Музей покинутих секретів

Забужко Оксана Стефанивна

Мабуть, думав собі в хвилини прояснення (коли біль занишкав і скручувався десь у грудях темним вузликом, лиш так даючи до знаку, що й далі готовий напасти), мабуть, він попросту відзвичаївся від абстрактної розумової праці — тої, що не є націлена відразу на прямий практичний результат. Чомусь від цієї думки робилося сумно, і це також його бентежило — те, що тілесна слабість і вимушена бездіяльність ума, вибивши його з заведеного робочого ладу, неждано вивільнили в ньому цілу підводну систему почувань, із якими не знав що робити; бовтався в них ривками, наче невмілий плавець. Бодай назвати їх, і то не вмів, — зрештою, з цифрами йому завжди легше було мати до діла, ніж зі словами. (Цілий свій перший рік у лісі він сумлінно тягав у наплечнику задачник Кренца, потім все-таки змушений був покинути його в криївці, а шкода, саме тепер і придався б, отут вилежуючись, — щоб мізки не лінюхували й не лізло в голову казна-що…) Крім нього, в шпитальному бункері було ще трійко ранених, яких із різних причин не давалося розмістити по селах, одного хлопця принесли вже при ньому — на нозі йому вкинулася ґанґрена, і коли ногу розмотали, криївку надовго заповнив млосний солодкавий сморід — не помагала ні справна, і досить добра, оскільки міг оцінити Адріян, вентиляція, ні нічне провітрювання. Якось Адріян уловив був подібний, пріло-солодкаво-болотяний душок і од «Рахелі» — і був немило вражений: медсестра їм усім подобалася, аж любо було споглядати, як зручно коло них порається, снуючи між причами, заповняючи тісне приміщення своєю через край пишною жизністю, готує їжу, приносить знадвору якісь духмяні трави, щось там кип'ятить на примусі, розливає в слоїчки, крає матерію на бандажі — все без хвилинки

спочину, славна дівочка, і неприємно було пов'язувати її з цим гнилим духом, — а потім постеріг, як вона, вхопивши клубок білого бандажу, зникла за завіскою, де стояло її ліжко, і раптом зрозумів, від чого той дух, і відчув, як обличчя йому заливає гаряча краска сорому, наче хлопчиськові, заскоченому на підгляданні коло дівчачого виходку… Він старався про цей епізод забути, як і про ту ніч, коли спросоння вхопив її за груди, — просто прибрати з пам'яти, як звик чинити з усім, що заважало зосередитися на справі. Цілий клопіт, одначе, й полягав на тому, що справа лишилася десь там нагорі, поза межами шпитального бункера, і він тут без неї торохтів і пчихав, як мотор без оливи.

Не вмів бути недужим!.. Так з місця, при першому знайомстві, й ознайомив лікарю, «Оркові», — молодому хлопцеві, з виду ще студентові, і завжди зле поголеному — щоразу, коли підсаджувавсь до Адріяна на причу, лампа висвітлювала йому на щоці кілька наїжених незнятих волосків. В «Оркові» вгадувалась якась особлива внутрішня серйозність — та, що буває в доброго учня з бідної родини; Адріянові відразу заімпонувало, як лікар зважено й докладно, гейби лекцію читав, описав йому, що діялося в його, Адріянових, грудях, куди саме ввійшла куля і чого там надзюравила, — в цьому місці «Орко» порухав пальцями і, не знайшовши в повітрі ні анатомічного атласу, ні указки, накреслив Адріянові перед носом параболічну криву й проткнув указівним пальцем десь над нею; ще признався, як під час операції вони з медсестрою боялися, що пацієнт не видержить болю, — операція-бо робилася без знечулення, ні хлороформу, ні етеру в них зараз нема, з медикаментами, відколи арештовано наших людей У районній лікарні, стало геть сутужно, спирт, і той їм робили на селі, подвійною перегонкою, але в пацієнта, на щастя, здорове серце — і взагалі, нівроку, здоровий організм: тепер тільки молити Бога, аби не вкинулося загноєння. В «Орковій» мові була та інженерна, реміснича діловитість, із якою обговорюють, як направити зламаний механізм; це було зрозуміле і вселяло довіру. Адріян радо балакав би з ним більше, але «Оркові» не дуже-то випадало дозвілля на балачки: він був лікарем-нелеґалом, оперував мало не щодня — то на лісничівці, то просто на терені, під відкритим небом, а поза тим тільки й устигав, що бігати по селах, рятуючи всіх попечених, побитих та скалічілих, — десь у третьому селі була, правда, прислана совєтами з-за Збруча фельдшериця, але селяни «совітці» не довіряли, воліючи «свого доктора», і небезпідставно, розважливо казав «Орко», бо дівчина мало що й тямила, окрім банок, гірчичників та ще, на перших порах, свого комсомолу, після бесід із «Гайовим» трохи їй у голові розвиднилося, тепер працює на нас, але помочи з неї однак небагато, молоденьке воно ще, невміле… Адріянові трохи смішно було чути, як «Орко» когось зве «молоденьким», одначе старших лікарів у підпіллі дійсно було обмаль, із новим приходом большевиків майже всі вони виїхали на Захід, і врешті, навіть якщо «Орко» й не встиг закінчити студій, він, Адріян, був прецінь останнім, хто міг би щось йому закинути з фахового боку.

