Огненне коло
Шрифт:
Петро зідхнув з полегшенням. Це до певної міри звільняло його від страшного, хоч і товариського, обов’язку. Дивився на патьоки поту на смертельно блідому. безкровному обличчі й згадував того юнака, з перебитим хребтом, що повз, а потім отак сходив потом, конаючи, та все благав про товариську кулю, як про милосердя; згадав свій відрух зробити товариську прислугу й тепер вслухався в своє нутро, чигаючи на такий самий відрух. Але відрух такий не приходив і прийти не міг. Але як же ж бути?!
— Не знаю, — зідхнув шепотом Роман у напівмаячінні, відповідаючи без сумніву
— Я тебе не застрілив би, бо… Бо життя мені не поставило такого іспиту… Чуєш? Не поставило!.. Бо ти здоровий… А мене… А мене ти пристрелиш!.. Мусиш! Мусиш!.. — розхвилювався та й забився в нападі пекельного, нестерпного болю. Він стратив свідомість і так страшно рипів зубами, що Петра вкрив холодний піт від душевної муки й від внутрішньої боротьби: боротьби між співчуттям, раптовою готовністю піднести автомат і вчинити акт милосердя, та мін; жахом взяти на свою совість життя товариша, а головне — втратити його навіки зі своєї вини, а тим часом — ану ж вдасться його вирятувати! Може ж!..
Хоч видно було, що товариш конає.
Петро думав, що це вже остання хвилина й що його товариш відходить, що милосердя до нього прийшло само собою. Він нахилився, вдивляючись в передсмертні корчі на обличчі друга… Але милосердя не приходило. Роман знову прийшов до пам’яти і вхопив здоровою рукою за Петрову руку й проговорив швидко, швидко крізь спазму в горлі:
— Ах, Боже! Як це все страшно!..
Помовчав, перемагаючи біль. А потім повів помутнілим поглядом навколо й прошепотів помалу-помалу, розтягуючи слова:
— Так ти… кажеш… снилось тобі… що ти рідну землю їв?
Петро мовчить.
— Ах, Боже, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, переводячи дух. А далі хапливо:
— Але це ще не все… Не все… Чуєш? Це ще не все… — І стиснув руку панічно:— Ще ж нас наші нащадки й прокленуть… (павза) — Де нащадки! Нас прокленуть наші сучасники!.. (павза) — Нас прокленуть ті, що нас посилали… Бо ми… Бо ми не здобули їм волі… (павза, маяття)… Так… Прокленуть… І відмежуються від нас… І скажуть… будуть кричати:
Розпни, розпни їх!.. І мертвих розпни!! (павза) — І власний, рідний кат розпне, а власний наш, хитрий з біса Пилат умиє руки… Отой хитрий наш Пилат… Умиє… Від нас, від тисячів нас і від матерів, що породили нас…
(Павза. Зідхання крізь клекіт у грудях).
— Але нічого. Ми умрем, і Бог нас спитає, хто винен за цюю неповинну кров… І ми скажемо, що ми самі винні… Ми — «хлопці»… Ми — романтики… І Богові збрешемо, захищаючи тих усіх наших… Бо ми солдати… Ми хотіли добра… Та… ми солдати… — останнє прошепотів ледве чутно і, закінчивши, зідхнув так само ледве чутно:— Е-ех-х…
І замовк. Лежав нерухомо. Стиснув міцно Петрову руку й мовчав. Важко дихав. Він мав високу гарячку і його кидало то в жар, то в холод. Час од часу цокотів зубами й говорив щось незрозуміле. А далі затих і лежав спокійно, постогнуючії. Лежав так довго. Нарешті повернув голову й показав Петрові очима кудись у бур’ян, посміхнувся блідо:
— Ось… Я ж казав… Чорт тобі посилає панцерфавста! Візьми!
Дійсно, під обніжком, в густому бур’янці лежав панцерфавст, справний, наладований. Але Петрові було не до панцерфавста, хоч серце йому неприємно стиснулося. Він не був містиком, але з тим проклятим панцерфавстом справді було таки щось від містики. Одвернувся. Гарячкове перебирав у голові, як би і чим би ж допомогти Романові. Аніякої лікарської допомоги бути не може. Аніяких медикаментів у нього самого. Та й що ж тут медикаменти й які медикаменти тут допоможуть, хіба ціянкалій (посміхнувся гірко). Ще б могли врятувати хірурги, якби вони були, або якби ворог був милосердний до скалічених, та й то якби хопилися зразу. А так… Ворог — то є немилосердний ворог, та й піхто в нього не стане просити ані пощади, ані милости. Що ж до медикаментів — то пізно. Тепер пізно.
А Роман все більше мучився. Все тяжче йому було. Він вже не говорив, як перше, він тільки стогнав, качав головою по обніжку, що вкрився болотом під тією головою, бо буйний піт розмочив землю, перекладав голову з лівої щоки на праву, з правої на ліву… Уста йому покрилися кривавою піною — він покусав собі всі губи, стримуючи стогін, стримуючи шалений крик, що видирався з грудей. Він не просив Петра словами, бо був уже не здібний говорити, він тільки просив його поглядом, молив його, благав… І Петро мучився не менше за Романа, він кілька разів уже брався за автомат, але опускав руку в безсиллі… Не може! Він не може цього!..
Дивно — він же солдат і убивав людей і, мабуть, сотнями зі своїх гармат, а тут — не може…
Роман зрозумів товариша без слів і вже не просив навіть поглядом. Він заплющив очі й звивався в муках. Але не вмирав. І видно було, що він так просто і так скоро не вмре, що муки ті його будуть довгі, ой які довгі й пекельні.
Так, то впадаючи в безпам’ятство, то зринаючи з нього, Роман довго маявся. Нарешті, роздер здоровою рукою зітлілу від поту сорочку на грудях і видихнув у сине небо немовби всю свою муку й всю свою душу:
— Не можу!! Я вже не можу!.. А тоді, перемагаючи корчі, змобілізувавши всі рештки ще не погаслої волі, попросив:
— Пістоля!.. Петро хотів подати автомат, але перевірив — в автоматі жодного патрона. Тоді Петро кинув автомат у жито й вийняв з кабура тремтячою рукою свого пістоля… Прикусивши губу, вклав його в Романову гарячу руку… А сам відвернувся.
— Ні, — промовив Роман спокійно і в той же час жалібно:— Дивись на мене… Я хочу тебе бачити… Дивись на мене…
Петро обернувся.
— Так… Перекажеш матері… як зустрінеш… що я живий-здоровий… Колись вернуся… І поцілуєш…
І змовк, задихаючись. Спробував посміхнутись ясною, щирою посмішкою, підбадьорливою, тією давньою, оптимістичною. Не вийшло.
І, знаючи, що це в нього не вийшло, Роман раптом узяв у зуби люфу пістоля й вистрілив… Ніби спересердя…
Риси обличчя затрепетали-затрепетали… По них поповзла глибока тінь. Склепила їх. Зупинила трепет. Зробила обличчя сірим і мовчазним, як земля.
Все.