На полі смиреному
Шрифт:
Молодий приліпив свічку до вільної полиці, а високий витяг з-під одежі лантуха.
— Тримай!
Він укладав посуд швидко й обережно.
— То що? — спитав, коли мішок було відставлено вбік.
— Зараз відчиню, — сказав той, що спрагу відчував.
— Задовго возишся…
Але замок уже хряпнув, а віко скрині було відкинуто. Зсередини холодно заблищав метал.
— Золото і срібло! — в три голоси вигукнули вони, і їм аж дихання заклало.
— Я візьму мішка, а ви обоє скриню! — наказав високий. — Треба нам тікати звідсіля найшвидше. Ану завдайте!
Молодий
— Кириле! — зойкнув високий. — Іди-но подивися, Кириле! Кирило кинувся до дверей. Ручки він не побачив та й взагалі не знайшов і отвору для ключа.
— Треба підважити, — сказав він.
Почав вовтузитись із своїм дротом, але двері ані рухнулися.
— Що за чортівня? — хрипко запитав високий, опускаючи лантуха на землю.
— Біда, браття, — заскиглив Кирило. — Я не знаю, як ці двері замкнуто.
Вони били в дошки і намагалися підважити, колупали ножами, розганялися і вдарялися плечима, однак двері сиділи в одвірку непорушно і тільки глухо постогнували. Зрештою в'язні почули рип вхідних дверей і принишкли, боячися видати себе. Григорій же відразу помітив, що в його келію завітали непрошені гості: і вхідні двері було відчинено, і скриня стояла з відкинутим віком. Він прихилив віко, ретельно скриню замкнув, а тоді став до молитви. Спершу молився просто, а потім почав і псальми співати. Зрештою замовк і вигукнув, щоб таті почули:
— Боже! Дай сон рабам твоїм, утрудилися вони даремно, при-годжуючи ворогу!
Відтак сів до столу, вийняв печену гуску й мед і почав їсти й пити прицмакуючи, і таті, в яких голод у животах пісню співав, витягували до дверей обличчя, те присьорбування і прицмакування невимовно їх дратувало. Свічку вони погасили, щоб мати на слушний час хоч огарок, і сиділи в темряві на вогкій долівці, підстеливши під себе тільки лантухи, які узяли з собою. Коли ж виходив Григорій, а часом він тільки удавав, що виходить, сам-бо стояв за дверима і аж шию витягав, так наслухав, таті оживали і починали шкрябати й бухати в двері. Тоді на обличчі в Григорія заквітала майже щаслива усмішка, а очі радісно й часто покліпували.
— Чого всміхаєшся так щасливо, Григорію? — спитав його, проходячи мимо, Єремія.
— Всміхаюся, бо на шляху господньому стою, — відказав загадково Григорій і пішов у келію, щоб дати татям відпочити — дуже вже настійно намагалися вони визволитися.
Таті й справді притихали, а Григорій сідав до столу перекусити, робив він це надуміру часто, голосно* чвакав і сьорбав, тоді як на обличчі його незмінно блукала загадкова й задоволена, а може, й радісна усмішка.
Тяглося так два дні, і все ще таті не хотіли зголоситися Григорієві, він же терпляче очікував, маючи велику старанність у молитвах і проказував їх так голосно, щоб і до татей доходили. А ще голосніше співав. Голос мав високий, надтріснутий і солодкий; похитувався з боку на бік, співаючи, а коли просихало горло, змочував його медом. У ті два дні наспівався
Третього дня таті не витримали й постукали в двері, саме коли Григорій співав.
— Що? Га? — кинувся злякано Григорій. — Яка нечиста сила це стукає?
— Це не нечиста сила, — обізвалося з-за дверей. — Це таті, які хотіли тебе, пречесний отче, обікрасти.
— Звідкіля ви говорите? — так само перестрашено спитав Григорій. — З неба чи з-під землі?
— З твоєї кліті говоримо, в якій нас зачинило, — озвався кволий голос.
— Хто вас там зачиняв? — спитав Григорій і аж шию витяг, щоб послухати.
— Якась сила нечиста нас зачинила, — озвався кволий голос — Немає в нас снаги більше терпіти.
— Не сила то нечиста, — поважно озвався Григорій, ще й палець повчально підняв, — а сила молитви моєї. Застав вас господь за богоненависним ділом і причинив.
— Випусти нас, отче, — благав голос — Десятому закажемо тебе обкрадати. Не будемо ніколи тебе, отче, гнівити!
— Не мене, а бога гнівите! — так само тримав зведеним угору пальця Григорій. — Не я ж бо вас зачиняв, не я вас і випускати маю.
— Що ж нам робити, отче? — плачливо затяг голос.
— Спіть поки що, а я за вас помолюся. Боже! — вигукнув він. — Утрудилися вони, даремно пригоджуючи ворогу. Дай сон рабам твоїм!
Відтак тихо засміявся Григорій, і очі його щасливо примружилися, по тому почав голосно співати. Коли ж утомлювався, покріпляв себе гускою та медом, а як їх не стало, прикликав до себе келійника і послав купити задимлену шинку та хліба, приказуючи при тому, як треба вибирати шинку і який має бути випечений хліб. Від того таті за дверима аж підвивати почали, а коли келійник пішов, забили в двері кулаками, просячи відчинити.
— Вас знову щось турбує? — питав смиренно Григорій.
— Не муч нас, отче, — казав за дверима високий. — Присягаємося господом, коли випустиш нас, жоден тать не посміє зачепити твого багатства. Обіцяємо викуп з себе скласти належний, про що домовитися можемо. Не губи нас голодом.
— І спрагою! — сказав той, що згагу відчував.
— Помилуй молодість мою! — вигукнув третій, молодший.
— Ні, ви не упокорилися до решти, не наслухалися молитов та співу боговгодного, — сказав смиренно Григорій, — я ж хочу, щоб ви ціле своє життя віддали богу. Чуєте, таті, щоб ціле життя пробули під святою покровою і забули навіки про неподобне діяння своє.
— Що ж хочеш від нас, отче? — зойкнув котрийсь із татей.
— Скажу вам на п'ятий чи шостий день. Тепер терпіть і смиріться.
— Таж не знаємо ми дня ні ночі, не знаємо, скільки терпимо муку люту!
— Терпите тільки четвертий день, — з готовністю відповів Григорій. — А що, хлопче, — повернувся він до келійника, котрий зігнувся під тягарем шинки та хліба. — Доброго харчу купив?
— Найкращого хліба і найкращу шинку, — урочисто проказав келійник.
— То почекай, я тебе пригощу, — сказав Григорій і тремтячою рукою відрізав маленький кавальчик шинки, поклавши її на тоненький окраєць.