Невидимець
Шрифт:
— Бідолашний, з ним, видно, трапився якийсь нещасний випадок, а може, він переніс операцію, абощо, — казала місіс Гол. — Та й налякали ж мене його бинти!
Вона поклала в пічку ще вугілля й повісила пальто на спеціальну підставку, щоб сушити одяг.
— А ті окуляри! Він наче той водолаз, а не жива людина…
Вона повісила сушити і його кашне.
— І весь час закриває лице хусточкою… Говорить крізь неї… Може, в нього й рот пошкоджено… А певне…
Тут місіс Гол повернулася, неначе раптом згадала щось.
— Матінко моя! — раптом змінила
Коли місіс Гол прийшла до пожильцевої кімнати прибирати після сніданку, її гадка про скалічений або порізаний під час операції рот знайшла собі підтвердження: Незнайомий курив, але, поки вона була в кімнаті, ні разу не розкутував шовкової хустки, яка закривала йому нижню половину обличчя, щоб сунути люльку в зуби. І то була не забутливість, бо місіс Гол спостерегла, як він поглядав на люльку, коли вона пригасала. Він сидів у кутку, спиною до затемненого шторою вікна. Перекусивши й добре зогрівшисц, він говорив уже не так уривчасто й дразливо, як перше.
— На станції Брембльгерст залишився мій багаж, — сказав Незнайомий і спитав, як він може одержати його.
На подяку за її пояснення він ввічливо нахилив свою забинтовану голову.
— Завтра? А раніше не приставлять?
Йому, здається, було прикро, коли місіс Гол відповіла:
— Ні.
Невже таки не можна? Невже не знайшлося б тут кого-небудь з візком, хто поїхав би по його речі?
Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись у такий спосіб зав’язати розмову.
— Тут дуже крута дорога до станції, сер, — сказала вона з приводу візка і, користаючись нагодою, додала: — Десь так рік тому на цій дорозі перекинувся екіпаж. Убито було і пасажира і кучера. Нещасний випадок — це ж одна мить, і все, правда ж бо, сер?
Але втягти пожильця до розмови було не легко.
— Та вже ж, — ствердив він крізь хустку, спокійно дивлячись на неї через непрониклі окуляри.
— І щоб одужати після того, треба, чимало часу; правда ж бо, сер? Оце мій сестринець Том був порізав собі руку косою… розумієте, спіткнувся, косивши, й упав… і що ж ви думаєте, сер? Три місяці ходив з перев’язаною рукою. І тепер я страх як боюся коси, сер.
— Я дуже добре розумію вас, — сказав пожилець.
— Один час ми навіть гадали, що йому доведеться робити операцію; так було йому погано, сер.
Пожилець коротко засміявся і зараз же немов проковтнув свій сміх.
— Невже? — сказав він.
— Їй-бо, сер. І в цьому не було нічого смішного для тих, хто доглядав його, як я, сер; бо моя сестра мала досить клопоту з своїми малими. То забинтовуєш, то розбинтовуєш… Отож, насмілюся сказати, сер…
— Чи не дасте ви мені сірників? — несподівано перебив її Незнайомий. — Моя люлька погасла.
Місіс Гол ураз зупинилася. Отак перепинити її мову — це, звичайно, було нечемно з його боку. Вона здивовано глянула на Незнайомого, але згадала два соверени й пішла по сірники.
— Дякую! — уривчасто кинув він, коли місіс Гол принесла сірники, обернувся до неї спиною і знову став дивитись у вікно.
Очевидно, його нервували розмови про операції та бинтування. Вона так і не “насмілилась сказати”, що була думала, до того ж її розсердила зневажлива поведінка пожильця, і Міллі цього дня перепало.
Незнайомий до четвертої години перебував у своїй кімнаті і не подумав навіть перепросити за свою нечемність. Здебільшого там було зовсім тихо. Він, певно, сидів перед коминком, палив люльку, а то й дрімав у надвечоровій сутіні.
Однак, прислухавшись, раз чи два можна було б почути, як він перегрібав вугілля і хвилин з п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляв сам із собою. Потім він сів знову, і крісло під ним заскрипіло.
Розділ ІІ
ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ МІСТЕРА ТЕДДІ ГЕНФРІ
О четвертій годині, коли досить споночіло і місіс Гол уже важилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, у буфет увійшов Тедді Генфрі, годинникар.
— Ну й погода, місіс Гол, — сказав він, — Якраз для поганих чобіт!
Сніг надворі сипав усе густіший.
Місіс Гол потакнула, а тоді угледіла, що при майстрові його валізка з інструментами.
— Коли ви вже тут, містере Тедді, — сказала вона, — то я хотіла б, щоб ви глянули на годинника у вітальні. Він іде й вибиває години правильно, тільки годинна стрілка завжди стоїть на шостій.
Місіс Гол провела годинникаря до вітальні, постукала в двері й увійшла.
Відчиняючи двері, вона побачила, що пожилець її сидить у кріслі перед коминком і немовби дрімає, схиливши набік перев’язану голову. Кімнату освітлювали тільки червоні жаринки в коминку. Все видавалось їй рудуватим, тьмяним і неясним, надто ще тому, що місіс Гол щойно засвітила лампу в буфеті й очі її були ще засліплені тим світлом. На мить їй здалося, ніби в чоловіка, на якого вона дивилась, величезний, широко відкритий рот, неймовірно здоровезний рот на всю нижню частину обличчя. Це видиво — голова, вся в білому, потворні окуляри на очах і велетенська паща під ними — тривало один лише момент. Незнайомий прочнувся, випростався в кріслі й підніс руку. Місіс Гол широко розчинила двері, в кімнаті посвітлішало, і тепер вона побачила ясніше, що лице йому прикрите хусткою точнісінько так, як і раніше було прикрите серветкою. Місіс Гол вирішила, що то їй привиділося у сутінках.
— Чи дозволите, сер?.. Цей чоловік прийшов подивитись на годинника, — сказала вона, отямлюючись після хвилинного збентеження.
— Подивитись на годинника? — перепитав він напівсонним голосом і прикриваючи рот рукою. — Звичайно, — додав він, майже зовсім оговтавшись.
Місіс Гол вийшла по лампу, а Незнайомий устав і потягся. Принесено було світло, і містер Тедді Генфрі, увійшовши, опинився перед забинтованим Незнайомим. Він був, як сам казав, “ошелешений”.
— Добрий вечір, — привітався Незнайомий, дивлячись на нього “омарячими очима”, як розповідав потім вражений цими темними окулярами містер Генфрі.