Музей покинутих секретів
Шрифт:
— Хіба «правильно» — це завжди легко, Дарусю?..
Це звучить із таким усепроймаючим, задавненим сумом, що Дарина на хвилиночку ціпеніє. Хай із її матері й не героїня, але дурною її все-таки не назвеш.
— Hi. He завжди. Твоя правда.
Обидві мовчать, відчуваючи, що зайшли на незнайому територію, і вагаючись перед наступним кроком. Ольга Федорівна раптом тихенько сміється — здалеку, мовби справді з відстані тридцяти років:
— Знаєш, я тобі ніколи не розказувала… Коли Толя в Дніпродзержинську був…
— (Це «Толя» перепиняє Дарину, мов струнний звук: зазвичай мати каже «батько» або «тато», а тепер вона говорить про чоловіка, якого колись кохала, говорить не дочці, а дорослій жінці, а може, й собі самій): — Вдень, то ще можна було чимось голову затовкти, — на роботі екскурсанти спасали, та й продукти ж треба було добувать, то ж іще один робочий день тоді був — вистояти по чергах… Якось раз у неділю всі базари об'їздила, Житній, Сінний, Лук'янівку, Володимирський, — ніде м'яса не застала, порозбирали ще засвіт! А в тебе тоді недокрів'я було, лікарка в школі сказала, — (дивно, думає Дарина, сама вона нічого такого не пам'ятає, пам'ятає тільки, що місячні в неї почалися пізніше, ніж в інших дівчаток, і її довго гнітило почуття, наче вона з перших у класі раптом перейшла в останні, а коли нарешті «гості прийшли», на радощах похвалилася ще одній відмінниці, Оксані Караваєвій: «А я вже дівчина!» — а Оксана образливо засміялася й сказала: «То купи собі медаль»). — Треба було м'яса, хоч потрошку, хоч у котлетах із хлібом накрутить, а кругом самі пусті прилавки. Ще на Бессарабку дай, думаю, поїду. Приїхала, вечоріло вже — а там якраз зачиняють, прямо перед носом мені… Я припала до стіни, та як заплачу вголос!.. Це перший раз було, що я заплакала, а то, відколи Толю забрали, дуже довго плакати не могла. Як задубіла була всередині. А вечорами, коли вже все приберу,
— Дейдрімінґ, — видушує Дарина, стараючись звучати розважливо: всі діагнози завжди звучать розважливо, навіть смертельні. — Є такий термін у психології.
— Так? — неуважно перепитує Ольга Федорівна. Те, що винайдену нею таємну гру, про яку вона тридцять років нікому не розповідала (цікаво, а зі своїм нинішнім чоловіком про що вона говорить?), виявляється, скласифіковано, пойменовано й укладено кимось у відповідну шухлядку з наліпленою етикеткою, особливого враження на неї не робить, — Ольга Федорівна взагалі не сприймає загальників надто поважно, в неї до них якась інстинктивна недовіра — до наукових термінів, до політичних концепцій: вона їх не чує, не запам'ятовує, досі не знає, чим лібералізм різниться від демократії і що таке громадянське суспільство, — для неї це все чоловічі ігри, які до її життя мають хіба той стосунок, що можуть одного дня його зруйнувати. Дарині спадає на думку, що вона вспадкувала від матері значно більше, ніж їй здавалося досі. І здатність «крутити собі кіно», виходить, також. Тільки що Даринине «кіно» завжди крутилося «на винос», із думкою, як це перенести на екран і показати іншим, — а материне виготовлялося для аудиторії з одного глядача.
Ось таку б зробити передачу — перенести на плівку ті фантазії, що снуються в людських головах і допомагають людям вижити. Дейдрімінґ на екрані, чим не телебачення майбутнього? Суперовий проект, нічого не скажеш, особливо як на відставну анкорвуменшу. Що ж, тепер, коли її відставлено (ні, коли вона сама себе відставила, прошу панства!), вона зможе без будь-яких перешкод, як колись її мати, намріювати собі скільки завгодно прекрасних, снодійних проектів, не переймаючись тим, як його все зреалізувати. Творитиме собі свою приватну віртуальну реальність, до якої нічиї брудні лапи не матимуть доступу. Щоправда, й нічиї чисті також. Надзвичайна перспектива, хоч відразу вішайся. Все одно, що сісти на голку, справді.
