Один в океані
Шрифт:
— Ви француз?
— Так.
— Звідки ви прибули?
— З Франції.
— На оцьому? — спитав іспанець, вказуючи очима на «Єретик».
— Так.
— З якого порту?
— Монте-Карло.
— Шановний добродію, щоб повірити цьому…
Я простяг йому вирізане з газети повідомлення, де йшла мова про наше майбутнє відплиття.
Пробігши його очима, старий іспанський офіцер відступив на крок перед прапором, виструнчився і голосно сказав:
— Тоді, панове, — хай живе Франція!
Схвильований, я попросив його засвідчити цілість наших аварійних запасів.
Який контраст з попередніми двома добами!
Ми були під впливом чар цієї казкової країни. Провідники скоро подружилися з нами, показали нам багатства і визначні місця цього затишного маленького міста.
Спасибі тобі, Гільєрмо, за те, що ти повів мене в житла, де зберігалися старовинні речі, які нагадували про давнє минуле — завойовницькі війни, що їх вели маври, французи, англійці, іспанці; де я побачив меблі часів королеви Анни, іспанську зброю і фламандські рукописи. Спасибі тобі, бо ти сказав мені якось: «Цей дім — твій!» Адже ці слова багато важать для людини твоєї нації.
Спасибі тобі, Августіне. Ти частував мене національними стравами Менорки, і зокрема славнозвісною «собразадою», про яку я й досі зберіг «пекучі» спогади.
Спасибі вам, Фернандо і Гарсіа! Ви показали мені затишні бухти, де шастали морські окуні й безліч інших риб, що породили надію навіть в мене, невдахи-рибалки. Я задовольнив на цьому острові ще одну свою пристрасть — любов до музики. Наступної неділі Гільєрмо познайомив мене з місцевим композитором. Удома в нього я зустрівся з прекрасним піаністом Мальорки доном Мас Пор-селем, учнем Альфреда Корто. І знову Бах, Фалла, Шуман та Дебюссі заполонили мою душу. Як важко буде залишати гостинне місто!
А проте в понеділок під аплодисменти багатьох присутніх ми з допомогою моряків виходимо з прекрасного порту. Рибальський човен відбуксирував нас до Алькудії, за п'ять миль од берега Менорки.
Те, до чого ми повинні були звикнути, сталося вдруге. Через десять хвилин буксирний кінець відчепили, і ми знову залишилися самі. Цього разу маршрут був короткий. Ми хотіли доплисти до Мальорки, а до неї було сорок миль. Ми могли бути там на світанку наступного дня. Але це при тій умові, якщо вітер і течія не відкинуть нас до північного берега. А уникнути цього — складна проблема, бо наші кілі були погано закріплені і майже не діяли. До того ж вітер дув з південного заходу. Проте все нібито йшло добре, і ранком 7 червня ми пливли посередині фарватеру. Назустріч ішло чимало рибальських човнів, рибалки дружньо вітали нас.
На суходолі ми були недовго і тому одразу ввійшли в ритм нашого звичайного життя на «Єретику». Правда, ми взяли з собою трохи харчів, вважаючи, що продовжувати дослід між двома острівцями недоцільно. Непорушний запас усе бережемо для плавання в Атлантичному океані.
Нарешті, десь близько 16-ї години, дорогий нам острів Менорка, що ледве підносився над обрієм, розтанув на сході, і в промінні надвечірнього сонця урочисто випливла гордовита Мальорка.
Раптом Джек, що саме в цей час сидів за стерном, з властивим йому спокоєм повідомив:
— Ален, нас дуже відносить на північ, вітер зараз дме прямо з півдня. Це мені не подобається, бо південний і північний вітри викликають жахливі бурі. Але спробуємо добратися до порту.
Проте стрімкі скелі Мальорки вже промайнули перед нами. Вітер підхопив нас і знову поніс у Валенсійську
18 червня, на світанку, вітер ущух. Ми боязко оглядаємося довкола і з розпачем переконуємося, що дрейфуємо приблизно на тому самому місці, де опинилися у вівторок, 10 червня, на цю ж годину. Може, нас тільки віднесло трохи далі в море, миль за двадцять на північний схід від Менорки. Знову доведеться повторювати те ж саме: обійти мис і ще раз перепливти протоку…
Як на лихо, північний вітер дужчає. У відкритому морі, далеко від берегів, ми нічого не боялись, але тут, серед скель і рифів, нам загрожувала смертельна небезпека. Тепер лишалося тільки одне — спробувати повернутися до Сьюдадели і почекати, доки випогодиться. Треба поспішати, бо вітер з кожною хвилиною дужчає. Дуже швидко, приблизно за чотири години, роблячи в середньому п'ять вузлів за годину, ми наблизилися до землі. Та в цей час на морі знялися такі хвилі, що годі було й думати обійти згубний мис.
Ми вже вирішили повернути на схід, щоб увійти в якусь більш-менш спокійну бухту, але в цей час підійшов рибальський баркас і взяв нас на буксир. Та цього разу пливти набагато важче: з кожним ударом хвилі буксирний канат то провисає, то рвучко натягується і аж дзвенить, наче струна.
Все йде добре, поки «Єретик» ріже хвилі носом. «А що буде, коли ми повернемось боком до хвиль?» — не приховує свого занепокоєння Джек.
І ніби у відповідь на його слова човен злітає на гребінь, буксирний канат натягується, потім хвиля спадає, і «Єретик» перевертається. Ми опиняємось в воді. На щастя, буксирний човен швидко підпливає до нас, і ми видираємося на борт. І одразу ж, ще до пояса у воді, я кричу:
— Джек! То як, експеримент наш триває?
Він відповідає з властивим йому британським спокоєм:
— А хто ж сумнівається в цьому?
Молодчага Джек! Я ж казав, що на морі він чудовий! І чого було нам заходити в порт!
«Єретик» зараз, мов черепаха, перевернута на спину. Потроху починають спливати різні предмети, які були під тентом. Прибій і гострі скелі щомиті загрожують рибальському човну, але іспанські рибалки, нехтуючи небезпекою, кружляють навколо місця «корабельної аварії». Побачивши. щось у воді, я пірнаю, намагаючись врятувати якнайбільше речей. Насамперед вітрило, потім водонепроникні мішки (слава богу, найцікавіші кіноплівки врятовано), кілька касет з фотоплівкою, весла, спальні мішки… На жаль, фотоапарати, кінокамера, компас і біноклі загинули. Щогла виявилася поламаною, а тент порваним.
Похнюплені входимо в порт Сьюдадела, тягнучи за собою «Єретик». Як же це трапилося? Нас занадто швидко буксирували, причому при піднятому вітрилі, чого не можна було робити в наших умовах. Раптовий порив вітру, удар — і ми перевернулися. Звідси мораль: ніколи, навіть при сприятливому вітрі, не дрейфувати без плавучого якоря, щоб мати можливість ставати до хвиль тільки носовою частиною.
А все-таки ми врятувалися, човен не пошкоджено, наша воля непохитна. А це головне!