Обитель героїв
Шрифт:
– Пам'ять, чи дитина? – повторив запитання маг-духівник, і йому здалося, що він запитує всоте, втисячне, завжди отримуючи одну й ту саму відповідь.
* * *
«Де я?!»
«Тут».
«Хто я?»
«Ти».
Втручаючись у німу бесіду, щось ворухнулося обіч Анрі. Напевно, так вігіла почувалася б, опинившись всередині віталізованого голема.
Але оживила голема не її воля!
Тіло зникло. Те, що називалося тілом, глумилося з полонянки – чуже, зухвале, неслухняне, воно обступало Анрі зусібіч, як зграя грабіжників обступає намічену жертву. Паніка солоною хвилею накрила розум. Анрі судомно рвонулася вгору, до світла – і світло прийшло.
Замок. Цитадель зі сну, з архівних гравюр, які вона встигла вивчити, займаючись «Справою про зниклих квесторів». Двір. На чорно-білих квадратах – гральні фігури. Лорд, Лицар, Маг, Провидиця. На краю дошки, біля вежі – юний Паж.
Тітонька Есфірь завжди потішно мружилася, підносячи книгу до самого носа…
Розпачливий крик із запізненням вторгся в німий простір:
– Бруно! Врятуй її, Бруно! Благаю…
Зламане тіло під балконом. Зім'ятий оксамит плаща, розметалося каштанове волосся, воскова блідість щік. Безглуздий, яскраво-червоний відблиск на білій плитці. Все надто красиво, надто театрально, як на полотні модного живописця. Усе – занадто.
Фігуру збито вліт.
Дама? Двійник? Не зрозуміло…
Над жінкою, одягненою в чоловічий костюм, над Дамою чи Двійником, ким би вона не була, схилився Маг. Бузкова, сутінкова важкість мантії скрадає статуру духовидця, робить масивною і величавою. Поруч – Лорд; відлунння крику огортає його голову осяйним німбом. Лорд тоне в сяйві: сяють коштовні ґудзики камзола, сяють зубчасті шпори на високих чоботах, сяє золото волосся з великою домішкою срібла на скронях. На крок позаду Лорда супить брови низькорослий Лицар: він немов народився у гвардійському мундирі, темно-синьому з галунами. У всякому разі, фантазія безсила уявити Лицаря в цивільному. Хлопчисько-Паж біля входу…
Провидиця, в чиїм тілі замкнено Анрі, повертає голову – й вігіла більше не бачить Пажа біля вежі.
Фігури на позиціях.
Ендшпіль.
Вічний ендшпіль із передбачуваним результатом.
А навколо крихітного оазису Цитаделі, навколо останніх кольорових фігур, що залишилися на дошці, замикався чорно-білий кокон намоленої святині. Не в силах змусити Провидицю озирнутися, не поглядом, а ясновидінням сивіли, помноженим на талант мантиси, Анрі розрізняла, що діється за стінами, які обступили ще живий омфалос Хендрики Землич.
Світло й Темрява, Добро і Зло, Чорне й Біле – агов, хто там ще! Ідеали-ідоли, всі сюди! Зійшлися в непримиренній битві. Два чисті начала самозречено топтали одне одного: кажуть, так сталося в білу ніч хаосу, до першої зорі часів. Тут не було місця компромісам і угодам, здачам на почесних умовах і виплатам контрибуцій, перемир'ям і парламентарям. Ніколи світлосяйний белларум не сяде за стіл переговорів з мерзенним мортифером! Ніколи могутня лібітинія не знайде спільної мови з найсвітлійшим альбасанктусом! Війна, війна до переможного кінця, який не настане повік, а отже – вічний бій, як сенс існування.
Людям в ідеальному протистоянні місця не залишалося.
Над Цитаделлю сходилися двоє крил: вороняче крило мороку, що кишить виплодками пекла – і голубине крило світла, білосніжного полум'я, в якому проступали шляхетні силуети воїнів. Ще трішечки, десяток зайвих обертів білки в колесі – й вони зійдуться. Молот опуститься на ковадло, перетворивши жменю кольорових скелець на порох.
Вперше Анрі відчула, що відчуває діббук, замкнений у чужому тілі, додаткова, «менша» душа. Ти можеш тільки спостерігати, безсило кусаючи губи. Втім, ні, навіть цього ти не можеш: губи тебе не слухаються. Тебе тримають на кухні, як жебрака, не впускаючи до вітальні. Чи знає господиня про жебрака, чи підозрює про його присутність – жуй скоринку хліба, мандрівцю, і дякуй за милість.
Полонянка в замкненій кареті, яку коні везуть кільцевою дорогою, Анрі розуміла: не достукатися, не докричатися до глухого кучера.
Що можна зробити, коли зробити не можна нічого?
* * *
Герцог барився з відповіддю.
Він мовчав довго, довше за вічність. Це було неправильно. Бруно відчував, що мовчання його високості суперечить якимось похмурим основам устрою, заведеного вищими силами раз і назавжди. Ніби маятник передумав гойдатися, відмірюючи хвилини, і замість того, щоб рахувати час, пустився в бурхливий танок. Маг дослухався до дзвінкої тиші; маг думав про свого сина. Біля входу до вежі стоїть він, Ефраїм Клофелінг, свято вірячи у всемогутність, у рятівну спромогу батька; над жінкою, що розбилася, стою я, Бруно Клофелінг, метр Високої Науки, давно поховавши під курганом знань віру в чудо. Що вибрав би я, Духовидець, якби батьки відмовилися благословити мій шлюб із Ґретою? Якби довелося скованому по руках і ногах ланцюгами пристойності стояти над ложем умираючої, незаконної, коханої, я прийняв би на плечі тягар рішення: пам'ять про Ґрету, обрамлена в чудо-медальйон – чи новонароджений Ефраїм?
