Новобранець
Шрифт:
– Господь з тобою, старий! Що ти балакаєш! Перехрестись!
– Га?
– Перехрестись, кажу! Дід хреститься.
Стара Марина плаче, Ярина теж, а малий Грицько лежить у неї коло грудей, йому й байдуже!
– Нехай, мамо, Іван покличе Дем'яна: може, він яку раду дасть.
Покликали старшого сина Дем'яна. Батько його не пізнав.
– Іди, Іване, в город; може, Петра пустять додому: батько вмирає, та й жінка родила. Хоч би на тиждень відпросився...
– посовітував Дем'ян.
Достали конячки й вирядили Івана в город. Дем'ян наставив його, як найти Петра і що сказать.
От
– А який це, братці, Петро? Чи не той, що сьогодні їде, що з штукарем Пилипом водився?
– Та той же, той!
– Та он, диви, Пилип. Чуєш, Пилипе! Іди сюди, діло є!
– гукнув один парубок.
– Ніколи!
Пилип біг на вокзал, ніс снідать Петрові.
– Та постривай, ось брат Петрів приїхав.
Почувши, що тут брат Петрів, Пилип підбіг до гурту.
– А що, малий? Петро вже, мабуть, на вокзалі. Він сьогодні їде аж у Петербург... От світа побачить!.. Поїдемо мерщій - попрощаємось!
– Та не став багато говорить, сів на саночки і погнав конячку.
– Ну, а батько та жінка Петрова здрастують?
– спитав Пилип дорогою.
– Де там! Це ж я приїхав, щоб Петро одпросився додому хоч на тиждень, бо Ярина скинула дитину, лежить слаба, а батько навряд чи й до завтрішнього дня доживуть - так їм погано!..
– Тппрру! Чом же ти не кажеш? Боже мій милосердний! Що ж тут у світі божому робить? Постривай, поїдемо до начальника! А може, вже пізно. От горе! Якби на мене, я б утік на ті три дні, а він побоїться!..
Круто повернув Пилип конячку й затопив у весь дух до квартири начальника.
Поки Пилип допросився, щоб начальникові сказали про нього, поки начальник вийшов, пройшло доволі часу.
Як розказав Пилип начальникові про сімейство Петрове, так той аж зморщився. Мабуть, йому жалко було. Та тільки він одказав йому ось як:
– Гарний ти товариш, і жаль мені твого Петра, але я нічого не можу зробить, бо вже всі маршрути готові і команда на вокзалі, може, через яких-небудь півчаса зовсім рушить в дорогу. Іди собі з богом.
– З цим словом начальник повернувся та й пішов собі у кімнату.
Пилип стояв, мов шалений. Він думав, як скаже начальникові, що у Петра жінка родила, батько вмирає, то той зараз захапається, сяде з ним в ґринджоли, поїде на вокзал, візьме Петра і пустить додому на неділю, А тут ось що: маршрут записаний! Може, він так і довго б простояв, якби денщик не нагадав йому, щоб ішов собі.
Опам'ятавшись, Пилип прожогом кинувся з хати до саней, мерщій сів на сани й хутенько погнав конячину на вокзал.
– А що ж ви довідались - чи пустять Петра?
– спитав Іван.
– Ні, братику, - у маршрут записаний. Не можна, каже. Коли б нам тепер поспіть та хоч попрощаться з ним.
– І з цим Пилип погнав дужче конячину.
Під'їхали до вокзалу. Пилип зараз кинув Іванові віжки, сказав "жди!", а сам мерщій побіг шукать Петра.
Вагони ще стояли, і з вікон визирали, а Петра не видко. Пилип хутко йде від вагонів, зазираючи до вікна.
– третій дзвінок. Пилип підбігцем іде та дивиться до вікна. Машина свиснула, поїзд рушив. Пилип несамохіть крикнув:
– Петро!
А Петро з вікна:
– Прощай, Пилипе!..
– Постой, постой!
– кричав Пилип і біг за машиною.
– Куди ти?
– крикнув жандарм і вхопив його за руку. Пилип вирвався, кинувся доганять машину, потім опам'ятався, став і довго дивився вслід машині, і сльози текли йому по лицю...
Пилип вийшов до Івана, розказав йому, що Петро поїхав і що він не поспів йому нічого сказать. Пилип був хмурий - все мовчав. Поїхали в город. Іван підкинув коняці сіна, а Пилип сів з ним снідать той сніданок, котрий наготовив задля свого товариша.
– Я, брате, коли-небудь влітку до вас прийду, як пустять. Може, поможу тобі. Ви тут недалеко живете; я знаю все - мені Петро розказував...
Так говорив Пилип, у котрого з думки не сходило безталання Петрової сім'ї.
Дещо розпитав Пилип у Івана, поміг йому запрягти коняку та й пішов собі на зборню, а Іван поїхав додому.
"Як там батько дома? Чи ще живий, чи застану його?" - думав Іван дорогою. Молодий хлопець за один місяць багато бачив у своїй сім'ї горя. Не раз, дивлячись, як мати та Ярина плачуть, йому жалко й досадно було, що він нічого не міг зробить задля їх спокою; а як батько заслаб, Іван ходив, мов шалений. Тепер, їдучи в город, він думав, що привезе Петра і хоч трохи розважить Ярину й матір. Коли ж і тут невдача. Він не вмів добре розібрать, як воно таке нещастя склалось, і в думках своїх винуватив московську службу...
Пізно ввечері вернувся Іван у своє село. Де-не-де в хатах було світло. І в їх хаті ще світилось. Тільки що Іван в'їхав у двір і почав розпрягать коняку, як з хати вибігла Оксана. Вона кинулась до Івана з плачем.
– Братику ріднесенький! Посиротив нас господь: татко вмерли!.. Що ми тепер будемо робить?
Іван випустив з рук віжки і взявся за голоблю рукою, ніби обперся, щоб не впасти, бо ця звістка неначе важким камінням пригнітила його. Хоч він бачив, що батько дуже старий і слабий, тільки заспокоював себе, що бог помилує... Як не важко йому було, одначе він не плакав. Мов розсердився чого, такий був похмурий...
Продали теличку й поховали батька. На похоронах розказували люди, що тепер Марині вернуть сина. Декотрі радили їй піти до начальства. І де-то вже Марина не була, кого вона тільки не питала?! Та скрізь сказали їй: не можна вернуть сина, бо єсть старший Дем'ян...
Як не важко поховать рідного чоловіка, як не плачуть, не горюють люди, а все ж таки нарешті вгамуються. Живий об живому думає. Треба хліба добувать, податі платить, то за роботою чоловік скоро забуває горе. Та як по правді сказать, то бог його знає, що б воно й було, якби люди не мали короткої пам'яті. Горя так багато скрізь, що й сказать не можна... Так якби не забували про сьогоднішнє горе взавтра, а найбільш через тиждень, так мало б таких людей знайшлося, котрі б цілий свій вік день у день не плакали.