А ще й так, як тепер, давно вже він не їв: за «Орковим» приписом до криївки щодня перли жінки з села повними кошиками свіже молоко, сметану, яйця, — «як на базар», сміялися хлопці, — і фізичних сил швидко прибувало: він почав сідати на причі, і до виходку, відділеного від великої кімнати вузьким п'ятиметровим коридором, добирався самотужки, хай і держачись за стіни, і «на прохід» на повітря теж став помалу вичовгуватися, — за першим разом, вернувши з такої виправи, довго лежав віддихуючись, а в очу крутилися зелені кола; в перехопленому темному погляді «Рахелі» постеріг був тоді дивно напружену, майже болісну увагу, — вона аж губу закусила, ніби тлумила стогін, і він уперше всміхнувся їй так, як звик: як до слабшого, підбадьорливо, — це вправило його в уже зовсім добрий настрій. Потім пригадав собі її закушену (ні, радше тільки притриману півоголеними зубами…) спідню губу, коли грав у шахи з «Карим» — раненим у бедро східняком, що за час побиту в криївці по вуха заріс чорною розбишацькою бородою, з якої особливо дико виблискували, коли говорив, дужі білі зуби: мов от-от ними клацне, — говорив же «Карий») у як на гріх, багато, скоромовчасто, гейби з кулемета косив, Адріян його розумів п'яте через десяте, бо той ще й сипав незвичними примовками, раз у раз втуляючи недолуге слівце «чуєш», мов умисне когось селепкуватого передражнював, — «ти, чуйш, підожди з своїм рядном до річки, дай, чуйш, доказати», — певно, через мову його й не ризикнули примістити на селі, дуже вже явно він був нетутешній. Адріян трохи здивувався, коли цей дуроляп виявився цілком порядним шахістом і досить дотепно розіграв староіндійський захист, так що іно в міттельшпілі Адріян, який грав чорними, зумів виправити позицію й перейти в наступ. На диво, при тім ціла «шпиталька» вболівала за «Карого», навіть хлопець із простреленою ногою, «Явір», хоч і виснажений гарячкою, подавав зі своєї причі кволий голос: «Карий, падай йому на карк!», «Карий, ану покажи, що Слобідська Україна може!», — східняк був популярний, дарма що всякчас підкреслював свою нетутешність, ба й певну зверхність над ними, галичанами, яких звав, усіх на гурт, «галичменами»: «Чуйш, не бачили ви, галичмени, смаленого вовка!..» Сам він, зі своїм чорним заростом, акурат на того таємничого смаленого вовка й подобав, і всі його блазенські монологи теж виголошувались ніби від лиця когось іншого — якоїсь третьої сторони, з якої він чи то кпив, чи так демонстрував, що нічого в світі не бере поважно, — й «галичмени» на нього не ображалися. «Карий» не приховував, що колись воював у совєцькій армії; від нього Адріян, між іншим, почув новину, якої не чув раніше: нібито большевицькі комісари перед боєм прирікали солдатам «від імени партії й уряду», що після війни буде скасовано колгоспи, — Адріян на це аж засміявся: а не дурень же зі Сталіна, що? «Ну да, — несподівано злобно сказав «Карий», і всі на мить притихли, так що стала чутною темрява по кутках, — а за що б я йому, блядюзі, воював, за тридцять третій рік?..», — хлопці зацитькали на нього, але якось мляво, недружно, так, мов не «Карого» соромили, а, збиті його лайливим слівцем із теми, якої не вміли підтримати, засоромилися самі: чшшш, припни язика, ти, таже жінка слухає!.. «Рахеля», одвернута до них плечима, щось там гріла на примусі й ані порухом не зрадила, слухає чи ні, і в цю мить Адріян зненацька ясно усвідомив собі, що не тільки він сам, а всі вони тут, у криївці, цілий час тримаються незвичайно — і не через те, що недужі, а через неї. Через її присутність.

