Невольник
Шрифт:
Е, шкода і замаху... (Сідає). Не та вже моя сила. Зовсім розкис. Мабуть за такі танці ніхто тютюну не дасть і на понюх, а не то що на люльку... А колись то було і сам гетьман по таляру давав за одно коліно. Думка тепер танцює і скаче, а ноги ледве волочуть... Літа мої... Сило моя... Де ви ся поділи?... Ну піди-ж ти доню до господи та злагодь що небудь пополуднувати...
Ярина. (Пішла).
Коваль. А ти, мій синку, ходи сюди та сідай ось тут біля мене.
Стефан. (Сідає).
Коваль.
Стефан. (Здивовано). Так... я... я... не син?... чужий вам, тату?...
Коваль. Та не чужий бо, ні... Стрівай, не забігай у перед, а слухай готового... От і померла і мати таки твоя...
Стефан. Так я зовсім чужий вам?...
Коваль. Який бо ти нетерплячий... Ти слухай, а не хапай ся поперед батька у пекло... Ото кажу, померла і твоя мати, а я і кажу покійній моїй жінці, а що, кажу, візьмемо за дитину?... Тебе отсе... Чогож бо ти так засмутив ся?
Стефан. (Зі смутком). Чужий, сирота... О, чом же я перш сего не знав?...
Коваль. Бо тобі до сего часу і не слід було знати. Слухай дальше і не сумуй... Взяли ми тебе тай і з Яриночкою спарували.
Стефан. (Схопивши голову у руки). О... Боже мій... Яж сего не знав, яж сего не знав...
Коваль. Тепер же синку ось що зробимо. Ти вже в літах і Ярина зріє, треба буде людий пошукати та дещо діяти... Як ти скажеш синку?
Стефан. Не знаю... не вмію зрозуміти... Я гадав, що Ярина…
Коваль. Сестра тобі? Аж воно, бач, зовсім не то. Щож, я не бороню, любитесь, то з Богом і до шлюбу... Але що ти бачив, що ти знаєш, живучи тут? Ріс як у Бога за дверми, тільки і лиха було, що як ще учив ся у бурсі, то може часами приходилось скоштувати березової каші. Так задля того синку треба буде трохи по світі поблукати, козацького жупана провітрити, та й шаблю погострити, щоб не заржавіла і щоб ти пізнав, що не тільки світа, що у вікні. Треба подивити ся на чужі люди, які вони і як живуть: чи орють, чи на непоораному сіють а просто жнуть і немолочене віють. Годить ся і те знати, як там мелють: чи язиками, чи каменем, та і як їдять: чи ложками чи жменями?... Чогож ти так замислив ся, мій друже?... Ти-ж либонь козацького роду?... Чи може у твоїх жилах тече вода, а у серцеві заяча відвага?... У кого-ж ти такий нікчемний вдав ся?…
Стефан. (Стрепенув ся). Ні... я роду козацького і одвага у моїй душі живе... Лиш несподівана розлука зворушила моє серце, збаламутила мою кров... Ох... важко мені... (Закриває лице руками).
Коваль. Так... треба в люди на рік, на два піти, а потом уже побачимо, що далі буде.
Стефан. Знаю тату, що треба і борони мене Боже жахати ся козацького діла. Давно вже кортить мене силою помірять ся з бісурменом... Давно мої мрії літають по степу і воюють з ворогом
Коваль. Може не так жаль мене як... Не думай об сьому, синку. Господь допоможе, то і усе буде гаразд... Ну, та якже, га?… З Богом у дорогу... Іди, сину, у Січ…
Стефан. Так таточку... А серце кровію обливаєть ся...
Коваль. Не потурай серцеві, скоряй його розумові, а від смерті не заслониш ся і на печи. Та й не такий страшний чорт, як його малюють... У Січи набереш ся і розуму, научиш ся козацького звичаю і молодецького хисту... Споглянь на себе: який з тебе юнак? Ні у постати, ні в очах, ні одваги... Очи дитинячі, аж сором дивити ся... Шкода... Який з тебе козак?
Стефан. Ох... не зносити мені моєї голови...
Коваль. Одна голова у тебе на плечох, то й шануй її... А там, сину, побачиш світа, та не такого, як у бурсі. Там научиш ся і Богови молить ся по молодецьки, а не по чернечи харамаркати.
Стефан. Виряжайте мене, не гайте.
Коваль. Оттак і зробимо, мій сину. Помолившись Богови осідлаємо буланого тай гайда у дорогу. А і кінь же кінь: як змій, і зо дна моря винесе... Та що се і доси не дають полуднувати?... Ярино!... Чи злагодила ти вже там щонебудь?... Так, так синку...
ЯВА IІI.
Ярина (вийшла уже ранійше, а учувши розмову, ухопилась за одвірок і мов зомліла).
Ярина. (Ледве чутно). Уже таточку... Осьдечки усе готово... Їджте на здоровлячко...
Коваль. (їсть).
Стефан. (Сидить засумований).
Коваль. Еге, що за смашні вареники, самі у рот лізуть... Стефане, чому не їси?
Стефан. (Бере порожну ложку).
Коваль. Оттак... Порожну ложку у рот кладеш? (Сміється).
Ярина. (Дивлячись на Стефана). Таточку, він такой справді нездужає... Братчику, соколе мій, скажи, що в тебе болить?
Стефан. (Похилив мовчки голову).
Коваль. (Сам до себе). Чи жать, чи не жать, а сіяти треба...
Ярина. Стефаночку... промов-же хоч одно слово...
Коваль. (Сам до себе). А хто-ж пожне тії жнива, що ми засівали?...
Ярина. Боже мій... Що се з тобою, Стефаночку, подіялось? Таточку, чим ви його розгнівали?
Коваль. (Мов не чує). О, тепер неначе по трохи і підкріпивсь... Ну, коли їсти то їсти, бо ніколи гаятись... Спасибіг тобі доню за полудень. Підуж я отеє, до вечірні може з ким пострічаюсь та пораджусь... А ти, Стефане, ляжеш спати, щоб до зорі встати та коня сідлати... (Вийшов).
ЯВА IV.