Огненний змій

Ця книжка, увіч переконуюсь, незвичайна. Уже те, що вона поповнює багатотомну бібліотеку української фантастики, започатковану видавництвом «Молодь», напевне викличе немалий інтерес, адже йдеться про один із найчитабельніших жанрів літератури; що ж до цієї книжки зокрема, то вона сама від себе неймовірно захоплююча, бо таки вперше зібрала чудові зразки української романтичної фантастики.

Загалом широке коло читачів під фантастичною літературою розуміє наукову фантастику, тобто художні спроби людей уявити майбутнє людства, мандри у міжзоряні простори, зіткнення з позаземними цивілізаціями, дивовижні технічні винаходи тощо. Така література також уходить до згаданої бібліотеки, та нею не вичерпується коло тем української фантастики, цей піджанр літератури значно багатший і різноманітніший. Виключаємо з цього кола хіба що такий вид фантастики як казка, зокрема літературна, одне через те, що нині казка адресується дітям, а друге — видавництво «Веселка» планує серію томів української літературної казки, хоч в літературі існує ще й таке поняття, як казка для дорослих,

що є здебільшого твором-алегорією, і в українській літературі вона по-своєму розроблялася. В передслові до цієї книжки її упорядник Ю. Винничук говорить про давність літературної фантастики у світовій літературі; я ж хочу коротко зупинитися на історії фантастики нашої, бо вона також закорінена вельми глибоко; принаймні вже в «Повісті врем’яних літ» можемо вимітити ряд історичних легенд, уведених до літопису, або ж фантазій про так звану нечисту силу, які є похідними уже християнської літератури, зокрема агіографічної, тобто описів життя святих, інакше її ще звуть житійною літературою. Перший великий збір житійних оповідань маємо з XIII сторіччя — це знаменний «Патерик Печерський», який складається, на наш погляд, з фантастичних оповідань про те, як святі змагалися з нечистою силою, що з’являлися до них ув образі жінок, чортів, страховищ, звірів, навіть ув образах святих чи й самого Ісуса Христа. Житійна література приходила до нас на Україну в готових зразках, перекладалася, по-своєму змінювалася, перероблялася, набувала місцевих рис — цей культурний потік ішов до нас із Півдня (Царгорода) і Заходу, саме на цій основі й постала житійна література, яка творилася здебільшого в релігійних колах і мала дидактично-агітаційний характер, аби прославити й спопуляризувати християнське вчення. Другий різновид цієї літератури— так звані чуда: збір неймовірних випадків, які, однак, мають свідчити про наявність божої присутності в реальному бутті, бо вважалося, що бог виявляє свою силу та й себе через ті чи інші ірреальні дійства. Згадаємо у зв’язку з цим хоч би «Чуда» Афанасія Кальнофойського, видані в Києві 1638 року, чи серію подібних оповідань Петра Могили — така найархаїчніша фантастика також ще в нас не зібрана в окремі збірки, а без її пізнання важко собі уявити й подальший розвиток фантастичної літератури. Агіографічні ж оповідання, часто з міжнародним сюжетом, зводились у збірники «Четьї-Мінеї», найповніший збір таких оповідей склав на Україні Дмитро Туптало наприкінці XVII сторіччя, вони вийшли в чотирьох томах. Цілком фантазійно творились у давній літературі й так звані люцидарії — казкові уявлення про земну кулю з описом дивовижних, цілком нереальних людей та звірів, до речі, звірів описували ще в бестіаріях, а в широко розповсюдженій у нас «Александрії» — повісті про подвиги Александра Македонського, можна помітити також немало фантастичних описів, це, однак, твір перекладний. В цій-таки поетиці постало й оповідання про Сатира Самійла Величка, побудоване на основі сюжету із «Звільненого Єрусалиму» Торквадо Тассо.

Це те підґрунтя, яке передувало появі на Україні романтичної фантастики, що її ще звуть фольклорно-фантастичною літературою. Романтики назагал вельми цікавилися ірреальним, при тому в різних народів по-різному — це залежало від національної психіки й уподобань; окрім того, романтики вельми цікавилися й народною творчістю, будуючи своє світобачення на основі народної поетики. Третє, чим вони захоплювалися, — історія, але не тільки в плані вивчення реального минулого, а як поетичне уявлення про те минуле, хоча таки наші романтики (хоч би М. Маркевич, М. Костомаров, П. Куліш) побіч із чисто романтичним баченням історії багато працювали над з’ясуванням історії реальної, однак спонука до цього вивчення була таки романтична — захоплення народною творчістю й народним світобаченням.

