить корчі, понівечить траву і — лежить безголосо.
Невже ж і нам доведеться так само лежати, може, десь у невідомій землі, може, й без хреста над головою?
Пощо ж тоді всі наші нинішні турботи і зусилля, тривоги і бажання, вся тая безтямна погоня за невідомим щастям?
Смуток зимового підвечір'я всмоктувався в козацьку душу. Мимохіть пригадалася Дорошенкова могила в Ярополчі Волоколамського повіту, біля Москви, могила злощасного Тетері в Адріанополі.
За життя такі далекі собі, такі неподібні, а по смерті оба на чужині лежать і, хоч так недавно померли, сліди могил їх травою заростають.
І пригадався безталанний гетьман Виговський. «Не дали мені оправдатися і на смерть без суду і права шляхетського віддали», — загомоніло десь далеко аж від Галицької землі.
Стрепенувся Чуйкевич, перехрестився тричі і голову склонив. Здавалося, що бачить Ольховець і той будинок, до котрого Маховський заманив побідника з-під Конотопів бачить, як він читає акафіст Пресвятої Богородиці і як паде влучений кулями «жовнірів».
— Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати у Скиті Великім, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста. А тепер на похоронення тіла мойого грішного двіста червоних золотих і сто талярів твердих до шафовання дружині моїй даю.