На Зеландію!
Шрифт:
– Вони вчинять суд на місці, – закінчив я.
Менеджеру це подобалося не більше, ніж мені, але він кивнув:
– Так… І я раджу їх послухати. За відсутності поліції цим людям належить реальна влада.
Ми піднялись назад у готель, коли Марко смикнув мене за руку.
– Пішли на Тахрір, – запропонував флорентієць.
– Та ти довбанувся, чувак!
– А що тут робити?
– Це небезпечно! – Бог тому свідок: я намагався діяти розсудливо. Не моя вина, що диявол підсилає мені надто багато зміїв-спокусників.
– Ти помиляєшся. Зараз там багато народу. Мабуть, це найбезпечніше місце у Каїрі.
У тому щось було. Я не думав, що серед білого дня в людному місці хтось ризикне на нас напасти. Крім того, в «Cairo Stars» закінчилася хавка, тож лишатися в готелі сенсу не було. Потрібно знайти їжу. Добути її, якщо хочете, – як у старі добрі часи.
– Ходімо, – сказав я.
І ми з італійцем прошмигнули на вулицю.
Було дико і лячно. Адлі виглядала вулицею мертвого, давно покинутого міста.
Прямуючи до площі, ми пройшли повз кілька банкоматів. Жоден з них не працював. Не просто не видавав грошей – всі до останнього були відімкненими. Правда, турбувало не це. Я мав з собою трохи готівки, як доларів, так і єгипетських фунтів, та хвилювало інше: на що цю готівку витрачати? Починаючи з 28 січня долари в Каїрі стали звичайними папірцями. Я б не пожалкував десяти баксів за великий гамбургер із беконом, сиром і овочами (два варені яйця і тост безслідно випарувалися зі шлунка), але гамбургерів ніде не було. Я став серйозно задумуватись над тим, чим набиватиму пузо решту часу в Каїрі…
На Каср-аль-Ніл нам двічі зустрілись гурти озброєних єгиптян. Перший нараховував чоловік десять, другий був більшим – не менше тридцяти осіб. Усі, неначе неандертальці, що вибралися на мамонта, – голодні й гіперактивні – тримали в руках ломи або загострені дерев’яні палки. Чоловіки сунули назустріч, непривітно зиркали на нас, але не займали.
Проходячи повз єгиптян, я почувався так, наче посеред відкритого поля наразився на залишену без нагляду вівчарку. Душа шмигонула в п’яти, але довелося вдавати, що ніскілечки не злякався, і тупо чимчикувати далі. Було страшно. Страшно, бо не знаєш, хто перед тобою. Демонстранти? Прихильники Мубарака (незабаром вони дадуть про себе знати)? Мародери?
Один «неандерталець» таки причепився до нас. Піднявши над головою дрючок, почав щось кричати. Здається, про те, що ми не маємо тут знаходитися і взагалі куди це ми йдемо. Ні я, ні Марко не реагували. (Все так само, як і з вівчаркою: не дивитися в очі, не пришвидшувати ходи, вдавати, що «неандертальця» не існує, і топати далі, тримаючи дулю в кишені.) Це подіяло: чоловік вгамувався і, буркочучи під ніс, приєднався до товаришів. Цього разу пронесло… Але як буде далі?
Ближче до Тахріра людей більшало, і це заспокоювало. Рештки хвилювання остаточно стерлися з голови, коли ми з Марко вийшли на площу. Народу було сила-силенна! Згодом по «Аль-Джазірі» я почую, що того дня чисельність демонстрантів на Тахрірі сягнула мільйона. Стільки людей, зібраних разом, я ще ніколи не бачив. Справляла враження не тільки масовість, а й поведінка єгиптян. Зрозумійте правильно, але вони чимось нагадували хом’яків, яких пересадили в меншу клітку: кричать, штовхаються, лазять один одному по головах і радіють без причини. В той час, коли околиці Каїра терзали мародери, центральна площа галасливо святкувала. Власне, святкувати ще не було чого, та демонстрантам було байдуже. Вони вважали відхід поліції якщо й не повною перемогою, то принаймні вагомим кроком на шляху до неї.