При творенні романтичної новели ці спонуки також мали першочергове значення, адже українські романтики, вивчаючи пісні, легенди, народні оповіді, побут українців, натрапили на дивовижно багатий поетичний світ, який не міг не викликати в них цілком закономірного прагнення перетворити ці форми в літературні, через що майже вся романтична фантастика, творена в тому часі, набула вигляду фольклорно-фантастичного — це були, отже, не так особисті фантазії авторів, як реальна праця олітературений народної фантазії.

Українці схильні до фантазувань у силу своєї поетичної вдачі. Вони витворили дивовижний пісенний епос зі складним символічним тлумаченням рослинного й тваринного світу — фантазійний елемент тут грав також немалу роль — зафіксували свою історію у формі історичних пісень, легенд, народних переказів, зберегли в серії народних оповідей такий феномен, як слов’янська міфологія в її українському варіанті, а з тим своє поетичне бачення неба, землі й води.

Демонологічне народне оповідання на нашій землі — це незміряне поле фантазії. Володимир Гнатюк ще до революції спробував його систематизувати, видавши три томи «Знадобів до української демонології», збирали й видавали такі оповідання й інші фольклористи (П. Куліш, П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко, В. Шухевич та інші). Романтики-оповідачі найбільше черпали саме з цього джерела і саме на цій основі створили явище романтичної фантастичної новели. Матеріал вабив їх своєю екзотичністю, яка давала можливість вразити читача, зацікавити його, пострашити, захопити — саме це романтики й ставили собі за мету. З іншого боку, не зникало й завдання дидактичне, демонологічні сюжети традиційно використовувалися для практичної моральної науки — похідне від давньої літературної засади складати твори учительні. Ці два струмені помічаються в нашій літературі вже в першій половині XIX сторіччя: з одного боку маємо традицію Миколи Гоголя, який творив екзотичне фольклорно-фантастичне оповідання на основі народного демонологічного оповідання, менше дбаючи про дидактичну мету, — його завдання читача захопити, часом посмішити, донести до нього хвилюючу народну поетику українського народу. Ця традиція знайшла пізніше продовження в цілому ряді творів інших письменників (X. Купрієнко, П. Куліш, О. Стороженко, Г. Данилевський тощо). Другу течію започаткував Григорій Квітка-Основ’яненко, який, до речі, М. Гоголя зовсім не наслідував, а працював більше в традиції давньої української літератури, зокрема традиції навчальної, що має започаткування ще к «Патерику Печерському», в житіях, чудах, проповідях старого часу. Цієї традиції дотримувалися й С. Карпенко, І. Наумович, В. Розковшенко, Є. Згарський тощо. Саме таке оповідання згодом, уже в другій половині XIX сторіччя, здобуло тенденцію до переросту в філософську притчу («Казки» Івана Франка), хоч і перша традиція мала в нас постійний розвиток; обидві вони сягли нашого часу, перейшовши почасти у форми магічного реалізму чи химерної прози, що є також різновидом фантастичного художнього мислення.

Таким чином фольклорно-фантастична новела стала ніби національним жанром і створила притаманну собі культуру. Не в усі часи вона розвивалася однаково успішно, спалахи її ми фіксуємо в першій половині XIX сторіччя, в середині і наприкінці сторіччя, з появою неоромантизму (Н. Кобринська, М. Коцюбинський тощо), але в двадцяті-тридцяті роки в літературі Східної України вона пригасає, хоча живе спорадично в літературі Західної України (В. Королів-Старий), і воскрешається на всій українській території вже в 60-ті — 70 роки, тобто у нашому часі. Незважаючи на тривалий період розвитку, такі оповідання ніколи не збиралися в окремі збірники, отже, ця книжка — фактично перший том такого зібрання.

