Імператор повені
Шрифт:
«Зате здогадалася Белітіс і назвала такі вмістилища „Актуальними Втіленнями“. Її родина вже дві тисячі років воює з Карною, її батько, дід і прадід загинули у битвах з Повноважними Втіленнями Руйнівниці. Але навіть Белітіс не змогла передбачити, що під фільварком Пясечинських заховано заставу могутності Карни. Якби ми це взнали раніше, демониця чекала би на можливість Повноважного Втілення ще років сто. Адже Нікти та Аттики, слава Всевишньому, не народжуються у кожному поколінні смертних. Белітіс натомість передбачала, що Нікта рано чи пізно завагітніє монстром, як це було при минулих спробах богині. Тоді б я мав кілька місяців для рішень. Але, бачимо, Сили
«Ваша помилка надто дорого обійдеться моєму світові».
«Нашому теж, — Драбант витер обличчя та голову кожухом і подивився у бік лісу. — Якщо повіє вітерець зла тут, то в Опадлі почнеться ураган. Недарма ми називаємо цей світ Опорним… Вбий того хлопця, Витискуваче. Карна вже недалеко».
«Мені здається, що ти чогось не договорюєш».
«А мені здається, що тобі час вертатися на Сцену», — сказав Голомозий і різким ударом під ребра вимкнув свідомість учня авви Макарія.
«Сволото опадлійське!» — прошепотів Анемподест-Парфаній, приходячи до тями під пальмами. Він лежав горілиць, Аттик оббризкував його водою.
«Я, певно, занедужав», — сказав прочанин.
«Ви просто стомилися, вчителю, — заспокоїв його хлопець. — Адже Ви не спите вже третю добу. Ви ж не винні, що володарка вірить лише Вашим гороскопам».
«Гороскопам…» — приречено промовив учень авви Макарія. Під ребрами все ще пульсував біль і було важко дихати.
«Але ж вони справджуються! — захоплено вів далі Аттик. — Ви напророчили хворобу Авреліанові, і володарці вже відомо, що імператор минулої ночі відмовився від нової наложниці. Він втрачає чоловічу силу!»
«Або береже сили перед вирішальним штурмом», — подумки припустив Анемподест, а вголос попрохав:
«Поможи мені звестися».
Аттик підставив плече. Його ніжне обличчя опинилося поряд з обличчям прочанина, губи, наче самовільно, зволожили неголену щоку.
«Як такого вбити?» — запитав себе Анемподест. Безліч книжних цитат про слабкість людської натури випірнуло в його пам'яті. Всі вони були непереконливими.
Він раптом вирішив забути про свої земні борги і поцілував Аттика. Той припав до його рота гарячим цілунком. Швидкий язик побіг Анемподестовими зубами. Учневі авви Макарія ледве стало сил відірватися і заперечливо хитнути обважнілою головою.
«Тепер, — наказав собі прочанин, — треба згадати те найважливіше, що ніби само випірнуло на Горбатій горі. А цим найважливішим є те, що тут німа й там німа, тут вмістилище для демониці й там вмістилище… Було».
Він посміхнувся щасливому Аттикові, губи якого обважніли й очі затяглися мрійливим туманом, промовив:
«Там була схована застава могутності чортиці і тут вона теж має бути. Пошукаймо».
«Про що Ви кажете, вчителю?» — прокинувся хлопець.
«Це, малий, так, нічого… А скажи мені, хлопче, яка з Пальмірських богинь найзліша та найпідступніша?»
«Богиня Ламашту [107] , Нічна Викрадачка Немовлят, — Аттик відповідав швидко, як бурсак на колоквіумі. — Її храм занедбаний. Там живуть тепер лише злі старі ламії, які поклоняються дзеркалові і харчуються кров'ю жертовних баранів».
107
Ламашту — аккадський демон дитячих хвороб (з кінця 2 тис. до н.е.). Зображався у вигляді жінки з лев'ячою головою, що годує грудьми свиню і собаку. Її атрибутами були гребінь, веретено і дзеркало. У часи Зенобії ототожнювалась з Ламією грецької міфології й не мала державного культу в східних провінціях Імперії.
«Там дзеркало і тут дзеркало!» — Анемподест відчув, що його здогадка підтверджується і подумки показав Напередвизначеності язика. Хоробрість поверталася до нього, оточена хвилями бажань. Він розкуйовдив хлопцеві волосся.
«Ходімо до занедбаного храму!» — виголосив учень авви Макарія.
«Нащо?» — юний пальмірець схопив учителя за руку. Пальці Аттика виявилися напрочуд сильними, а долоня — мозолястою, як у ратоборця.
«Для складання свіжого гороскопа мені конче потрібно попити баранячої крові».
«Її повно у палацових кухарів».
«Ти не хочеш мені допомогти?»
«Я хочу. Але ж Ви знаєте, що занедбаний храм знаходиться на священній землі Кібели [108] , а сьогодні четвертий день тижня».
«І що?»
Аттик здивованим поглядом обмацав обличчя Парфанія-Анемподеста і пояснив:
«Зараз там відбувається Літургія Дефлорованих. Ніхто, окрім корибантів [109] та святих блудниць Головного Храму, не може ступити на священну землю Кібели у четвертий день тижня. Ви ж самі мені розповідали про містерії розцнотливлених в ім'я Ідейської Матері».
108
Кібела (Рея, Ідейська Мати) — богиня елліністичного сирійського і грецького пантеонів.
109
Корибанти — жерці оргіастичного культу Кібели.
«Я лише перевіряю твою пам'ять. Мені радісно, що навіть у дні облоги ти не забув моїх уроків, малий».
Аттик просяяв і відпустив руку учня авви Макарія:
«Я готовий тішити Вас не тільки знаннями».
«Ми ще про це побалакаємо, — пообіцяв прочанин. — А тепер мені потрібно до занедбаного храму. І я піду туди, навіть якщо тисяча корибантів і десять тисяч блудниць стануть супостатами на моїй дорозі. Проведи мене до землі Кібели».
Аттик завагався. Сумніви робили його дівоче обличчя привабливішим, від них глибшали оливкові тіні під очима. Він спитав:
«Але ж на мене чекає володарка. Чим ми виправдаємо мою затримку?»
«Найточнішим гороскопом про загибель римлян».
Аттик кивнув і повів прочанина до хвіртки. Над їхніми головами щось просвистіло. Вони озирнулися. На те місце, де кілька хвилин тому лежав непритомний учень авви Макарія, гепнулась базальтова брила. Заверещало паркове птаство. Це великі балісти Авреліана почали обстріл царського палацу.
Головний Храм Кібели підносився червоною пірамідою між палацовою вежею Беткетер та пілонами, спорудженими для вшанування сонячного бога Ярихбола. Священну землю богині оточував цегляний мур заввишки зо два людські зрости. Там, де стояв занедбаний храм Нічної Викрадачки, мур постарів і пощербився. Коріння кедра підповзло під його фундамент, а гілки розхитали цеглини з клеймами забутих царів. Одною з тих гілок Аттик з Анемподестом перелізли на заборонену землю. Нечисленні пияки мутними очима спостерігали за ними. Але їхню увагу невдовзі відвернула молодь, що вирішила кохатися просто під храмовим муром. Ніхто не покликав варту і не здійняв тривоги.