Не вурдалаки
Шрифт:
Коло нас жила жінка, яка залишилася вдовою. У неї була донька, моя однолітка, Ніна. З нею ми мало товаришували, бо вона була хитрою та часто мене обманювала. Мій батько допоміг вдові вирубати садок, але один кущ червоної смородини жінка попрохала залишити. Прийшло літо, а у нас ні садочка, ні ягідки, ні яблучка. А у Ніни на городі (аж із вулиці було помітно!) зачервонів ягідками кущ смородини, який ми завжди називали порічками. Я кілька днів ходила на вулицю та заглядала крізь паркан на той кущ. А він ставав з кожним днем ще червонішим, ще привабливішим. І ось одного разу
– І чому це ти прийшла до мене, а не пішла до своєї Валі?
– Згадала, що ти мене запрошувала прийти погуляти.
– А як же Валя? – підштрикує мене Ніна.
– Зачекає до завтра, – відказую, а самій стає соромно.
Погралися трохи у дворі, а я все нишком зиркаю на кущ порічок.
– Покажи мені, що у вас росте на городі, – схитрувала я, щоб заманити Ніну ближче до куща з ягідками.
– Ходімо! – з легкістю погоджується сусідка, і ми ходимо вузенькою стежкою. Ніна розповідає про городину, а я її не чую, бо вже нічого не можу чути та бачити, лише кущ, який весь аж червоний.
– А ось це – порічки! – Ми зупиняємося, не дійшовши до куща, але я вже добре бачу стиглі ягідки, які рясно-рясно обліпили гілки, сонце в них переливається янтарем, не даючи мені спокою.
– Рвати порічки не можна, – ніби вгадавши мої думки, застерегла Ніна.
– Чому?!
– Бо під цим кущем похована нехрещена дитина.
– І що тепер? – втрачаючи надію скуштувати ягід, запитую сусідку.
– Мама сказала, що та дитина прийде і задушить того, хто буде рвати та їсти ягоди, – каже Ніна та ковтає слину.
І ми в це вірили! Які ж ми були наївні, не те що сучасні діти, які ще розмовляти добре не вміють, але вправно користуються комп’ютером.
Страшенно хотілося яблук!
У нашому селі перед війною побудували нову школу на місці, де колись був панський маєток. Зберігся сад, який так і називали – «панський». Там росли великі старезні яблуні. І це в той час, коли на сільських подвір’ях не було фруктових дерев! Тож ми, діти, з нетерпінням чекали літа, коли з’являться на деревах яблука. Тоді до саду збігалася вся дітвора села, мов монголо-татарська навала. Хто міг, залазив на яблуні, а інші збивали яблука палицями з усіх боків. І яка ж то була насолода, коли вдавалося поласувати зеленим, ще не достиглим яблучком завбільшки з грецький горіх! Особливо щастило тим, хто міг дістати яблучко хунтівки. Воно було не таке кисле і нам здавалося солодким та смачним. А я ще й додому приносила яблучка братикам та сестричкам, бо пам’ятала, що я – найстарша, тому повинна про них піклуватися.
Попереду мене у класі сиділа дівчинка Маняша. Її батько не повернувся з війни, а крім неї у родині було ще трійко маленьких діточок. Вони дуже бідували, тому Маняша ходила до школи по черзі з сестрою, бо не було у що вдягтися. Дівчинка частенько приходила на заняття замурзана сажею. То рука в неї була забруднена, то шия, а то й на щоках була сажа. Один з хлопчаків почав з неї насміхатися та дражнити. Удома я розповіла мамі про Маняшу.
– А
– Ні. А що?
– Бо у бідної вдови немає чим топити піч, а щоб діти не замерзли вночі, вона їх кладе спати у піч, – розповіла мені мати.
– Як… У піч?
– А ось так, – зітхнула мати. – Протопить піч, не так, як треба, а як є можливість, тож вона ніякого тепла не дає, а ковдри у них немає, бо давно вже на харчі виміняли. І на ніч мати кладе дітей у ще теплу піч.
– Там же темно і страшно!
– Ось тому дівчинка і брудна. А що поробиш? Краще вже в сажі, аніж замерзнути, – сказала мама та перехрестилася.
Наступного дня у школі той самий хлопчисько знову почав тицяти пальцем у бік Маняші та насміхатися з неї. Я розлютилася на нього не на жарт. І хоча була несмілива, підбігла до нього ззаду та й луснула долонею його по спині з усієї сили. Він не очікував від мене такого, тож завмер з відкритим ротом.
– Якщо ти хоча б ще раз зобидиш Маняшу, – закричала я вже з переляку, бо й сама дуже злякалася. – Я… Я… Я знаєш що тобі зроблю?
– І що ти мені зробиш? – Хлопчак наглувато посміхався.
Я зрозуміла, що зараз він може мене відлупцювати, тому кинулася до нього та вчепилася в його пихате обличчя нігтями.
– Ось що! – верещала я, дряпаючи йому лице. – Ось що я тобі буду робити!
– Відчепися! – заволав він. – Пришелепувата!
З почуттям переможця я підійшла до Маняші та взяла її за руку. Її маленька долонька міцно стисла мою на знак вдячності, і на замурзаному худенькому обличчі з’явилася несмілива посмішка. З того дня ми з нею потоваришували. А одного разу Маняша змогла мені віддячити. Дівчинка принесла до школи справжнє велике стигле яблуко! Я не знаю, де вона його взяла, але як тільки школярі помітили у її руках таку розкіш, оточили колом і почали канючити:
– Дай вкусити!
– Дай маленький шматочок!
– Залиш «кісточку». Будь ласка!
Так було завжди, коли хтось приносив яблуко чи грушку. Зазвичай давали відкусити ліпшим друзям. Я не просила, а лише дивилася на те яблуко жадібними голодними очима. Маняша підійшла до мене, надкусила яблуко, а потім розламала навпіл.
– Бери! – сказала вона, простягаючи мені півяблука. – Це тобі!
– Так нечесно! Ти їй багато дала! – загудів натовп.
Я подякувала подрузі й дала відкусити Валі. Чи то насправді те яблуко було таке смачне, чи мені здалося, не знаю, але його солодкий смак запам’ятала на все життя.
Літо сорок шостого та сорок сьомого років видалося дуже спекотним. Земля стомилася від спраги, але дощі десь забарилися. Врожаю не було, і для нас настали лихі часи. Вже після Нового року в погребі було порожньо. Не було ані картоплини, ані бурячка, а про хліб вже й годі говорити. Щоб не вмерти з голоду, дорослі брали мішок, кочергу та йшли вночі до колгоспу. Там у буртах, засипана землею та соломою, була картопля – єдиний порятунок від голодної смерті. Багатьох чоловіків ловили за цим заняттям і садовили за ґрати. Але люди йшли знову та ризикували, бо йшлося про життя дітей, які пухли від голоду.