Наказ лейтенанта Вершини
Шрифт:
— А що там? — запитав Юрко.
— Нічого! Не спрацьовують зірочки. Як я не тис на них — нічого не виходить. Можливо, механізм зіпсувався. Багато часу минуло… А ти помітив, що кожен з них показує в певному напрямку? Жовнір, приміром, на Шляхетське болото. Знаєш, де воно?
— Знаю! Під Озерянським лісом! Там багато чорниці росте.
— А знаєш, чого те болото Шляхетським називається?
— Мабуть, колись якомусь шляхтичу належало. На Прип'яті є невеличкий острів, так його Татарським називають, бо там колись татари табором стояли…
Лейтенант підвівся з-за столу, сказав:
— Доведеться нам, Юрку, братися
Юрка хилило на сон, хоча й намагався уважно слухати розповідь лейтенанта.
— Дрімаєш? — запитав Вершина. — Не звик до нашого затхлого підземелля. Візьми кухоль та вмийся, он там, у кутку біля відра, миска — зразу прочумаєшся.
Юрко вмився, витер рушником лице, знову сів за стіл.
— Полегшало?
— Ніби відлягло і в очах посвітлішало.
— Треба вміти переборювати сон. Правда, я розповідаю про все з подробицями і роблю це свідомо. Отак з подробицями любить розповідати Маєр. І ти звикай до такої манери. Не просто звикай, а намагайся уважно слухати і все пам'ятати. Дивися, козак показує в бік старого парку, туди, де знаходиться палац.
— Ну й що? — нетерпляче запитав Юрко.
— Я думаю, що він показує на хід, який веде в ліве крило палацу, саме туди, де знаходиться казарма «чорних кентаврів», вихованців пана Маєра. Якби нам пощастило проникнути в ліве крило, ми б легко знищили це осине гніздо.
— Іване Петровичу, — Юрко пильно придивився до Червоної Красуні,— дівчина теж показує рукою поперед себе! Виходить, що, крім цих трьох ходів, є ще якийсь.
— Правильно, тут повинна бути велика зала «Оргія», про це мені розповідав один чоловік. Є й інші приміщення. Адже на будівництво палацу, на мури, на інші будови брали багато каменю — і на місці колишніх виробок лишилися кам'яні зали. От пан Хоткевич і використав їх для своїх забавок та скарбниць.
— А як ви думаєте, є в тих скарбницях золото?
— Може, й є,— відповів лейтенант, — тільки мене золото найменше цікавить.
— Чому?
— Як тобі сказати? Змалку ненавиджу золото і тих, хто ним володіє! У мене в крові ненависть і до золота, і до його власників. А хіба ти хочеш знайти золото пана Хоткевича?
— І мене золото, Іване Петровичу, не дуже вабить, — відповів Юрко, — а знайти панський скарб хочеться. Уявляєте, заходимо в скарбницю, а там…
— Що там?
— Не знаю, — стенув плечима Юрко, — як подумаю про скарб — дух захоплює від нетерпіння. Може, й там на стінах картини, отакі, як у цій кімнаті. І на тебе, як живі, дивляться люди, які колись мешкали в нашому селі. А Червона Красуня на Варю Чміль схожа!
— Може й таке бути! Може, Червона Красуня доводиться якоюсь далекою родичкою Варі…— Лейтенант на хвилину, замислився, потім сказав — Треба нам розгадати таємницю Червоної Красуні, варто було б пройти й до скарбниць панів Хоткевичів. Нам би зараз і золото в пригоді стало.
— Як? — здивувався Юрко. — Що б ви з ним робили?
— Дав би одному фашисту…
— Фашисту? — ще більше здивувався Юрко.
— Саме так! — підтвердив лейтенант. — І це золото затягло б того бузувіра у саме пекло!
— Виходить, що й золото потрібне.
— Потрібне, — погодився лейтенант, — а зневажаю я його теж заслужено! Дуже багато невинної крові на землі пролито через цей метал. Ходімо, я покажу тобі свої знахідки.
Увійшли в сусідню, Зелену, кімнату. Тут на стінах висіла старовинна зброя, а посеред кімнати стояв круглий стіл, у кутку виднілася тумба, на ній тьмяно блискотіла потемніла срібна ваза. Юркову увагу привернула блискуча крива шабля з позолоченим руків'ям, з написом незрозумілими химерними літерами.
— Арабська шабля, — пояснив Вершина, — а що на ній написано — не знаю. У цих кімнатах, у Рожевій і Зеленій, пани грали в карти. Освітлювали приміщення лойовими свічками.
Юрко підійшов до срібної вази.
— Три літри води вміщує ця посудина, — промовив лейтенант, — а срібло надає воді цілющих властивостей. Це виріб давніх майстрів. І, можливо, він прибув у це підземелля разом з шляхетським обозом. А тепер я покажу тобі мої знахідки.
Проминули Червону кімнату, де стояло кілька високих ліжок, і зайшли в Рожеву.
Лейтенант, показавши на крісло, обтягнуте рожевим оксамитом, сказав:
— Сідай!
І сам сів, дістав з шухляди стола зелену папку, перев'язану голубою стрічкою, поклав її перед собою.
— У цій кімнаті,— сказав лейтенант, — аптекар Сиволап зберігав свої архіви. І я натрапив у них на досить важливі документи. Є тут записи, що стосуються і вашої родини. Підлою і підступною бестією виявився цей аптекар.
— До чого тут наша родина?
— Не поспішай! Про все дізнаєшся! Сиволап вів щоденник. І тут є записи, що дуже мене цікавлять. Я підкреслив їх червоним олівцем. Можливо, ти, Юрку, щось зможеш до них додати. Взагалі раджу прочитати щоденник уважно.
— Навіщо?
— Як тобі пояснити, — задумливо промовив Вершина, — Цікава психологія Сиволапа. Не наша вона, не радянська… І ми часом не підозрюємо, що така погань існує на світі — підступна і отруйна погань! А знати своїх ворогів треба! Сиволап — петлюрівець, дворянин. Маер — фашист. А вони як рідні брати. Одному богу моляться! Золоту!
Лейтенант розв'язав голубу стрічку, дістав з папки журнал, поклав його на стіл, підсунув до себе ліхтар.
— Сиволап своєю виучкою дуже нагадує Маєра, — продовжував Вершина, — ті ж підступи, ті ж інтереси. Недавно в Зоряній відбулася розмова між Маєром і Щупаком. Маєр розпитував старосту про Білу вежу. Фашиста цікавить майстерня по виготовленню фальшивих грошей. Можливо, гестапівець покладає певні надії і на Юргена Берга. Під час розмови з Щупаком був присутній перекладач, зовсім не бажана в таких справах особа. З Юргеном Бергом можна говорити відверто, без свідків. Але хто такий Юрген Берг, наскільки йому можна довіряти? Можна сподіватись, що тобі влаштують якусь підступну перевірку. Все може бути! Колись пан Сиволап зумів обвести мене навколо пальця! І як зумів! Сам прочитаєш, зрозумієш.