Нація
Шрифт:
За старшу лишається Корнелія.
— Найважче буде перейти ближні села — скрізь облави. Розправляються з останніми повстанцями, — вперше подав голос Юрко.
— Це вони так думають, що з останніми! — Корнелія перебила Юрка. — Від цих останніх їм іще не раз ікнеться, — ніби пригрозила комусь.
Юрко стиснув їй лікоть.
— Треба придумати якийсь простий, але легальний спосіб переходу на Буковину, щоб не дрижати на кожному кроці при виді живої людини, — уточнив буковинський зв'язковий.
— Ми придумали два, — продовжив Коляй. — Один
— Що? Троє люду женуть одну корову?! — сплеснула руками. — Ви здуріли! — мало не сміялася.
— А другий… — Коляй загнувся. — Другий — трохи хитріший. Ведемо слабу сестру, ну, тебе, до ворожки в Кути.
— Попід руки ведете, чи як? — уже не на жарт знервувалася. — І чого це двоє хлопів ведуть одну дівку, коли вона сама йти годна?! Чи ви хочете сказати, що ваша сестра слаба на голову й треба її зв'язати?
— Ну, щось коло того… Ти ж у нас маєш дар переінакшуватися… — озвався Юрко. — Дурне, правда. Та й то треба ще вміти показати, що ти слабий на голову.
— А що на це сказав друг «Береза»? — поцікавилася Корнелія з іронією в голосі.
— Усе складається так несподівано, що ані провід, ані друг «Береза» не мали чіткого плану нашої легалізації.
Занадто довго ми були в лісі… Але друг «Береза» сказав так: «Я цілком покладаюся на Корнелю, себто на подругу «Ялину». Вона придумає щось розумне й переконливе», — було видно, як важко даються ці слова Коляєві. — Та поки ми з Юрком із лісу дивилися на облавників у Калининому обійсті, самі ж і придумали про корову й про ворожку. Нам би до Кутів добратися. А там через кладку — Буковина.
Корнелія на те не сказала нічого. Було ясно, що з такими легендами далеко не зайти. А йти треба легально. Вулицею. Гостинцем. Шляхом. Будь-де могли спинити. Запитати. А вони що, корову ведуть утрьох?! Корова не бик, на кожну ногу хлопа не потребує.
Ворожка? Як дівка слаба на голову, то чого її до ворожки не мама веде? Не сестра? А Юрко Гриб із румунським своїм говором.
І свою нібито слабість на голову, якщо погодитися на їхній план, вона має показувати перед Коляєм?! Чинитися недоробленою чи такою, нібито її мама маковинням поїла?!
Вона за Коляєм умирає, а сказати не сміє: не хоче ворушити давню рану.
У Коляя нерівно билося серце до іншої — до Анни Зорівчак. Та дві зими тому не стало Анни: вислідили, коли верталася до лісу, підстрелили й мертву на огляд виставили під школою в Нижньому Яблунові, звідки була родом. Люди відмовляли стару Зорівчачку признавати доньку — не відмовили. А ті двоногі пси й поховати тіло не дали, й усю родину — тринадцять душ — вивезли, навіть калічку — безруку наймолодшу доньку, забрали.
Коляй по тому — ніби з ума зійшов: мстив самоправно й жорстоко, не питаючи на те дозволу й не ставлячи до відома провід. Його помста не мала ні логіки, ні плану, через що зачіпала чи позбавляла життя не завжди винних людей. Тоді в своїй гарячці Коляй натворив такого, що надрайонова служба безпеки хотіла його віддати під суд,
Те все могло добром не скінчитися. Але заступилися всі зв'язкові — й Коляя з командира сотні перекинули в зв'язкового.
Якщо вже казати всю правду, то це Корнелія головним чином виплакала перед надрайоновим провідником, а той — перед проводом прощення для Коляя. І він про це добре знає.
Тоді вона впала в ноги другові «Березі» й просила так, що від її слів міг зм'якнути камінь.
Провідник уперше кричав на подругу «Ялину», яку цінував чи не найбільше з-поміж усіх зв'язкових:
— Ми ж не мали наміру ліквідовувати оту засранку — вчительку з Ясенова! Вона лиш місяць, як звалилася на діточу голову з тої Полтави. А тепер нам приписують і трупи з криниці в Березові, й двох повішеників з-під Шепота. Кому я буду розказувати, що ми не давали команди на її ліквідацію? Кому я буду розказувати, що Коляй здурів від горя й сам чинить помсту над тими, над ким хоче? А він же сотенний! За ним люди!
Корнелія стояла на колінах і плакала:
— Друже «Березо»… Василю… А хто нам що казав, коли без суду й слідства закатрупили Ольдзю лише за те, що вона сестра чотового «Орла»?!
А хто перед нами сповідався за Шевчуків, яких замордували просто так, щоб потім спих нути на нас невинні жертви? Ви забули, що це зробили стрибки?
Ви забули, що наших татів і мамів гнали до сільради під конвоєм, як худобу, записуватися в колгосп?
Ви не пам'ятаєте, як Аннина мама рвала на собі волосся коло мертвої доньки, а той двоногий пес плював на неї й обзивав її сукою?! А вона восьмеро дітей родила! І трьох — нам віддала.
Ви не знаєте, що церкви наші позабивані навхрест дошками, а ті, що відкриті, — по-якому там читають молитви?! А де наші панотці, ви також забули?
Як не Коляй, то хтось інший усе одно накинув би мотуз на шию тій учительці, бо вона, замість рахувати, вчила наших дітей, що Бога нема й нема України. Ви забули?!
— Нічого я не забув, «Ялино»… Але я не хочу ходити з гріхом на душі, поки ходжу цим світом. Цей час минеться — й хтось колись буде перебирати наші кістки. Я не хочу, щоб ними трусило від прокльонів. Добре було би, якби біле було білим, а чорне — чорним. Але так не є. Нас стільки разів за цей час обдурили з усіх боків, що не хочу, щоб ми ще й самі себе дурили.
А те, що ти любиш Коляя — знаю. І лиш задля тебе не віддам його під суд. Та стережися серця, дівчє. Воно — великий невольник і ворог…
У якімсь часі по тому Коляй відкликав Корнелію на край поляни, де вони стояли табором, і, боляче стиснувши руки, сказав:
— Я сам міг себе відстояти! Зрештою, я готовий був піти під суд. Не треба ні за кого просити, коли тебе не просять… Я тебе не просив заступатися. Все одно колись умру. Яке то має значення, коли?
— Може, нема значення коли, але важно, від кого. То чому ти хочеш кулі від своїх? — лише й запитала, ображена.