Але щось у почутому Дарині все ж муляє — щось не-проковтнуте, як риб'яча кісточка, застрягла між зубів, і вона вперто лізе туди язиком — висмикнути, зализати:
— Дейдрімінґ — по-нашому можна перекласти як сон наяву. Чи сон із розплющеними очима. Сон у свідомому стані.
— Так свідомому ж, я ж тобі кажу, — потверджує Ольга Федорівна, ніби трохи дивуючись, що дочка не пойняла їй віри й потребує для справдження щось там іще перекладати, тоді як вона, мати, їй уже все що треба оповіла. — Це не те щоб якісь там галюцинації абощо, боронь Боже! — (О, і це Дарина також упізнає, це їхній кревний страх, фамільний: досить мати в родині одного офіційного шиза з наліпленою етикеткою, дарма що фальшивою, щоб уже до скону харапудитися, підозрюючи за кожним своїм кроком загрозливо навислу тінь безумства, — хоч та «сутяжно-параноидальная психопатия», яку наліпили на батька, жодних «галюцинацій» і не передбачала, для діагнозу цілком вистачало «нав'язливих ідей», а «нав'язливими» вважалися ті ідеї, від яких ти не відмовляєшся, коли від тебе того вимагають, та ще й такими переконливими арґументами, як удар по голові в нічному під'їзді…) — Просто, сама собі придумую таку ніби гарну-гарну казку, як тобі перед сном розказувала маленькій. І так уже була до того звикла, що навіть удень на роботі іноді ловила себе на відчутті, ніби на мене вдома ввечері жде щось гарне, — так, як при Толі було…
Ах, то он воно, значиться, як було при Толі. Дарина й сама добре знає цю радість дня, наскрізь під'яскравленого в кожній дрібниці чеканням любовної ночі, — тільки чомусь це материне наївне звіряння (з якого відразу суне, як із розкритих дверей, хмара інших далекосяжних здогадів про її сексуальне життя, і з дядею Володею також, мати сама явно не розуміє, як багато цим про себе сказала, більше, ніж за двадцять років усіх їхніх дипломатичних перемовин…), — замість зворушити, озивається в Дарині глухим болем: чи то відгомоном її давнього дочірнього бунту, з якого вона колись вийшла, узброєна непохитною юною певністю, що ніколи, ні за яких обставин не дасть себе підбити жодному чоловікові, — а чи якимсь сукупним жалем, за матір і на матір водночас… Так, вона завжди знала, що вона, Дарина, — дитя любови і, виростаючи, в своїх власних стосунках із чоловіками раз у раз натрапляла на випорслі з глибин дитячої пам'яти прямі, як оце зараз, свідчення, що колись її батьки були дуже щасливі разом. Десятиліттями ті дитячі враження зберігалися в ній, чекаючи, доки їх прояснить прожектором дорослого досвіду: ось родина вертається з прогулянки, і тато на сходах пропускає маму вперед, а сам із маленькою Даринкою лишається стояти внизу, задерши голову, а потім зі сміхом кидається наздоганяти маму, перестрибуючи через дві сходинки, і вони десь там поверхом вище шамотаються й хихочуть, у цю мить цілком про неї забувши, — так тепер любить наздоганяти її на сходах Адріян, але відкриттям вона завдячує ще Сергієві, який першим їй зізнався, що не може спокійно дивитися на неї ззаду (вона тоді, ще не знаючи чоловіків, сприйняла це повідомлення з палкою цікавістю, і зараз же згадала батьків вираз, коли він стояв на сходовому майданчику з задертою головою…), — взагалі, вона тільки