Небезпечнi мандри
Шрифт:
— П’ятий, що це? Глянь-но!
Просто перед ними лежала свіжо порита земля, аж дві купи на траві. Високо, не нижче кількох падубів у живоплоті, здіймалися два важкі стовпи, тхнучи креозотом і фарбою, відкидаючи разом із прибитою до них дошкою довгу тінь через вершину пагорба. Під одним стовпом валялись забуті молоток і кілька цвяхів.
Обидва кролі підбігли ближче до дошки й причаїлися в кропиві, морщачи носики від духу недокурка, погаслого десь у траві. Зненацька П’ятий скулився і весь затрусився.
— Ой, Ліщино! Ось звідки загрожує нам біда! Тепер я знаю: це щось дуже погане! Щось жахливе — і воно насувається все ближче!
— Яке таке «воно»?
— Я не знаю, що саме, — пригнічено відказав П’ятий. — Зараз небезпеки ще нема, але вона наближається, наближається! Ой, глянь, Ліщино! Поле! Воно все залите кров’ю!
— Не корч дурня, це просто відблиск заграви. П’ятий, ну ж, П’ятий, не говори так, не лякай мене!
Але П’ятий тільки тремтів і плакав, скулившись у кропиві, а Ліщина намагався заспокоїти товариша й вивідати, що ж воно так раптово збило його з плигу. Чом же П’ятий не тікає, не рятується, як чинив би всякий нормальний кріль? Але П’ятий нічого не міг пояснити — він був просто в розпачі. Нарешті Ліщині урвався терпець:
— Годі тобі, П’ятий, сидіти тут і плакати. Дивися, вже й сутеніє. Вернімося краще в нору.
— Вернутися в нору? — пропхикав П’ятий. — Таж воно добереться й туди! Кажу тобі: все це поле залите кров’ю…
— Припини! — твердо мовив Ліщина. — Дозволь, я подбаю про тебе трохи. Хай яка там насувається біда, а нам пора вже бути дома.
І він побіг у долину, потім — через струмок і до коров’ячого броду. Тут сталася затримка, бо П’ятий серед тиші травневого вечора зробився враз безпомічний, його скував страх. Коли нарешті Ліщина заштовхав його в канаву, той завпирався біля входу в нору, й Ліщині довелося майже силоміць пхати його всередину.
Сонце сіло за протилежним пагорбом. Вітер похолоднів, заморосив дощ, і не минуло й півгодини, як запали сутінки. Небо знебарвилось, і хоч велика дошка біля хвіртки поскрипувала на нічному вітрі (мовби доводячи комусь, що вона не розчинилася в пітьмі, а твердо тримається там, де її прикріпили), ніхто не нагодився, щоб прочитати грубі, з гострими кутами літери, які чорними ножами вп’ялися в білу дерев’яну поверхню. Ось що вони проголошували:
2. ГОЛОВНИЙ КРІЛЬ
У темній і теплій норі Ліщина зненацька прокинувся, б’ючи навмання задніми лапами. Щось напало на нього. Але не тхнуло ні тхором, ні ласицею. Ніякий інстинкт не підказував йому: «Тікай!» Голова його проясніла, й він збагнув, що біля нього тільки П’ятий. Це малий дряпався по ньому, як ото бува очманілий кріль дереться з переляку по дротяній огорожі.
— П’ятий! Прокинься ти, дурнику! Це Ліщина! Прокинься!
І всім тілом навалився на нього. Той заборсався і проснувся.
— Ой, Ліщино! Що мені снилося! Жах! І ти там був. Ми сиділи на воді, нас несло по великій, глибокій річці, а тоді бачу — ми на дошці сидимо, такій, як ота, що в полі: вся біла і вкрита чорними рисками. Там були ще кролі — самці й самиці. Та коли я знов глянув на дошку, то побачив, що вся вона зроблена з кісток, скручених дротом. І я закричав, а ти сказав: «Пливти, всім пливти!» Потім я шукав тебе скрізь і витягував із нори в березі. І таки витяг, але ти сказав: «Головний Кріль повинен пливти сам» — і поплив геть темним водяним тунелем.