Ми з Марко стояли і спостерігали звіддалік, не занурюючись у вариво з людських тіл. Нас не зачіпали. В той же час щось змінилося. Якщо вчора демонстранти з радістю вітали іноземців, кликали їх до себе, просили знімати, то сьогодні я раз за разом зауважував, що люди намагаються не зустрічатися зі мною поглядом. Ніхто не проганяв ні мене, ні італійця, проте ясно відчувалося: ми чужі на цьому «святі».
Схоже, Марко теж вловив тьмяний негатив, що сочився, мов гній, від натовпу.
– Щось це не дуже схоже на… – флорентієць замислився, – …на демонстрацію.
Я знизав плечима.
– Це араби, Марко. У них усе не так. Вони інші.
Італієць похмуро озирав стовписько. Ми стояли і гаяли час.
– Пошурували назад, – зрештою озвався я.
– Ти чогось боїшся?
– Ні… Мені просто нудно.
То була брехня. Насправді я второпав, що на Тахрірі нічим їстівним не розжитися. Ну і звісно – я почувався непевно посеред такої кількості неконтрольованого люду.
А ще я усвідомив, що в той самий момент доля революції вирішується в іншому місці, не на Тахрірі. Хосні Мубарак, поцарювавши в країні протягом тридцяти років, не міг просто так відступитися від трону. Демонстранти зробили свій хід, тепер черга була за владою. Чи розуміли це демонстранти? У той момент – навряд…
У «Cairo Stars» на нас чекали приємні новини. З’явився власник готелю. Височенний, трохи одутлий араб, одягнутий цілком по-європейськи, з коштовним годинником «Omega» на зап’ястку і трьома золотими каблучками на пальцях лівої руки. Він розповів, що в’їзди та виїзди з міста заблоковані, транспорт не ходить. Він ледве допросився, щоб його пропустили. Єгиптянин також переповів чутки, що Мубарак збирається сьогодні виступити зі зверненням до народу.
Хасан, зі свого боку, описав катастрофічну ситуацію з їдлом. Бос «Cairo Stars» скликав усіх, хто був у готелі, і сказав, що згоден приготувати вечерю, якщо ми за це йому заплатимо. Йшлося про одну вечерю. Араб вірив, що Мубарак от-от зречеться президентського поста і в понеділок-вівторок столиця повернеться до нормального життя. Ми погодилися, навіть не питаючи, що нам готуватимуть і скільки за це доведеться викласти. Їсти хотілося до чортиків. Я боявся, якщо так триватиме далі, почати обгризати шкіряну оббивку на диванах.
Отримавши добро від постояльців, власник кудись вшився. Його не було цілу годину, зате повернувся він з великим паперовим мішком жовтуватого рису, помідорами і кульком заморожених курячих стегенець – одна проблема вирішилась.
Опівдні владналася інша – ввімкнули мобільний зв’язок. Оскільки більшість народу уже й так зібралась на центральній площі, блокування стільникового зв’язку більше не було ефективним засобом протидії демонстраціям. Правда, Інтернету, як і раніше, не було.
Роумінг на моєму телефоні не ввімкнувся (певно, не вистачало коштів на рахунку), тому я звернувся до Хасана – попросив його мобільний, щоб подзвонити батькам в Україну. Я третій день не виходив на зв’язок, відтак усвідомлював, що вдома, у Рівному, ситуація близька до панічної. Тож я мусив подзвонити і сказати татові й мамі, що живий-здоровий, а також запевнити, що не маю ніякого стосунку до того, що почалося в Каїрі. Менеджер залюбки погодився. Більше того, коли я спитав, скільки можу говорити і скільки треба буде заплатити за дзвінок, Хасан бурхливо замахав руками.
– Ні! Ти що! – закричав він на мене. – Дзвони скільки хочеш і не думай про гроші. У такий час ми мусимо допомагати один одному.
– Але я не можу дзвонити в Україну з твоєї мобілки і не заплатити тобі, – наполягав я. – Це ж бісова купа грошей!
– Бери телефон і не гай мого часу! А то зараз знову зв’язок обірвуть.
Приємно вражений, я подякував, узяв мобілку і вибрався на вулицю. На передпліччі теліпалася камера. Тими днями я майже не розлучався з нею.
Каїр, здавалося, оживав. На вулиці Фаріда з’явилися люди. Маю на увазі нормальні люди: без палиць, ломів і транспарантів. Я набрав мамин номер і мимоволі почимчикував у напрямку станції метро Наґіб.