десь аж класі в другому сповна здала собі справу з того, що тато з мамою справді зустрілися колись як чужі люди, котрі могли б і не зустрітися, і тоді не було б її, — і взялась по-прокурорськи діймати їх розпитами, як саме вони зустрілися. Можна вважати, що то було її перше в житті інтерв'ю, і вона лишилася ним невдоволена, як і більшістю своїх інтерв'ю аж до сьогодні (до вчора, до вчора!): вона-бо вибивала з тата з мамою не що, як готову «сторі», з якої ясно випливало б, що зустрілися вони невипадково, що інакше й бути не могло, і покохали одне одного з першого погляду й на віки вічні, — а тато з мамою, як двійко шибеників зі старшого класу, перехопили ініціативу й повели гру за якимось своїм, незбагненним для восьмилітки сценарієм: пустували, навзаводи обкидали одне одного, як сніжками, геть, здавалось їй, недоречними деталями, весело перебивали себе навзаєм, дражнячись: а ти сказав — ні, це ти сказала, — пхи, і не думала, дуже було потрібно! — ага, кажи-кажи, та ти з мене очей не зводила! — і мама хихотіла, як дівчинка, якій на уроці передали записку від хлопчика, на що, як обурено вважала маленька Даруся, не мала жодного мам'ячого права… Адька так само любить тепер згадувати їхню першу зустріч у гумористичному тоні, любить жартома імпровізувати, щоразу на інший лад, той самий сюжет — як він приперся до неї на студію, а вона зашипіла на нього як кицька, але ніжки — го, ніжки її він зразу оцінив, зразу вирішив, що такі ніжки його рук уйти не повинні! — і вона так само у відповідь хихоче й кидає в нього сніжками, — тепер, коли вона знає, яким невичерпним джерелом підігріву для всякої любови є звертання до своїх витоків, до початку, і як усяка гра при тому укріплює в тобі свідомість перемоги над життям (бо ж гратися можна тільки тим, що твоє, твоє, належить до тебе, і ніхто тобі того не одбере!..), — тепер їй жаль, що тоді, у вісім років, з неї виявився такий нікудишній інтерв'юер. Що, вимагаючи «сторі», вона не запам'ятала деталей — тільки загальний розмитий образ, як у скляній кулі, в якій, коли її поворушити, сиплеться сніг: батьки молоді, вони сміються, і їхні
— Ти чого мовчиш? — питає її мати через тридцять років.
Чого? Та того, що більше нічого від тої любови не лишилося. Звісно, як не рахувати її самої, Дарини Гощинської (хто це її недавно був назвав по батькові, ще й із якимось таким значущим притиском?..), Дарини Анатоліївни Гощинської, відставної тележурналістки сорока неповних літ, що об одинадцятій ранку валяється в ліжку як колода, з мокрими од сліз щоками, й не має куди йти, — не такий уже й великий, як подумати, здобуток для людства. Глупо вважати, ніби діти щось там усправедливлюють, чомусь там служать вінцем чи ціллю. Любов не має ніякої мети поза собою, — вона має, кожна, своє власне життя й власну біографію, це окрема істота. Була собі колись на світі одна любов, «Оля й Толя» — «Отолля», як вони підписувалися на листівках до друзів, — була, а тоді перестала бути. Отак узяла й перестала, з технічних причин, — у зв'язку з вибуттям одного з підписантів. І все? Так просто? Досить вибути з життя, як щезнути з екрана, щоб за тобою пішла в небуття й любов — та, що роками тримала тебе на плаву?..