До лиха, ніколи не належав до тих, хто при кожній оказії клене «спідничане військо» й твердить, що бабам місце не в підпіллю, а в хаті коло печі, але, по совісті, таки не раз волів би обходитися без жіночої асистенції, хоч воно часами бувало й неможливе просто, — до найгнітючіших епізодів Адріянового підпільного життя належало прощання з Нусею, довголітньою його зв'язковою, її запухле червоне лице, її рот, що раз у раз загрозливо викривлявся, вивільняючи потоком нестримні, як блювота, ридання — і те, що вона йому тоді говорила, а він тупо мовчав, бо геть не мав чого сказати… Певна річ, він припускав, що подобався Нусі, — але ж, Боже мій, він узагалі подобався дівчатам: іще в гімназії йому до живих печінок допекло вислухати від них, який він подібний до Кларка Ґейбла, бо за те мав від хлопців у Юнацтві саму насмішкувату погорду й тим запекліше мусив виборювати в них пошану до себе як до рівного, а згодом і до ліпшого, — кидаючись зі зціпленими зубами на найнесамовитіші ризики і з усіх виходячи переможцем; Нусину примильно-кокетливу, «котусячу» манеру поводження довгий час приписував був її консервативному польському вихованню («кобєцосць пшеде вшисткім!») [13] та «фліртярській» вдачі, і щойно при тій останній сцені — довго вона йому на душі тяжіла! — вперше подумав, що жінка, либонь, узагалі нездатна жертвувати собою за ідею — за чисту, selbstst"andige [14] ідею, за ідею як таку, — а тільки за ту, котра втілюється

для неї в коханій людині — чоловікові, синові, батькові — хоч живому, хоч мертвому… Адже ж і Гельця — попри те, що Гельця, звісно, була щось цілком особливого, це розумілося само собою, — але ж і Гельця пригналася в сорок першому зі Швейцарії додому, будувати Україну, достоту так само, як її тато, старий Довган — у листопаді вісімнадцятого, коли покинув родину у Відні й від самого Кракова добирався до Львова мало не пішки, щоб утрапити вже на останні бої — за Поштамт. І цілий вік потім мучився своїм спізненням — хтось би подумав, наші тоді не вдержали Львова не через те, що полякам прийшла підмога, а через те, що на бойовій лінії не було д-ра Довгана, якого навіть австріяки свого часу не змобілізували, бо мав плоску стопу… Двадцять три роки опісля Гельця також не встигла на найкращу частину — на Акт Незалежносте 30 червня, — зате встигла на все інше — на все, що настало потому, і не знати, коли тепер скінчиться. Так Що за свого старого Гельця, вважати, зреванжувалася, — Гельця завжди обожнювала батька…

13

…«кобєцосць пшеде вшисткім!» — «жіночність насамперед!» (польськ.).

14

selbstst"andig — незалежний, самостійний (нім.).

