Небесний народ
Шрифт:
Відразу було видно, що комашня з трав’яного лісу набагато сміливіша та жвавіша за квіти, які надзвичайно полохливі і терпляче чекають своєї долі. Ельф, нахиляючись, глибоко занурювався у квіткові чашечки, тож їхні відблиски та кольори відсвічувалися на його ніжному обличчі. Вдихаючи квіткову свіжість та аромат, добрий дух зрозумів їхні найпотаємніші бажання і покликав бджіл.
Дві золотаві комахи, сп’янілі від теплого духмяного аромату, одна за одною залізли у квіткову чашечку, огорнуту жовтявим сяйвом. Рослина дрібно тремтіла і важко та глибоко дихала.
— Ельфе, любий ельфе, що це діється зі мною? Я така щаслива, — прошепотіла вона.
Добрий дух кивнув їй на
— Весна, — відповів він, — весна прийшла. Вона проникає у твоє єство, охоплює тебе все більше і більше. Заспокойся, люба.
Вітер приносив з лісу різні аромати, які чергувалися без упину, й ельф відчув, як ці запахи непомітно переносять його у чудесні світи, що належать іншим. «Душевні переживання змінюються одне одним, — подумав він. — От зараз я заплющу очі — й вони наповнять моє серце».
Зміна відчуттів раз по раз зачаровувала нашого крилатика, і він поринав у кольорові, наповнені світлом і запахами мрії, у які вривалося веселе щебетання пташок.
«Коли вітер донесе пахощі диких троянд з куща і я почую голос берестянки, — думав ельф, — серце зовсім по-іншому стрепенеться, аніж від прохолодного подиху бузку та співу дрозда».
— Неси мене, Боже, від однієї радості до іншої, — промовив добрий дух, — але пощади моє серце, щоб не вискочило з грудей від щастя.
Веселе гудіння комашні над квітами звучало за червоними запонами повік, що прикривали його очі. Цей шум скидався на далекі звуки-подихи органу, на ледь чутний клекіт заобрійного моря. Довколишні звуки, переплітаючись із шепотінням листя та майже невловними голосами трав і квітів, творили мелодію, яка так ніжно й неголосно бриніла, що людське вухо могло її почути, лише коли терпеливо прислухатися.
Щедрість та багатство природи вражали маленького ельфа. «Благословенні ви, ті, чим я можу відчувати! — гукнув він. — Мої очі, слух і нюх — джерело і ґрунт мого земного блага. Я відчуваю усіма часточками своєї душі, як життя торкається мене, подібно до того, як легкий вітерець торкається дзеркальної поверхні води. Кожен з мої органів чуття має щось дивовижне, однак ти, моє серце, наділене найчудовішим: у тобі живе моя туга за домом».
Буяння природи ніяк не стишувалося, а навпаки, з кожним днем набувало все ширшого розмаху. На галявину прибувало щораз більше нових тварин. Деякі приходили і йшли далі, а інші залишалися там назовсім.
Одного ранку на узлісся прилетіла пара диких голубів. Їхні сміх та веселі перемовини було чути вже здалеку. Обоє справляли враження надзвичайно щасливої пари. Їм сподобалася липа. Птахи почали досліджувати дерево, перескакували з гілки на гілку, розглядали сухі цурпалки зламаних гілок та перевіряли кожне дупло, кожну заглибину в стовбурі. Коли після оглядин виявилося, що на дереві вже мешкає сова, голуб з голубкою задумалися.
— До струмка близько, вода поряд — це поважна причина, з якої я б тут поселилася, — хазяйновито промовила голубка. — Зручненько ж як! Вранці можна скупатися, крім того, з одного боку маємо поля, а з іншого — густий ліс. Хороша місцина. А глянь на мох унизу, який він у сонячних променях!
— Я з совою на одному дереві мешкати не буду, — заперечив їй голуб. — Від такого сусідства нічого хорошого не жди. Та ні, я проти сов нічого не маю і не ставлюся до них упереджено. Проте від них у мене — мороз поза шкіру.
Птахи здійнялись у повітря, голосно залопотівши крильми, та й полетіли геть. Звук від їхніх крил ще довго стояв у лісовій тиші над кронами.