Вона мовчить тому, що не знає, як спитати в матері: що та зробила зі своєю любов'ю? Заархівувала десь у собі, зав'язавши поворозочки мертвим вузлом? Чи, може, перевела їй рейки, як у сімдесятих роках минулого століття робили київські трамвайники — вручну, залізною ключкою, — і тою самою недовижитою, перебитою на півдорозі любов'ю взялась долюблювати дядю Володю? Чи може так бути, що це одна й та сама любов, яка для неї продовжує тривати? Бо ж уся та несамовита енергія душі, звана любов'ю, — та, що з силою прямого удару зненацька навалюється на тебе, коли витираєш пилюку з письмового столу, де він колись розстеляв свої креслення, або коли натрапляєш у шафі на старий шалик із його зацілілим запахом, або й просто будь-де, без ніякої видимої причини, — навалюється, збиває з ніг дев'ятибальною хвилею, і все, що ти можеш, це рухнути, де стоїш, і завити без слів, у песій голос: де він, чому його нема? — не може ж уся ця енергія просто так зникнути, кудись же вона має подітися?.. В юності Дарина, звісно, про це не думала, тоді їй праглось одного — якнайшвидше втекти зі своєї калічної родини, що врешті, як на глум, вилупилась дядею Володею з його тупими медичними жартами, — наче знущальним пуком у сині спортивні штани, — втекти й почати власне життя. І ніякої при тому «гамлетівської нездатности до рішучих дій», що колись була так непокоїла її небіжчика батька, — на відміну від Гамлета, діяла вона, як на свої вісімнадцять, цілком рішуче (першої ж миті, тільки-но вгледівши Сергія, сказала собі: ось цей! — і коли вже наступного вечора він, розпалений її квапливою, готовною підставленістю: ось я, бери мене! — ввігнав у неї, нашвидку кинуту на пісок, несподівано твердого й гарячого члена, а вона, не стримавшись, хоч і заплющила очі, як у зубному кабінеті, щоб не бачити інструментів, скрикнула з болю, то бідолашний Сергій ледь не правцем став од відкриття, що це для неї вперше, так недовго було й сексуально травмувати хлопця, гаразд іще, що обійшлося, — Сергій розчулився, гладив її по голові й примовляв «маленька моя», і ось тоді вона й заплакала, уткнувшись йому в сіру, як зараз пам'ятає, футболку на грудях, бо після батька це була перша чоловіча рука, що гладила її по голові…). Хоча Гамлетові, якщо вже на те пішло, було куди легше проявити рішучість — як-не-як, його батько вмер королем, і син міг із повним правом тицяти матері під ніс два портрети на порівняння: це був ваш чоловік, це є ваш чоловік, і як же вам, паніматко, не ай-яй-яй! — а що мала в активі вона, Дарина? Ото хіба що — спогади раннього, ще втепленого любов'ю дитинства, дражливі, як сон, якого вранці не можеш згадати й мучишся почуттям невідновної втрати, — а потім, зразу ж наступним кадром, — уже вид жовтих маслаків із відстовбурченими п'ятами з-під халата, вічний невідмивний запах сечі в домі, куди не можна було запросити нікого з товаришів (перші місяці після психушки батько навіть говорив через силу, потім мова сяк-так відновилася, але до самого кінця зберігалася неприємна натуга при говоренні, як у людини, що суне над прірвою й боїться зірватись), — нічого королівського, нічого героїчного, як на сміх, — тільки довгий, глухий сором закомплексованого підлітка. А її Гертруда потім марно тлумачила дочці, на яку жертву пішов дядя Володя, зоставивши батька вмирати в лікарні й не жаліючи йому знеболювального, — таких хворих звичайно виписували додому, щоб не псувати лікарняної статистики зайвим exitus letalis [17] . Цілком братній з боку вітчима вчинок, на відміну від Клавдієвого: всі чоловіки однієї жінки — завжди в чомусь брати. (Ой ні, не всі, не хоче вона уявляти собі нічого братнього між Р. і Адькою, Адька на таке не заслужив!)
17
exitus letalis — смертний розв'язок (лат., мед.).
— Мам, а якби я тебе спитала — що в дяді Володі спільного з татом?..
— А він добрий, — негайно відгукується Ольга Федорівна, з такою готовністю, ніби двадцять років чекала на це запитання. — Я завжди тобі казала — дивись, аби чоловік був добрий, це найголовніше. Серьожа був добрий. І Адріян теж. — Вперше за цілий ранок Дарина не може втриматись од усмішки: легкість, із якою мама об'єднує в одне коло своїх і її чоловіків — тих, котрих знає, — на хвилиночку змушує її забути про те, в яку бездонну твань її вчора спробував занурити шеф: образи добрих чоловіків її життя кружляють перед нею, як у гуцульському аркані, — всі вони брати, всіх їх треба обов'язково познайомити між собою, щоб вони всі потоваришували, коло миготить, розганяючись швидше й швидше, зливаючись в одну істоту, в суцільне променіння сяючого ніжністю погляду, — це триває одну мить, а далі видиво розпадається, але, дивна річ, вона відчуває, начеб їй трохи полегшало. Якимось чином матері вдалось її перемкнути, послабити страх самотности. Ні, її не нагнуть, чорта лисого. Те, що пропонував їй шеф, страшніше за всяку одиночку. Набагато.
