На полі смиреному
Шрифт:
— Біс таки сидить у тобі, Прокопе! — крикнув він. — Пусти мене до себе, побалакати з тобою хочу. Пусти, щоб не сталося тобі лиха.
Під час цієї розмови п'ятеро мужів почали скрадатися за огорожею, щоб зайти у двір з-за хати і напасти на біснуватого. Але їм не вдалося заскочити Прокопа зненацька — змушені були кинутися на хворого передчасно. Тоді заревів, як поранений тур, біснуватий, кинувся на мужів з ломакою і, певне, не одному проломив би голову, коли б знову не схопило його. Спинився й затрусився, і ломака випала йому з рук, а потому гримнувся на втоптане подвір'я і почали ломити його корчі, а мужі кинулися на нього зусібіч, крутячи хворому руки й ноги, в'яжучи поворозками і стусаючи його. Прокіп вив, метався і бився об землю, стогнав і ревів; мужі скочувалися з нього, але знову кидалися, і всі вони сплелися в гаркітливій та стогінливий клубок; зрештою, їм на поміч кинулося ще кілька
Однак напасникам довелося ще раз покинути двір, бо Прокіп перестав кидатися, а натужився з неймовірною силою і розірвав на собі поворози, наче були то гнилі нитки. Тоді зірвався на рівні і знову схопив ломаку.
Вигляд у нього був страшний. Височенний, у порваній одежі, з подряпаним, закривавленим і замазаним землею лицем, він змахнув над головою ломакою і цим рухом вигнав з двору всіх, навіть безстрашного Лаврентія; здалося мені, що це вітер подув так сильно і вимів нагло напасників.
— Не візьмете мене! — захрипів біснуватий. — Чуєте? Не візьмете. Покиньте нападати, бо не візьмете мене.
— Кинь спершу ломаку! — закричав Лаврентій. — Кинь ломаку і пусти мене до себе. Не для бійки, а для бесіди пусти.
Біснуватий зиркнув на Лаврентія, наче вперше його примітив. Поставив ломаку, як палицю, і сперся об неї.
— Я боюся ваших отців, — сказав він.
Тоді Лаврентій пішов просто до нього. Сміливо перескочив через тин і став навпроти біснуватого. Юрба вражено замовкла, і всі аж роти повідкривали. І здивувався з того, що відбувається, навіть вітер, перестав налітати на дерева й на людей, а хмара сповзла з сонця, і двір залився міражним, тремким світлом. У тому світлі закоцюбли двоє: один величезний, а, другий малий, і, може, щось сказав там Лаврентій, але не почув того ніхто; одне тільки всі побачили: відкинув ломаку Прокіп і вискалив зуби. Тоді знову щось сказав йому Лаврентій і знову так тихо, що ні слова не міг я почути; по тому перехрестив його Лаврентій раз і двічі. Хмара знову покрила сонце, і все надовкіл посутеніло, а вітер затих зовсім, і від цієї дивної тиші в людей мурашки по тілі забігали. А може, було так тільки зі мною; я нагострив, скільки міг, вуха, щоб хоч слово почути з тої бесіди у дворі. Коло мене хтось засопів, і я побачив Полікарпа, в якого очі аж палали, такий був зацікавлений.
— Глянь-но, брате Семене, — шепнув мені. — Лаврентій не боїться того, кого злякалися п'ятеро.
Біснуватий і справді заспокоївся. Він повернувся й пішов у дальній кут двору, де лежала ще одна купа колод. Там вони повсідалися з Лаврентієм і почали про щось тихо балакати. Люди довкола стояли тихо, наче заворожені, але не могли почути тої балачки. Я подивився за хати і за ліс, на далекий краєвид, що розстелявся звідси. Зараз був він осяяний сонцем, небо майже очистилося від хмар. І було воно на небокраї пласке, а мені здалося, що саме там, де клалися гряда за грядою хмари і де стояли вони між дивовижної голубизни, зустрічається в цей момент весна із осінню, а може, це так химерно прощається з небом та землею літо? І хоч було багато світла, обличчя в людей, що стояли навколо, зробилися збляклі й невиразні — всі вони не красу світу відчували, а напружено стежили, чим закінчаться переговори Лаврентія з біснуватим. В цей час мужі знову спробували наблизитися до біснуватого.
— Спиніться! — наказав їм Лаврентій. — Моя молитва починає доходити йому до серця.
Люди коло мене зойкнули вражено й почали поспішно хреститися, особливо гаряче робили це дві молодиці з розпаленими від цікавості й зворушення очима. Я знав: в їхніх головах зав'язується по клубку, який, обрісши словами, вже зараз стає легендою. Здається, такий самий клубок сплітається в голові й у Полікарпа; не міг він не обмірковувати того, що побачив, — мав накладену на себе місію оповідальника.
— Моя молитва заспокоїла його, — сказав Лаврентій і взяв біснуватого за руку. Він звівся, а разом із ним розбито встав і Прокіп.
— Ходімо, сину, до коваля, хай закує тебе в ланцюги, а тоді підемо, куди хочеш. — Лаврентій вимовляв це речення голосно, чітко карбуючи слова: хотів, щоб його чули.
І в мене, і в Полікарпа, і в людей, що стояли тут, розширилися від здивування очі, бо непокірний велетень, котрий недавно розмахував страшною ломакою, покірно пішов, ведений слабосилим ченцем.