— Принаймні ти наштурхав мене в ребра. Водяним тунелем, то ж треба! Що за дурниці! Ну а зараз іще поспимо?
— Ліщино, це небезпека, це біда! Вона ніде не ділася. Вона тут — скрізь довкола нас. Не умовляй мене викинути це з голови й знов заснути. Нам треба забиратися геть, поки ще не пізно. Усім!
— Забиратися геть? Що ти маєш на увазі? Звідсіля, з колонії?
— Так. І то мерщій. Байдуже куди.
— Усій колонії? Не будь дурний. Вони нікуди не рушать. Скажуть, що ти з глузду з’їхав.
— Тоді вони діждуться, поки їх тут спіткає лихо. Ти повинен послухатися мене, Ліщино! Повір мені, щось дуже погане чигає на нас і нам треба втікати.
— Гаразд, але, мабуть, краще буде нам піти до Головного, й ти розкажеш йому все. Чи я спробую розказати. Але навряд чи Головному сподобається те, що ти пропонуєш.
Ліщина поліз перший — спочатку вниз похилою норою, а тоді вгору, до виходу, прикритого ожиновою завісою. Він не хотів вірити П’ятому, але й не повірити боявся…
Було вже щось пополудні, чи то, по-кролячому, — після ні-Фрітха. Чи не вся колонія спала собі під землею. Ліщина і П’ятий пройшли трохи по поверхні, а тоді спустилися в широку нору серед піщаної місцини, й подалися ходами-переходами, аж поки опинилися під самим лісом, серед дубового коріння. Тут їх зупинив великий, кремезний кріль — вартовий з Оусли. У нього на голові хутро виросло кумедною кучмою, від чого цей оусланець мав чудний вигляд — от ніби носив шапку. Тому його й прозвали Тлайлі, що означало «Кучма».
— Ліщина? — спитав Кучма, принюхуючись до нього в пітьмі серед коріння. — Ти ж Ліщина, правда? І що ти тут робиш о цій порі?
На П’ятого, що став трохи позаду, він навіть не звернув уваги.
— Нам треба побачити Головного, — пояснив Ліщина. — У важливій справі. Можеш ти допомогти нам, Кучмо?
— Нам? — перепитав Кучма. — І він теж іде до Головного?
— Так, мусить іти. Повір мені, Кучмо! Хіба ж я часто набридаю такими проханнями? Чи я досі хоч раз просився до Головного?
— Гаразд, я допоможу тобі, Ліщино, хоч, може, мені й одірвуть за це голову. Я доповім йому, що ти тямущий кріль. Він мав би й сам пам’ятати тебе, але ж старість… Почекай тут!
Кучма одбіг трохи далі й зупинився перед входом до великої нори. Він стиха мовив кілька слів, яких Ліщина не розчув, і його, мабуть, закликали досередини. Двоє кролів мовчки чекали, тільки П’ятий час від часу нервово здригався.
Головного Кроля звали Треара, що означало «Пан Горобина». Свого високого становища він доскочив не тільки завдяки колишній молодечій силі, а й завдяки розважливості та холоднокровності, чого якраз бракує чи не всім кролям. Він ніколи не панікував через тривожну чутку або небезпеку. Коли була розгулялась жахлива епідемія міксоматозу, він аж ніяк не розгубився, звелівши безжально проганяти геть будь-якого кроля, що хоч трохи був схожий на хворого. Треара не піддався на заклики переселитися кудись і запровадив цілковиту ізоляцію колонії, чим і врятував її від вимирання. Він же якось-то перехитрував одного особливо зажерливого горностая, заманивши хижака між фазанячі клітки, під дуло доглядачевої рушниці — важачи, звісно, власним життям. Він і справді старівся останнім часом, але міркував ще досить добре.