Можливість відповіді
Шрифт:
Чи можна припустити, що плем’я прибуло з Єгипту?
Я заходився перебирати бруски в надії відшукати таблички, про які згадував жрець. І побачив, що чимало брусків — це таблички із записами, і вкотре вже подякував бурі, що надійно упокоїла цей галеон з награбованими скарбами на дні морському. Яке щастя, що вони не потрапили до рук іспанських володарів і ювелірів!
Я читав: “…І виринув з моря бог Аамангуапа. Був він схожий на змію, але з людською головою і плавцями, як у дельфінів. Праворуч від самої голови у нього починалася велика луска, по дванадцять у ряд, а рядів було сорок сім. Ліворуч видно було таку ж луску — сім рядів — і луску меншого розміру — п’ятдесят рядів. У нього було четверо очей: двоє попереду, двоє позаду, вони випромінювали світло.
І почав бог Аамангуапа говорити з нами нашою мовою. І сказав бог: “Виберіть мені десять юнаків. Я навчу їх, а вони — всіх вас вирощувати плоди, і ви не будете голодувати. Навчу будувати великі житла, щоб ви не мерзли в негоду. Житла, які стоять непорушно, і житла для пересування. Я навчу їх, а вони — всіх вас лікувати рани й хвороби. І ще багато дечого, необхідного для життя, навчу я їх, а вони — всіх вас”.
Вибрали ми десять наших найкращих юнаків, і бог почав навчати їх тут-таки, на березі. І вчив їх до темряви, а потім пірнув у море.
Наступного дня на світанку він з’явився знову й покликав учнів до себе. І знову вчив їх, а з настанням темряви почав світитись і світло поширював довколо себе. Але юнаки втомились і хотіли спати. І бог припинив навчання і пірнув у море.
На третій і четвертий день він з’явився знову й знову навчав їх.
Та юнаки почали сперечатися поміж собою, хто з них сильніший, і ніхто не хотів поступитися. Боролися вони спочатку без крові, а потім один, повалений на землю, підхопився, схопив ніж і заколов переможця. Тоді третій кинув списа і проткнув його. Так перебили вони один одного. І лишився тільки один найсильніший і найвченіший — Катапчукон. Та бог Аамангуапа, довідавшись, що сталося в його відсутність, засумував і сказав: “Ні, ви ще не дозріли для великого знання. Якщо дам вам його, переб’єте один одного і решту людей”. І ще сказав бог, що залишає нам сина свого, улюбленого учня Катапчукона, царем нашим і щоб ми у всьому слухались і були покірні йому, як самому богові, а інакше чекає народ наш тяжка кара і загибель у муках.
Потім пірнув бог Аамангуапа в море і більше не з’являвся.
І почав правити нами благословенний Катапчукон, і навчив нас різних премудрощів, і зробив наш народ могутнім, і ми перестали гинути від голоду й холоду, і розмножились, і завоювали інші народи, і зробили їх своїми невільниками…”
Отже, спочатку дається пряма мова бога. Подальші його слова чомусь ідуть у переказі жерця: “І ще сказав бог, що залишає нам сина свого, найулюбленішого учня Катапчукона, царем нашим…” Саме ця частина дуже скидається на домисел по намовленню Катапчукона. Чому ж її не дали в іншому викладі — як пряму мову бога?
Можливо, жрець-літописець і сам цар Катапчукон не наважилися приписати богові слова, яких він не говорив? Виходить, вони боялися бога? Але чи міг у них виникнути страх перед тим, кого вони вигадали?
Звичайно, сама поява бога могла бути заздалегідь підготовленим дійством. Один із жерців, перевдягнувшись г загримувавшись, ховався десь біля берега і за сигналом Катапчукона являвся народові.
Ні, звичайним обманом всього цього не поясниш. Потрібні факти. Для початку необхідно відвідати місце, де колись нібито з’явився Аамангуапа…
Але зараз я не можу вирушити туди. Передусім мушу виконати завдання Михайла Дмитровича — з’ясувати причину загибелі двох людей і робота в районі підводних нафтопромислів. У тих місцях з катера помітили дивну морську тварину, схожу на легендарну Нессі, — не менше двадцяти метрів завдовжки. Чи могла вона зруйнувати труби нафтопроводу, потягти кудись або проковтнути людей і робота? На катері були й інші вузькоспеціалізовані роботи. За командами з судна вони брали участь у пошуках зниклих, з’єднували труби в місцях розривів, підводили пластир і зварювали його з трубами. Вони нічого не сповіщали про чудовисько, що напало на промисли. На запити відповіли, що ніякого чудовиська не було.
Проте мешканці підводного міста-лабораторії доповідали, що кілька разів бачили за прозорими пластмасовими стінами страхітливу тінь…
Віддалік з’явилася барвиста заграва. Вона тяглася до обрію — наскільки охоплював погляд. У ній переважали червоний і зелений кольори. Червоний переходив у багряний, зелений — у жовтий. У воді стояв важкий густий запах з багатьма відтінками — так не пахли ні косяки риб, ні скупчення морських тварин, ні придонний планктон, ні рослини. Безперечно, це був запах міста.
Я послав і багато разів повторив сигнал про своє прибуття. І коли через кілька хвилин увійшов у зону прожекторів, їхнє світло вже було приглушене — воно не сліпило мене. Ворота-шлюзи в першу приймальну камеру відчинилися. З тихим свистом почали працювати насоси — вода зійшла, і відчинилися двері в другу камеру, де мені належало пройти через іонні душі. В третій камері я прийняв звичайний душ і перевдягнувся.
Після того я зайшов до вестибюля підводного міста, де мене зустрічали люди. Двох з них я знав завдяки портретам і статтям у журналах. Третьою була жінка — висока, з довгою шиєю і густим, коротко підстриженим волоссям. Коли вона повертала голову, волосся розліталось, і їй доводилось весь час поправляти зачіску.
Її очі зустрілися з моїми, спалахнули, ніби впізнавали старого знайомого. Жінка ступила крок мені назустріч, губи П ворухнулися, готові вимовити ім’я. Але вона одразу ж завмерла, примруживши очі й усе ще подавшись уперед, назустріч мені, однак уже досадуючи на себе за поквапливість.
Що їй здалося? Ми ніколи раніше не зустрічались. Адже я помилитись не міг, пам’ять ще не зраджувала мене.
Я відвів очі. Проте відчував на собі її погляд, в якому була не просто цікавість.
Мені відрекомендували Людмилу Вєтрову як біолога, “найчарівнішу з наших русалок”. Сам професор Вєтров виявився міцним струнким чоловіком з важким крутим підборіддям. Його темні очі з-під ріденьких білих брів уважно дивилися на мене.
— Раді бачити вас у нашому місті, — сказав професор голосно. Надто голосно й співуче. Він чомусь був ніби стурбований моєю появою.
Професор на якусь мить затримався, потім поквапливо подав мені руку. Я запам’ятав цю мить і цю поквапливість — навмисну, щоб випередити дружину, і те, як він тримав руку, вигнувши долоню човником, щоб вона менше торкалася моєї долоні, його рука була холодною і сторожкою — випещене п’ятипале звірятко, що сунулося в пащу левові й напружено очікує, чи не зімкнуться ікла.