Жінки!.. А проте мусив визнати, що в ділі всі вони, ті, з якими доводилося працювати, залишалися до кінця вірні й тверді. Менші ризикантки порівняно з хлопами — то правда: не пхалися на рожен без потреби, з самого голого азарту. Але суто інтуїтивно він довіряв їм більше, ніж чоловікам, — так, ніби їхня самопосвята для справи тільки скріплювалася самопосвятою для чоловіка, якого любили і яким пишалися, — і скріплювалася вже намертво, мов найвищої якости цементом. Адріян загалом не надто схвалював, коли колеґи заручалися або женилися; вважав, що тепер на те не час. Однак годі було заперечити, що жонаті боролися ніби з подвоєною силою. Ніби їхні жінки підживляли їх додатковою енергією. Як акумулятори.

Ця «Рахеля» — чи має вона десь нареченого або чоловіка?.. Чому вона взагалі не леґалізувалася, як майже всі жиди з УПА одразу по війні, коли ми переходили в підпілля?.. Та перша хвиля злеґалізованих, правда, мало не вся рушила на Сибір, подякували їм большевики за те, що помогли розбити німців! — пізніші вже були обережніші, воліли фальшиві документи й перехід на польську сторону, звідки можна було дістатись до Палестини; тільки про одного лікаря з жидів, «Мойсея», Адріян чув, що той відмовився виїздити і недавно згинув десь коло Львова при облаві — підірвав себе гранатою, коли оточили… Адріян дивився на непроникну спину «Рахелі» й почував, як його обволікає якийсь химерний жаль — трохи ніби як до загубленої дитини. Про українок у підпіллі так не думав ніколи, було-бо самозрозуміло, що наші дівчата нарівні з мужчинами борються й терплять за ту саму святу справу, а ця жидівочка тут за що?.. «Ходи, Галю, з нами, з нами, козаками, краще тобі буде, як в рідної мами…» Колись давно вони співали цієї пісні на студентській вечірці, і Юзьо-філолог запевняв, просто-таки божився «на цалеґо», наче в первісній версії мала бути не «Галя», а «Хая», «шинкарочка молодая», — і то вже аж згодом усна традиція переробила незвичне ім'я на фонетично подібне «своє», знайоме… «Прив'язали Хаю до сосни косами…» Підманули, забрали з собою — а потім прив'язали в лісі до сосни і підпалили сосну від самого низу. І вона кричала, і ніхто не чув. Як та вчителька, українка, яку совєцькі партизани-«мєдвєдєвці» прив'язали за ноги до двох нахилених беріз, а тоді пустили, — казали, правда, ніби котрийсь таки того не витримав і вистрілив їй у голову, вже напівроздертій… «Хто в гаю ночує, хай мій голос чує…» Яка в дійсності страшна пісня — тріщать дерева, і ти волаєш на поміч, а я нічим не можу тобі помогти, дівчино: тільки подбати, щоб завжди мала гранату на поясі, тільки навчити тебе висмикувати чеку зубами, коли тамті скрутять руки за спиною, — перш ніж вони здогадаються зашморгнути тобі голову назад… «Ой ти, Хаю, Хаю молодая…» Ні, а таки зле воно звучить — «Хаю», «гаю», — не спів, а задишка якась виходить: ха… га… гаю-гаю, зелен розмаю… В грудях мені посвистує, чи що… То певно, що «Галя» ліпше…

З того всього Адріян зрештою, непомітно для себе, заснув — і йому приснився «Роман». Такий самий, як був, у доморобному і з «емпешкою» на плечі. Начебто він, Адріян, знову йшов за ним лісом, слід у слід, тільки ліс був якийсь невпізнанний, свіжовмитий і просяклий сонцем, як отой гай-зелен-розмай у пісні, і «Роман» начебто щось дорогою говорив, але Адріян, хоч як напружувався, не потрапив розібрати жодного слова. Потім «Роман» зупинився й цілком виразно мовив: «Оце тут я живу»; Адріян роззирнувся — і побачив тісну й темну колибу, чи радше хату, в якій, крім образів на стінах і великого стола посередині («Роман» якимось чином опинився по другий його бік — не приступится), нічого більше не було. «А де твоя родина?» — спитав Адріян, міркуючи собі, що на будь-яку родину така хата з певністю буде замала. «Скоро прийдуть, — ухильно відповів стриманий, своїм звичаєм, «Роман», — скоро всі прийдуть». І попросив: «Засвіти мені свічку». Адріян здивувався: чому не засвітить сам, таже «Роман» не жид, а нині не шабас?.. Проте ніякої свічки на столі не було. З того сну він прокинувся з мульким осадом якогось невиконаного обов'язку — але одночасно і вперше нарешті нормально виспаним, одпочилим, аж зрадів: тіло знов поверталось до нього, і ця суто тваринна втіха затлумила собою непорозуміле враження від «Романової» просьби. Добре йому з тим вийшло; як завжди, мав щастя. Того-бо дня дещиця зайвої сили була якраз до речі.