Часом рано-вранці між деревами можна побачити канюка, який полює. Він летить, безшумно розтинаючи повітря, вишукує гострим поглядом барвистих очей здобич на землі. Його лет урочистий, грізний, а помахи сіро-бурих крил надзвичайно сильні. Спостерігати за цим хижим птахом, що живе у гордовитій самотині, було вельми захопливо.
А одного дня на узлісся прийшла кицька. Господи Боже ти мій, як вона зручненько вмостилася просто серед галявини у квітах та й почала старанно вмиватися! Видавалася надто добродушною: ну ніби все так файно на білому світі, і небезпеки ніякі на неї не чигають, і сама вона така чуйна-мила та жодних нехороших умислів і в думках не має! Якусь мить на галявині запанувала сторожка тиша, і лише струмок зовсім не зважав на тварину, а дзюркотів собі як і перше. А от вся лісова дрібнота затамувала в острахові дух. Хто знайшов собі певний сховок, той підозріло та напружено спостерігав звідти за кішкою. Нічого дивного в поведінці жителів узлісся не було. Від кота, як зазвичай, мало хорошого, скоріше навпаки: треба остерігатися, та ще й як. Певна річ, якщо ти більший чи спритніший від нього, то, звісно, сприймаєш його не стільки як хижака, скільки як надзвичайно граційну та привабливу істоту. А вони, коти, без сумніву, такими і є. Безумовно, нам важко зрозуміти той жах, який охопив усю лісову дрібноту. А поставте себе на місце тих, на кого котячий рід полює чи здатен упіймати. Вони ж не більші за одну з лап цього хижака. Ось тепер можете собі уявити, якого жаху нагнала люба нам кицька.
Саме про цю кішку можна було б досить багато оповісти, і навіть трішки шкода, що в цій оповіді не про неї мова. Вона спочатку жила в людей. Серед них народилася і виросла. Але її хазяїн одного дня вирішив переїхати з обжитого місця. Відомо, що коти дуже прив’язані до своєї домівки, тобто не хочуть її міняти на іншу. Отож наша кицька залишилася. Проте люди, які прийшли замість її господарів, ставилися до неї погано, і кішка, довго не роздумуючи, вирішила одного дня шукати свого щастя сама по собі. Вона пережила важку зиму і часами була вже готовою повернутися назад до людей. Однак зима проминула, і ось тепер, навесні, киця вважала свою долю зовсім не поганою.
Уку, стара сова, надійно сховавшись у дуплі, спостерігала за кішкою згори. Зеленкуваті очі кицьки виблискували на сонці металевим відливом, хутро у розкішну смужку було охайненьке та чистеньке. Вигляд хижачки викликав захват: доглянута, здорова та граційна. Уку бачила, як кішка проводила лапкою по мордочці і прилизувала рожевим язичком волосинки, відстовбурчені на хутрі. Мудра сова задумливо розглядала пухнасте створіння. «Хто би міг подумати, — міркувала вона, — що така ніжна на вигляд тварина може зістрибнути з верхівки дерева чи даху зовсім без шкоди для себе? Хто зможе побачити у цій волохатій мордочці прихованого лютого хижака, пластичного, сильного та незмінного у власних повадках? Як це так влаштовано, що незвична сила, спритність і безстрашність поєднані з простодушністю, нелукавою усмішкою та милою граційністю? Чи не приховує це облуди?»
Уку не могла відірвати погляду від кішки. Стара птаха довго і критично, як це властиво тільки совам, розглядала хижачку і роздумувала про її натуру. «Вона вміє поставити на місце найбільших та злих собак, — думала сова, — а деколи навіть і з людиною дасть собі раду, а виглядає, виглядає, немов дитинча налякане. А як же вона насолоджується сонечком! Оце ж бо справді важко сказати, що в природі добре, а що зле. Вочевидь, про це можна судити лише за її вчинками. Який рішучий у неї погляд, ці дикі очі! — продовжувала свої роздуми Уку. — Напевне, ця сила і незламність буде світитися у її зіницях до останнього подиху».