Над Чорним морем
Шрифт:
Панни в кімнаті трохи притихли. Надя сиділа мовчки й прислухувалася, що говорилось в світлиці.
«Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось інший? – думала вона… – Горнична сказала, що дуже гарний… певно, він. Коли б він», – майнула в неї думка, і їй забажалось побачити ті горді, пишні очі, що вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неї почало тривожитись. В гостинній крізь двері було чуть дзвінкий голос, низький баритон. Говорили по-грецькій. Слова не долітали виразно, але баритон лився в розмові то
«Який чудовий голос! – йшла думка в Наді. – М’який, як оксамит, ласкавий і веселий. Ні, це не його голос. До його гордовитої постаті, до його суворих очей не пристає ласкавий м’який голос. Ні, це не він…»
І Наді чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого їй несподівано забажалось побачити. Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й сиділа задумавшись.
– Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твої думки в тих краях, де «цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?» – сміялась з неї Саня.
Надя ледве вдержала легке зітхання: її дума неначе залинула в якийсь інший чудовий край, де й квітки кращі, і небо синіше, і зорі ясніші, і пісні голосніші…
В гостинній почулися ще й другі голоси. Надя впізнала по голосу двох агентів з Смирни, що приїхали на Бессарабію скуповувати пшеницю та кукурудзу. Розмова йшла грецька. Голоси товсті, низькі неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбивається в ключі в здоровому казані. А той баритоновий голос, м’який, ласкавий, не заглушався. Надя ловила його артистичні сутони й тони.
Довгенько сиділа й розмовляла Зоя з своїми гістьми. Коли це двері з гостинної одчинились. Увійшла Зоя. В неї очі світились ще веселіше.
– Надю! причепурись та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! – трохи не кричала Зоя.
– Хто? Гість з Смирни? – спитала Надя в матері; і ця звістка стала для неї неприємна. «Не той, кого я ждала!» – подумала вона.
– Ні! Гість з Одеса. Його мати з Смирни, – сказала Зоя.
– Велике диво, що його мати з Смирни! Невже задля цього я повинна виходить до його в світлицю, – сказала Надя. – Я ж в Смирні не була.
– То зате я була. Його мати через дві вулиці, через дві вулиці! – говорила Зоя з запалом.
Панни засміялись. Надя й собі осміхнулась.
– Що через дві вулиці? – спитала Надя в матері.
– Єлена Кипрі! через дві вулиці! – говорила Зоя й кинулась шукати слоїків з варенням.
– Ви в такім запалі, що ми нічого не втямимо з ваших слів, – сказала Саня.
– Жила Єлена Кипрі, його мати, Аристида Селаброса, через дві вулиці од нас в Смирні! Моя давня подруга. Виходь-бо, Надю, мерщій, хутчій! – говорила Зоя і разом накладала варення з молоденьких волоських горіхів, варених на меду.
– Чого це ви такі раді, Зоє Полікарпівно? Чи не закохались ви часом в вашого знайомого гостя через дві вулиці… – говорила Саня.
– Ой ти! – І Зоя вжарти вдарила легенько по плечі Саню. – Ож вийди та подивись, який гарний гість: як сонце! – сказала Зоя.
– Ото! Ще попечусь, коли він такий, як сонце, – обізвалась Саня.
– Як місяць повний! – сказала Зоя.
– Коли такий, як місяць, то вийду до його: не так страшно, – сказала Саня.
– Ож глянь, то й побачиш. Ой моя біла овечко! Як побачиш його, прокинеться й твоє серце. Покинеш свої книжки та й позакидаєш їх на горище. Не бійсь, не видержиш! – сказала Зоя, і її гострі чорні очі заблищали. Видко було, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не погас.
– Ну, ні! – сказала Саня. – Лучче позакидаю бороди на горище: може, мишам на кубла знадобляться.
– Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й життя, – сказала Зоя.
Зоя поставила на піднос мисочки з варенням і три стакани холодної води.
– Щось там прийшло дуже цікаве, що ви наготували йому «дульчеца ку апа речи» (варення з водою), – сказала Надя по-молдавській.
– А хто передніше піде? чи «дульчеца», чи Надя? – сміялась Саня.
– Надя попереду, – сказала Зоя. – Надю, йди.
Надя причесала голову й вийшла в світлицю. Коло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі греки, агенти одної фірми. Один був старий, сивий, з короткою сивою бородою й з сивими бурцями. Його довговасте смугляве лице було ніби вставлене в білі рамки. На йому була одежа балканська: кафтан і ряса, зовсім як в духовних; кафтан був підперезаний широким на п’ядь парчевим поясом. Він курив люльку з довгого цибука.
Другий агент був нестарий чоловік в європейському убранні. Селаброс сидів спиною до дверей і балакав з ними по-грецькій.
Надя Мурашкова одчинила двері в гостинну. Селаброс оглянувся, схопився з місця й пішов до неї назустріч.
– Аристид Селаброс, син приятельки вашої матері, – промовив він до Наді по-грецькій.
– Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже казала мені за вас, – сказала Надя й подала йому руку.
Селаброс здавався для неї тепер ще кращим, ніж вранці в парку: рівний станом, як струна; розкішні чорні кучері, м’які, як оксамит, лисніли проти сонця, наче воронове крило; очі не суворі, а ласкаві, ніби солоденькі; їх гострий блиск наче пригас. І ласка та любов світились в очах, як він пильно-пильно глянув Наді в очі.
Надя зрозуміла ту німу розмову очей, що говорить часом голосніше й виразніше од слів. Вона почутила, що на її вид ніби пахнуло теплом.
– Сідайте, будьте ласкаві, – сказала вона до Селаброса й сама сіла на старомодній софі. Софа була з високою спинкою й оббита ясною рябою матерією зеленого кольору, перемішаного з жовтогарячими квітками. На тому ясному пістрявому фоні Надина класична головка видавалась ніби намальована на картині.
Селаброс сів проти неї, вп’явся очима в її вид й вважливо кмітив за нею.