Того дня помер «Явір».

Адріян уперше бачив, як людина помирає не в бою; чомусь це виявилось далеко тяжче. «Явора» мали забрати до лісничівки прооперувати, відтяти гниючу ногу, але він не дочекався операції. Коли обудився, чувся на диво добре, навіть сів на причі й усміхнувся, зовсім притомно. Прийшов «Орко» й мовив до нього щось підбадьорливе. «Рахеля» готувала тут-таки, в криївці, інструменти для операції — повертаючися з виходку, Адріян зупинився коло примуса і з голодною цікавістю реконвалесцента втупився в низеньку, подовгасту металеву скриньку, під якою гоготіло полум'я: вода в скриньці коливалася, і з дна на поверхню піднімалися, дедалі рясніше, сяйні іскорки бульбашок, обкипаючи вздовж по контуру загадкові металеві щипчики — трохи подібні формою до тих, що колись за столом у професорства Довганів подавалися до шпараґусів… Адріяна вразило це незвичне поєднання води й металу: він знав, як скипає вода довкола куль і уламків стрільна, як вони сичать, падаючи в річку, — а тут, навпаки, вода нагрівала собою метал, що був холодним, нагрівала поступово, неаґресивно, спроквола, і в тім проступала якась дивна гармонія, наче в музичному опусі, — стояв і не міг одвести очей. Ця картинка потім надовго вбилася йому в пам'ять — так само, як ніколи перед тим не чуте співуче слово, «піємія». «Піємія», псевдо смерти; одне з тих багатьох, які вона має — і міняє їх так часто, як сама схоче. Смерть: велика конспіраторка, от вона хто. Стільки зусиль докладається, щоб її розкрити, — а тоді виявляється, що вже запізно.

— Та тебе й так дівчата будуть любити, — казав «Яворові» «Орко».

Щось нове висіло в тяжкому, спертому повітрі криївки — люди лежали, сиділи, рухалися, ніби боячись оте щось зачепити. Адріян схотів напитись води й побачив зблизька зіштивніле обличчя «Рахелі»: загризена спідня губа й напружено роздуті ніздрі арабського огиря; біля крил носа виразно, як ніколи досі, проступили цяпки веснянок. Згори постукали по вентиляційному отвору — три рази, потім один, потім знову три: свої. З'явився священик, «Ярослав», приніс із собою добутого для операції етеру, розкривати слоїка не став: при нафтовій лямпі небезпечно, може вибухнути, — але втішилися не лише «Орко» з «Рахелею» — всі якось легше відітхнули, наче «Ярослав» спеціально прийшов дати раду тому невідомому, що тут випростувалось, загрожуючи проломити стелю й поховати їх під обваленими колодами. «Рахеля» пакувала наплечники, бряжчала інструментами, перемовлялася з «Ярославом» — чи виварено на лісничівці простирадла, чи принесли дівчата спирт, прошу подати мені оту велику клямру.

Хай би вже собі йшли, думав Адріян, тамуючи роздратування, хай би швидше виносилися звідси, разом із цим бідакою. Господи, поможи їм, хай усе перейде добре.

Але добре не було — поки поралися, «Яворові» робилося все гірше й гірше. Так, немовби падав з гори. А потім почалася агонія.

— Мамко, — блаженно лепетав «Явір», трусячись цілим тілом, і зуби йому дзиґоніли: — Адіт, уже в церкві дзвонят… Коня мого… Квітку…

— Він не мучиться, — стиха промовив «Орко», заспокоюючи всіх присутніх, і себе також. — Йому добре, то ейфорія від інтоксикації… від затруєння… Так, як од горілки.