Ще одна цікава риса цього видання: збірка значною мірою перекладена з російської — явище, яке також не зайве пояснити. Українська романтична новела почала творитися саме тоді, коли література україномовна не мала матеріальної бази для самотворення, з одного боку, а з іншого завдання романтиків полягало в тому, щоб нагадати про батьківщину зденаціоналізованому елементу. Де б мали друкуватися українські письменники, коли не існувало українських журналів, українських друкарень, а народові українському відмовлялося в праві називатися окремим народом? Окрім всього, ще існувала міцна традиція, перейнята із середньовіччя, що національна література не обов’язково мала творитися розмовною мовою народу, принаймні на Україні в XVI-XVIII сторіччях, література культивувалася за допомогою низки літературних мов. І хоч ми тепер знаємо не один десяток творів того часу, писаних народною мовою, домінуючого значення в українській літературі вона не мала. Не так важило те, якою мовою писався твір, а для кого і про кого його писали. Отже, Себастіан Кленович в XVI сторіччі оповів світові про Україну й український народ («Роксоланія») латинською мовою, Лазар Баранович оспівував свою землю й народ польською мовою, Самійло Величко створив монументального літописа книжною українською мовою, Григорій Граб’яка — церковно-слов’янською, а палкий патріот землі нашої, автор «Історії русів», написав свій твір мовою російською. Об’єктивно українські письменники мали вкрай обмежені можливості друкуватися рідною мовою (більше можливостей мала тут поезія, яку приймали тоді російські журнали) і зверталися до російської, щоб писати про свій народ (сприяло цьому й те, що в російських журналах першої половини XIX сторіччя була й певна мода на українську тему, про Україну писали й неукраїнці — О. Пушкін, К. Рилєєв, О. Шаховской та ін., мода, до речі, зумовлена активною участю в російських журналах саме письменників-українців). Однак, пишучи російською мовою, письменники залишалися українськими патріотами і прихильниками культури своєї землі (ця традиція протривала в нас аж до кінця XIX сторіччя, і тільки покоління І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки та М. Коцюбинського з нею рішуче порвало, розуміючи неприродність її). В такий спосіб у першій половині XIX сторіччя на Східній Україні й почало творитися своєрідне явище російськомовної української літератури, і це історичний факт. Часом воно не виходило за національні рамки, а часом ставало явищем міжнаціональним, як ним стала творчість Миколи Гоголя. Скажемо принагідно, що сам Микола Гоголь мав немалі душевні вагання, якого народу письменником йому стати, пробував покинути Петербург чи Москву і переселитися до Києва, пробував писати українською, любив свій народ і оспівував його, через це ми сьогодні не маємо морального права виводити його з контексту української літератури, принаймні ту частину його творчості, в якій описано український народ. До речі сказати, в історіях української літератури, писаних у XIX сторіччі (П. Куліш, М. Петров тощо), Миколу Гоголя й не думали виводити з контексту української літератури, а трактували і як письменника українського. Отож, коли ми визнаємо правильним визначення Ф. Достоєвського, що російська література вийшла з «Шинелі» Миколи Гоголя, то так само правильно буде сказати, що українська романтична новела не буде до кінця зрозумілим явищем без «Вечорів на хуторі біля Диканьки», а український історичний роман без «Тараса Бульби». Микола Гоголь, як, до речі, й Григорій Данилевський, класичний зразок міжнаціонального російсько-українського письменника і, як такого, його й слід, на мою думку, приймати. Так само варто трактувати й творчість П. Байського (О. Сомова), В. Наріжного, О. Кузьмича, В. Горленка і ряд інших російськомовних письменників-українців, тереном опису яких був український народ.

Сьогодні ми також повинні позбутися й іншого упередження, яке донедавна існувало: наївного засудження творів на теми української міфології (демонології) і відкидання всіх жанрів літератури, що не вкладаються у поняття критичного реалізму. Література тим і цікава, що вона складається з багатьох жанрів та стилів, багатьох методів і користується різноманітними засобами самовираження — не будемо її збіднювати, а спробуймо донести сучасному читачеві із неї все, що зберегло естетичне значення.

Ця книжка — одна із віх такого повернення. Читача чекає захоплююче читання. Багато імен, які тут зустрінуться, прийдуть до нього вперше — були вони несправедливо забуті і з літератури викинуті. Настав час воскресити й ці імена, і їхні чудові твори, адже в цій книжці зустрінеться не один справжній шедевр («Журавель» Ю. Юрченка, «Страхи» І. Гавришкевича — це окрім тих, що загально визнані: твори М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, Марка Вовчка тощо). З цієї книжки читач вперше зможе переконатися, якої художньої висоти досягла українська романтична фантастика — це рівень, беруся судити, аж ніяк не нижчий від рівня такого ж типу новел в літературах найрозвиненіших

Жанр фантастики займає значне місце в літературі. Хоч один з її різновидів — наукова фантастика — з’явилася порівняно недавно, але фантастика ненаукова, або ж казкова, існує з часу зародження літератури взагалі. Найперші твори людського генія були фантастичними — це і давньоєгипетська проза, і весь епос стародавнього Сходу, це й грандіозні епічні твори Індії («Магабгарата», «Рамаяна»), Ірану («Шах-наме»), Греції («Іліада», «Одіссея»), Риму («Енеїда»), середньовічної Європи («Калевала», «Парсіфаль», «Нібелунги»). Не обійшлася без фантастики навіть «Історія» Геродота. Фантастами були і Руставелі, і Данте, і Рабле, і Шекспір, і Сервантес, і Мільтон, і Вольтер, і Гете, і Свіфт. Важко назвати великих класиків XIX і XX сторіч, які б не зверталися до жанру фантастики чи то в поезії, чи то в прозі, чи в драматургії.