На траверсі Бета Ліри

Науково-фантастичні оповідання

Я любив на дозвіллі потеревенити з старпомом. Знав він вельми багато, пам’ять мав

надзвичайну, до того ж у нього був гострий оригінальний розум, і старпом вважався найцікавішим у нашому колі співрозмовником. Щоправда, коло це було досить обмежене; ішлося про екіпаж “Ізольди” — прямоточного іонольота класу А. Проте я певен, що і серед більш вимогливого, ніж наше, товариства Георгій Георгійович користувався б неабиякою популярністю, незмінним успіхом.

Ми сиділи в продовгуватій кают-компанії. Крім нас двох, тут не було нікого. Рівномірне матове світло — за спектром воно збігалося з денним світлом такого далекого від нас Сонця — заливало приміщення. Стіни кают-компанії були напівпрозорі, і по них весь час рухалися світні плями. Це створювало напрочуд рівний, бадьорий настрій і вабило до відпочинку. За бажанням можна було міняти рухомий малюнок стін. Так, наш молодий штурман Валентин Орленко найбільше любив вмикати імітацію снігової завірюхи. “Снігові вихори” скажено крутилися, зливаючись часом у суцільні білі смуги, стіни каюти, здавалося, розсувались і зникали. В повітрі стереофонічно лунав Перший скрипковий концерт Чайковського, і Валентин, залізши з ногами в широке пластикове крісло, міг годинами слухати музику далекої Землі. Маленький, худий, він у ці хвилини був схожий на підлітка.

— Мороз і сонце, день чудовий… — говорив він високим юнацьким голосом.

Я знав, що в ті хвилини він марив фантастично далеким Сибіром — своєю батьківщиною.

Ми вже встигли переговорити з Георгієм Георгійовичем про всяку всячину. До мого чергування лишалося ще хвилин двадцять.

— Як дивно все-таки, — задумливо сказав старпом. — Висить наша “Ізольда” в просторі. Навкруги — порожнеча, в якій палахкотять безмежно далекі зорі.

Георгій Георгійович повернув рукоятку, і день у каюті вмить згас. Стіни, ставши абсолютно прозорими, зникли, розчинившись. Ми висіли тепер у вугільно-чорному просторі, і на нас звідусіль дивилися, не кліпаючи, очі нерухомих зірок. Незважаючи на колосальну швидкість, здавалося, що “Ізольда” стоїть на місці.

— Як дивно, — повторив Георгій Георгійович. — Для нас будь-яка зірка — лише блакитна порошинка, не більше. А навкруги простягається волохатий космос, і проміння його розсіюється в безмежжі. Та ось ми наближаємось до однієї з таких порошинок. Повільно, страшно повільно… Минають довгі роки. Порошинка виростає в крапельку, що наливається червоним, синім або смарагдовим світлом. А час іде, і крапелька все збільшується, набухає на очах. І ось вона вже затуляє для тебе півсвіту. Ти висаджуєшся на новій планеті. І відтепер вона стає твоїм світом. — Георгій Георгійович помовчав. — Краплина розкидає навколо тебе гори, розверне ліси, розхлюпає моря, опереже небаченим обрієм. І все це — блакитна порошинка.

Я мовчав, вдивляючись у небачені сузір’я, що оточували мене звідусіль.

— Минають дні, — вів далі Георгій Георгійович, і його глухуватий голос бринів сумом. — Дорога кличе тебе далі. І знову вихоплюється полум’я з дюз, і ти вмикаєш старт. А твій світ, з яким ти встиг зжитися, який справді став

твоїм світом, — де він? Він уже тікає від тебе, провалюючись униз. Все нерозбірливіші його обриси, що стали рідними. Тануть гірські піки. Моря огортають тумани. І планета, яку ти покинув, уже — крапля, що на очах перетворюється на блакитну порошинку. Ти покидаєш світ, з яким зріднився. Ти покидаєш там, унизу, частку свого серця.

Георгій Георгійович клацнув вимикачем, і ми знову повернулися з зоряного світу в затишну кают-компанію.

У мене перед очима все ще стояла картина Великого Простору, закутого в безгоміння. Всі зорі у ньому здавалися однаково далекими від “Ізольди”, і лише одна з них, подвійна, Бета Ліри, помітно виділялася серед інших. Вона ніби розбухла і світилась яскравіше за своїх сусідок. На неї був націлений сріблястий ніс “Ізольди”.

— Як твоє господарство? — спитав старпом.

— Енергетика в порядку, — відповів я.

— А самопочуття?

— Нівроку.

— Ні на що не скаржишся?

— Ні, а чому?..

— Сьогодні вранці штурманові стало погано. Він навіть знепритомнів.

— Валентин? Що це з ним?

— Нічого не відомо. Про це знають лише судновий лікар, капітан і я. А тепер і ти. Не кажи поки що нікому…

— Зрозуміло.

— А за Валентином постеж. Щось не подобається він мені останнім часом.

— Чим саме? — спитав я.

З Валентином ми приятелювали.

— Побачиш сам, — ухильно відповів Георгій Георгійович. — Не хочу нав’язувати своїх висновків.

Я пішов на чергування.

Блакитна струминка осцилограми бігала по координатній сітці, повідомляючи, що двигуни корабля працюють нормально. Ніщо не віщувало лиха. Чи міг я припустити, які грізні події захльоснуть незабаром “Ізольду”?

Після вахти я вирішив зайти до Валентина. Побачивши мене, він чогось зніяковів. Незграбно підвівся з-за столу і накрив якусь річ аркушем ватманського паперу. Я вдав, ніби нічого не помітив.

— Ти з чергування, Володю?

— З чергування.

— Я теж… щойно… — Валентин затнувся. — Сідай. Тільки в шахи не гратимемо: чогось нездужається.

Я уважно подивився на Валентина. Обличчя його було червоніше ніж звичайно і якесь сонливе.

Ми помовчали. Валентин раз у раз кидав потай нетерплячі погляди на аркуш ватману. Здавалось, він чекає, поки я піду, щоб безперешкодно вершити перервану справу.

“Схоже, щось винаходить, — подумав я. — Чому ж він ховається, дивак? А втім, це його справа. Не буду настирливим”.

— Здається, я невчасно? — непевно бурмочу. — Мабуть, піду, пізніше зайду, — додав я, підводячись.

— Ні, ні, — запротестував Валентин, — зачекай, будь ласка, не поспішай. Я повинен розповісти тобі…

Я сів.

— Бачиш… — язик Валентина почав заплітатись. — Я, либонь, посплю з годину, а потім уже побалакаємо. Зараз я просто не в змозі…

— Ну що ж, — знизав я плечима, — як знаєш. А як ти себе почуваєш? Може, в тебе температура? Викликати лікаря?

Я простяг руку до екрана виклику, але Валентин енергійно схопив мене за плече.

— Що ти, що ти, я зовсім здоровий! Просто не доспав трохи — і все.

Повернувшись у свою каюту, я довго думав, що може означати незвичайна поведінка Валентина. Що з ним діється? Які в нього з’явилися таємниці від мене? Може, він справді нездужає. Треба було все-таки запросити до нього нашого Дмитра Анатолійовича. Чому Валентин не схотів його викликати?