Думати про таке виявилося болісно, як навчитися ходити заново.
Маг посміхнувся синові. Нехай вірить. Вічний Мандрівцю, дякую тобі за те, що мені не довелося обирати… Благословенний кожен твій крок сімома небесами, кожен дарунок твій, на лихо чи на щастя, тричі благословенний…
А герцог усе барився.
Огюст фон Шмуц не ризикував квапити його високість. Чекаючи герцогського вибору, барон міркував про здоровий цинізм. Монарх почуттів, лорд користі. Соломинка, за яку завжди можна вхопитися, на відміну від згубних сердечних поривів. Обитель не героїв, а людей діла. Хоча, якби склалося в житті інакше… Огюст криво сіпнув куточком рота, уявляючи себе в інших, невластивих обставинах. Припустимо, відмовившись від військової кар'єри, я пристав би на вмовляння старого друга, прокуратора Триннера, і став би квізитором Всевидющого Приказу. Переїхав би до столиці, залишивши баронство молодшому братові; другий ранг, перший, медаль «За завзяття» … Вівіан вийшла б заміж за фата д'Аньяні, настирливого залицяльника, я надіслав би їй на весілля троянди й брильянтове кольє з підвісками… Три мої дочки ніколи не з'явилися б на світ, Матильда не народила б мертвої онучки… Спокійний, бувалий у бувальцях, зануривши руки по лікоть у злочинний гній, маленький чепурун у трикутному капелюсі, я зараз стояв би на подвір'ї цитаделі – вільний, як вітер, без родини, без дому, без спадкоємця, відвівши цю роль племінникові, – і думав би, що одне гарне шаленство іноді варте дюжини цинічних зручностей, як один славний удар клинка приносить радості більше, ніж сотня виграних у суді позовів.
Заздрити Губерту Раптовому було незвично. Немов тисячу разів співчував, вписався в колію співчуттів, і раптом звідкись взялася заздрість – безглузда, небувала, чужа і своя, як жінка, випадково зустрінута в запилюжених закутках архівів…
А герцог барився.
Есфірь Кольраун змокла у важкому вбранні сивіли. Щільна тканина, поспіль заткана лавром і зірками, тисла на плечі. Хотілося перевдягтися в легке й виїхати. У мовчанні герцога звивалося знамення, несподіване і страхітливе, як змія, підкинута злим жартівником у теплу постіль. Зміст знамення був темний. Ясновидиця закинула голову й поглянула в блякле осіннє небо. Там димом хмар пливла її доля. Очі сльозилися від невизначеності. Чи може статися так, думала Есфірь, що, відкинувши привабливі пропозиції високопоставлених колег, я вийду заміж, скажімо, за скромного заклинача вітрів? Навряд чи, звичайно, але припустимо. Малесенький будиночок – у столиці, але у кварталі з простих. На челядь грошей не вистачає, доводиться поратися самій: стомленій після храмових пильнувань і пророцтв, варити цибулевий суп із грінками, улюблену страву чоловіка, витирати порох з книжок, прати, мити посуд… Народження сина на півтора року позбавить внутрішнього зору. Треба буде довго відновлюватися, а хлопчик народжується хворобливий: плаче ночами, будить, вимагає уваги… Він виросте великий, я хотітиму, щоб він став волхвом, а він, упертюх, піде в бойові маги – я хвилююся щоразу, коли він їде, я потай проклинаю його перемоги, бо безпечніше служити скромним волхвом у капищі, але в глибині серця я пишаюся моїм хлопчиком… Можливо, він підбере у своїх мандрівках якусь замазуру, захопиться азартними іграми і зрештою опиниться за ґратами – або ні, нехай краще він здійснить подвиги і стане бойовим магом трону, коли я постаріюсь і піду на спочинок: хворіти, чекати, скучати, радіти, бурчати на юну компаньйонку – вона занадто юна, вона така, якою була я на подвір'ї цитаделі…
Всього цього ще не трапилося.
Все це може й не трапитися.
Усе це – в мене на колінах, ніби моток пряжі.
Герцогу, Губерте Раптовий, королю миттєвих рішень, чого ж ти баришся?!
З вікна другого поверху радник Беркадор бачив, як сивіла підвела очі. Перш ніж втупитися в небо, вона ковзнула поглядом по вежі, й радник відчув себе нагим посеред площі. Сотні людей дивляться на тебе, позбавленого шапки з хутра видри, накидки з облямівкою, бордової мантії, плаща з гербом: дай пораду, кажуть вони. Тягнуть руки: кинь милостиньку! Ти розумний, ти знаєш життя. Скажи, як бути. Вічний Мандрівець високо, Нижня Мама глибоко, а ти тут: без штанів, без чинів, який є. Карле Беркадор, ти вмієш радити, стоячи голим у центрі площі? Адже це так просто: в'язати й дозволяти, розділяти й панувати – тільки й того, що не можна залишитися в тіні. Треба говорити під сонцем, вказувати під сонцем, знаючи, що подітися ніде. Вірний, чесний, відданий Карле, ти й зараз – на другому поверсі, з вікна, із-за штори, а площа чекає, коли ти спустишся, скидаючи на ходу вбрання…