— Чудо! — вигукнув мені під вухо Полікарп. — Люди, чудо ви бачите!
Він упав навколішки, а за ним і всі. Мусив уклякнути і я, хоч, як завше, сумнівався. Тим часом Лаврентій вів біснуватого за руку, вільною рукою Прокіп витирав рукавом подертої сорочки чоло. Вони рушили
— Закуєш його в пута: ноги й руки, поклади залізо на шию! — наказав трохи урочисто Лаврентій.
Прокіп покірно поставив перед собою руки, і коваль почав накладати на нього вериги.
Полікарпа з нами вже не було, він побіг до монастиря ще від двору біснуватого: Лаврентій щось шепнув перед цим йому до вуха.
— Чим зумів привернути його, брате Лаврентію? — спитав я в ченця, поки біснуватого заковували. — Надто швидко заспокоївся…
— У щасливий час молитву сотворив, — покірливо сказав Лаврентій.
— Якому ж святому молився? — спитав я його в тон.
— Усім, — відповів Лаврентій. — Я сподіваюсь, брате, що цей чоловік хутко одужає.
Я засумнівався. Знав-бо печальну долю біснуватих, яких приховували у темній печері; вони там металися на чепі, кричали й просилися, вили й проклинали себе та світ: упокорювали їх, окрім молитов, ще й батогами. Мені завжди боліло серце, коли чув я, як свистять батоги і як кричать, наче поранені звірі, біснуваті. Не раз бачив я їхні болющі, страдницькі очі, і дивні думки приходили мені до голови: чи не такими очима дивився на цей світ і Христос? В печерах вони й умирали, а тіла їхні закопували в землю, як стерво. «Навіщо бісові, — думав завжди я, — вселятись у хворий та убогий розум, замалий він тут матиме пожиток: біс — це думки, помисли й похотіння наші, звернені на зло, це лихі вчинки й зачини. Через це біс оселяється охочіше в головах розумних та здорових, хоч не минає благих та дурних. Біс — це невидиме неосягнення, чого й не торкнеш. Небо й пекло, — гадалося мені, — мають осілля у душах наших, в яких іде вічна й невситима війна». Ті ж болющі й страдницькі очі, що їх бачив я в біснуватих, можуть бути тільки в людей, що стоять осторонь такої війни: не про добро та зло вони мислять, а про звільнення. Про зло и добро думаємо ми: здорові й неупосліджені, і через те такі ранимі перед нечистим наші душі. Я думав про це довгими самотніми вечорами, коли простоював на молитві перед образами; такі думки вклинювались між мої молитви, і я не гнав їх — були вони благі. Витікала відтак із мене мислена течія, скеровував я її до неба, де стоять такі сонячно-блакитні колодязі! «Це тільки тут, на першому небі, — думав я, — колотяться хмари, громи й блискавиці — відбиття пристрастей наших; вище — тільки ясне безмов'я. Пристрасті ж людські — похідне нашого призначення і усього життя земного. Адже той, хто ходить по земній тверді, не тільки ріже плугом землю, але й блискає мечем, не тільки кидає в землю піт свій і вирощує зело, котре втримує це життя, але те зело грабує й топче». Коли навідували мене такі думки, тонкою й прозірчастою ставала моя душа й наливався я блакитним вогнем, джерелом якого було небо. Ясність у мозку уподібнювалася до тонкого й невгамовного болю; можливо, моя душа в такий спосіб плакала, адже нелегко їй, одягненій у важку й неповоротку одежу тіла!…
Біснуватого вже закували у вериги: руки й ноги, а на шию наклали широкого ремінного паса, від якого тягся ланцюг. Лаврентій узяв того ланця в руку.
— Чи був ти колись у монастирі Печерському? — голосно й урочисто спитав Лаврентій. — Чи знаєш братію, що там мешкає?
— У монастир я заходив, але братії не знаю, — сказав біснуватий розсудливо, і юрба з інтересом слухала.
— Хто ж ті, що їх боїшся? — так само голосно спитав Лаврентій, начебто забувши, що біснуватий тільки п'ятьох святих називав. Тепер же він назвав першими ігумена, Лаврентія і Полікарпа. Він назвав Святошу, Єремію, Матвія, Афанасія, Микиту, Агапіта, Григорія, Марка, Теофіла, Федора і його посередника Василя, Алімпія і Спиридона, навіть мене не забув. Він називав імена іще й іще, і було всіх тридцять три. Лаврентій при цьому світив радісною усмішкою, а біснуватий аж голову понурив.
— Оці тридцять три, — сказав він глухо, — можуть одним словом вилікувати чи прогнати мене.
— Зачинимо тебе в печері, і так звільнишся! — прирік Лаврентій.
Біснуватий звів голову, очі його блиснули.
— Яка мені користь, коли лікуватимуть мене мертві? — сказав він твердо. — Коли хочете бачити мою живу боротьбу, ведіть мене до живих ченців.
Лаврентій смикнув за ланцюга і повів. Велетень ішов розважно, біля нього ступав Лаврентій, а ззаду, на відстані, — гудлива, як рій, юрба. Я ж ішов позаду, здавалося мені, що химерне дійство грається переді мною. Раптом біснуватий зупинився, здригнувся, озирнувся довкіл і почав щось белькотати.