…Колись на Поліссі Дарині показали трясовину — неприродно, кислотно яскраве, кольору світлої малосольної плісняви застигле плесо на болоті. Здалеку воно вражало повним безрухом: сліпе, пронизливо-зеленкувате око смерти. Вона пам'ятає, як їй гостро запраглося пожбурити туди чим-небудь — щоб тільки розчаклувати ту моторошну застиглість, щоб навіч угледіти, як це: як виглядає такий кінець, коли всмоктує тьма і нема за що зачепитись, — на саму гадку все всередині терпне од жаху, але ж і затягує, манить зазирнути!.. Був у вчорашній розмові один момент, коли вона відчула те саме липке запаморочення. Поки шеф давив на її амбіції, в ній скипав тільки гнів, — бо амбіції лежали в зовсім іншій площині, вони з шефом послуговувалися тим самим словом, а мали на думці зовсім різне, і для неї це було так, як коли б він уперто називав, скажімо, стіл — келихом (тим, у який раз у раз підливав собі коньяку, а вона свій ледве пригубила — їй чомусь відразу розболілася голова) — і від неї чекав того самого: спокушав її виходом на величезну — мінімум тридцять відсотків! — аудиторію, хвалився, що канал уже закуповує піплметри для заміру рейтингу, поки що для міст із населенням півмільйона й вище, а згодом і з стотисячним, — а їй крутилось на язиці: і на фіґа ж це все, для караоке на майдані?.. Він живцем хоронив усі її професійні амбіції і ні в зуб цього не розумів: він не чув ширеної в нескінченність студійної темряви по той бік камер, для нього ніхто не сидів там, готовий закашлятись і зарипіти стільцем на фальшивий звук, йому плювати було, що саме показувати, — професіоналізм для нього означав не «що», а тільки «як», і якщо в тему УПА зараз краще не влізати, то нема чого туди й лізти, і взагалі розважальна програма, це найбезпечніша зараз ніша, — він саме так і сказав, саме це слово, і її перекривило, аж вона засміялася з цілої злости, що в ній була: ах, знову ця ніша!.. Уже посмикуючи носом, як неіснуючими тарганячими вусами, він запевнив, що від політики, від усього того бруду її відгородять, це він їй обіцяє, твердо. Ну так, вона ж «обличчя каналу», а якого походження субстанція булькотить у кишечнику, її ніколи не обходило, чому ж має обходити тепер?.. Логічно. А тоді він сказав — по-домашньому, аж навіть ніби трохи втомлено, ніби мав уже досить її норовистих реплік, перекошених осмішечок, закушених губок, головною метою яких, це ж дурному ясно, є набити собі ціну, звичайний ритуальний опір гарненької жінки перед тим, як здатись і взяти в рот затверділого члена, — сказав, скільки їй платитимуть. Розуміється, в конверті, готівкою. Вона внутрішньо охнула і не знала, яке зробити обличчя, щоб він нічого не помітив: ніби голою себе відчула, — таких зарплат на українському телебаченні досі не бувало, стеля була — п'ять штук зелених на місяць, якщо, звісно, не рахувати тих, хто дістає своє «в конверті» навпростець од політичного замовника, — а їхній канал і до багатих раніше не належав, вона одержувала дві, і з неї вистачало… Ось тут їй на мить і вдарило було в голову, завихрилося: квартиру в центрі можна буде купити, якщо Адьчину продати! — а ще краще, о недосяжна мрія — хатинку за містом, у якій-небудь «підкиївській Швейцарії», під Києвом скрізь Швейцарія, куди не зверни машину — пагорби, луки, озера, ставки, не все ж іще розкуплено, ціни, правда, зашкалюють, але їм із Адріяном вистачило б і невеличкого клаптика землі, хоч би й у тих самих Рославичах, де збиралася жити з Вадимом Влада Матусевич… І враз по-думалося, з витверезно сліпучою ясністю, що Владина смерть теж пов'язана з цим укритим чвяканням фінансових потоків — з тим невидимим гігантським кишечником, де мішаються в трубах кров і нафта: нафтою займався Вадим, а Вадимом займалася Влада, і кров дісталася їй.