Шрифт:
I
Після Петра, в суботу надвечір стара Зінька Мисанка поралася з дочкою Настею в своїй хаті. Настя, молода дівчина, домазувала припічок, а її мати все заходжувалась варити вечерю. Підпаливши трусок в печі, вона приставляла до огню чавун, застеливши вогкий припічок ганчіркою, щоб його не подряпати горшками. Домазавши припічок, Настя вмочила віхоть в глиняник з білою глиною і помалесеньку підводила зверху на грубі на карнизі смугу взорців, вималюваних зовсім такими червоними та синіми зірками та хрестиками, якими вишивають рукави сорочок. Ті квітки вималювала Настя з своїм братом Романом.
Незабаром
– А що, сину, нарвав бадилля свиням? – спитала мати в сина.
– Нарвав, мамо! А це я думаю заквітчати образи свіжим ласкавцем та гвоздиками. Ось і крокус вже зацвів.
– То й заквітчай! – обізвалась мати, липнувши на сина очима. Вона осміхнулась, що Роман, уже доходжалий парубок, береться за дівчачу роботу.
Роман ще змалку дуже любив квітчати усяким зіллям образи та обвішувати їх рушниками, любив робити здорові хрести та вінки з крокосу, з васильків та ласкавцю і розвішувати їх по стінах на кілочках.
Роман одсунув трохи стола, став на лаві і позатикав свіжий ласкавець та гілки крокосу за образи. На углах кожного образа він позатикав в зелене листя по три жовті гвоздики повняки; потім пообтирав порох з писанок, що висіли під стелею на ниточках, і позатикав в бадилля кругом образів паперові круглі квітки, котрі поробилаНастя. Роман зліз з лави, одійшов од стола і довгенько дивився на свіже бадилля ласкавцю та на квітки.
– А що мамо, чи гарно я позаквітчував образи? – спитав син в матері.
Зінька підвелася, зирнула на образи і промовила: «Гарно, сину, гарно. Ти якось вмієш зробити це діло до ладу, краще од мене і од Насті».
Зінька була вже зовсім стара, їй було вже більше як шістдесят років, але вона була здорова, міцна й кремезна баба. Зіставшись удовою, вона сама хазяйнувала незгірше свого чоловіка, довела до пуття дітей, вже оженила старших п'ятьох синів, одрізнила їх, поставила кожному нову хату. Вона й тепер провадила господарство сама, держала воли, засівала своє поле, держала корову і кілька овечок і так повертала своїм розумом, що ніхто не сказав би, що в оселі господарює не чоловік, а стара баба. Розумна зроду, роботяща, вона всьому давала лад, як у хаті, так і, на подвір'ї, скрізь увивалась – і коло печі, і в загороді коло волів, і на полі. Сини були тільки для Зіньки за помагачів та за наймитів, а вона всім орудувала сама, скрізь встигала увинутись і всьому дати лад. Бабу Зіньку усі на селі поважали. На молодиць та на бабів Зінька мала великий вплив: її шанували.
Настя стала на лежанці і почала білити грубу. Підводячи карниз угорі, вона зачепила трошки взорці, помальовані червоною глиною. Роман слідкував за її рукою.
– Насте! Веди-бо віхтем обережніше, бо як позамазуєш квітки, то я не буду тобі вдруге наводжувати синькою та червоною глиною, – сказав Роман до сестри, сидячи на лаві.
– Як замажу трохи, то й поправиш, – обізвалась Настя.
Ті квітки кругом карниза на грубі й на комині розпочала малювати Настя, але скінчив їх Роман. Він мав до малювання і хист, і охоту і сам повимальовував смуги з хрестиків та зірок і над дверима, і кругом вікон.
Настя причепурила грубу, підмазала лежанку, а потім налила в миску мителю, розпустила коси і почала мити голову. Роман сидів на лаві і милувався свіжим зіллям та квітками за образами. Очі його, підведені вгору, стали тихі та ясні. Він і милувався зеленим зіллям та квітками, і разом з тим йому на думку йшла молитва, бо він був дуже богомільний, як і його мати. Як він вчився в школі, то співав на криласі і ніколи, навіть літом, не пропускав ні однієї служби божої.
Романові, очевидячки, не було роботи в хаті. Він тихенько, ніби крадькома, вийшов з хати, не взявши навіть в руки бриля, – певно, щоб мати не подумала, ніби він йде в двір на якусь роботу.
– А що, сину, може, череда вже йде? – спитала Зінька в сина.
– Може, вже йде… Піду вигляну, – знехотя обізвався син.
Але він пішов дивитись не на вівці, а попростував у садок, перейшов через город і стежечкою пішов тихою ходою до того місця, котре було в далекому кутку огороду, на низині, засадженій вербами, зарослій дикими грушами та кущами калини. Проти того кутка огороду, зеленого, зарослого та вогкого, на улиці за тином була рублена криниця. Коло криниці стояли дві дуплинасті верби. Надвечір до цієї криниці виходили молодиці та дівчата по воду. Роман уже не раз і не два виходив в той зелений закуток огороду і наглядав з-за тину: він знав, коли молоденька Соломія виходить до криниці по воду.
Молодий парубок продерся крізь гущавину, сперся на тин і дивився на криницю. Дівчата почали приходити до криниці одна за другою, набирали води і, поздоровкавшись з Романом, одходили. Декотрі зачіпали його, заговорювали з ним; він обзивався до їх одним словом, та й то знехотя, і все ждав Соломії. Чорнява та проворна Соломія вже давненько впала йому в очі. Незабаром прибігла з відрами і Соломія, височенька, тоненька, рівна станом, довгобраза та смуглява, з пишними, блискучими, чималими чорними очима і високими тонкими бровами. Очі й брови в Соломії були такі чорні, що закрашували її смуглявий вид і саме лице здавалося неначе білішим од тих блискучих очей та чорних брів.
Од густих рум'янців на щоках увесь її вид неначе пашів огнем. Щось палке, гаряче було розлите в її очах і на її рум'яних щоках. На голові в Соломії червоніли «кіснички», які тепер носять дівчата. Кіснички, перевиті пучками червоної та синьої вовни та заполочі, обвивали її чорноволосу голову, неначе вінок. Ті червоні кіснички дуже приставали до її смуглявого виду та до темних очей і наддавали краси, а виразні очі неначе говорили, мов живі.
Соломія прибігла до криниці, вгляділа Романа, сказала «добривечір», в одну мить витягла відро води і поставила на цямрині. Вона липнула очима на Романа. І на нього ніби впала блискавка. Вхопила вона в руки друге відро. Відро спускалось на коромислі в криницю, а Соломія підвела голову, вдруге блиснула очима на Романа і знов втупила очі в криницю. Роман знов почув, що на його ніби впала блискавка, і почервонів. Той блиск гарячих очей неначе обсипав його жаром. Соломія примітила, що на його щоках виступили легкі рум'янці.
Роман мовчав. Він був тихий на вдачу, неговорючий і дуже несміливий: ніколи він не зачіпав ні однієї дівчини ні словами, ні жартами. Соломія була така проворна та смілива, що нікого не минала своїм язиком.
– Романе, що ти там робиш в вербах? – почала зачіпати його Соломія.
– А що ж я роблю? Стою та дивлюсь, – тихо обізвався Роман і осміхнувся якось по-дитячій.
– На що ж то ти дивишся? На криницю чи на мої відра?
– Дивлюся і на криницю, і на відра: дивлюсь, бо очі маю, – знов обізвався Роман і засміявся.