Оголений нерв
Шрифт:
Настя розуміла, що якби оратори не мали підтримки місцевої влади, то завжди спокійне місто продовжувало б жити у рівновазі, не охоплене вірусом. Спокійне, законослухняне місто, де, як жартувала Настя, навіть бездомні собаки перетинали вулицю на пішохідному переході і безхатченки мали свою територію й ніколи не ворогували. Тепер тут швидко зростало напруження. Стало звичкою прокидатися навіть у вихідний о восьмій ранку під горлання комуністів з гучномовця на дашку їхнього «запорожця». Щоразу заклики на мітинги, їх проведення у різних місцях. Щоправда, з часом людям набридло слухати істерію, яка повторювалася на мітингах, тому кількість бажаючих поганяти ротами значно зменшилася, але вірус уже поширився тілом
Підозри Насті щодо причетності місцевої влади до підтримки численних мітингів незабаром підтвердилися. Двадцять третього березня на площі Перемоги, де серед інших були й представники компартії та Партії регіонів, у присутності небагатьох охочих послухати ораторів була прийнята резолюція щодо ініціювання проведення Всеукраїнського референдуму з питань федеративного устрою країни. До того часу пропонувалося не допустити підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. Щоб усе це почути й побачити, Насті було достатньо вийти на балкон – площа Перемоги як на долоні. А вже двадцять сьомого березня керівництво місцевого осередку Партії регіонів та депутатів їхньої фракції на вісімдесят третій сесії місцевої ради прийняли рішення, яке незабаром Настя прочитала на сайті.
«1. Ініціювати проведення Всеукраїнського референдуму з питань:
Федеративного устрою України;
Визначення геополітичного вектору розвитку України (входження до Євросоюзу чи входження до Митного союзу).
2. До проведення такого референдуму не допускати:
Підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом;
Підписання угоди з Міжнародним валютним фондом».
Слово в слово як на останньому мітингу! Було дивно приймати таке рішення після того, як політична частина Угоди вже була підписана з Європейським Союзом. Компартія та Партія регіонів звикли вирішувати все за людей, не питаючи їхньої думки, привчили бути слухняними й вірити кожному слову, бо саме вони господарі Донбасу, а мешканці така собі слухняна робоча сила. Ця вміло спланована робота з підготовки німих рабів велася не один рік, але Настя вірила, що є розумна та горда патріотична частина населення, яка не стала частиною стада. Тільки де вона? І раптом як промінь сонця у соцмережі з’явилося повідомлення про проведення флешмобу «З Україною в серці». На заході планувалося розгортання великого українського прапора, спільне виконання гімну країни та запуск синіх і жовтих кульок. Акція ініціювалася на підтримку єдності України під гаслом «Якщо у вас у серці є місце для України, яка зараз як ніколи потребує підтримки, – приходьте, розкажіть про це!»
«Дякувати Богові, все не так уже й сумно», – зраділа Настя. Вона постановила йти на флешмоб одразу й не вагаючись. Поміркувавши, вирішила не розповідати про свій намір чоловіку, бо той скаже, що нема чого їй там робити. Сину теж вирішила не казати, щоб він не пішов, – нехай набирається сил вдома. Спитала Алісу, чи не піде, але та послалася на невідкладну роботу. Вадим шостого квітня працюватиме, тож вирішила піти тихенько, нікому не доповідаючи. Радувало й те, що на п’яте квітня намічено автопробіг під гаслом «Україна – єдина й неподільна» і «Україна повинна жити в мирі й без війни». «Ось і покажуть себе патріоти міста, – раділа Настя, – пробудять дрімаючу свідомість мешканців міста».
Наступні дні вона перебувала в піднесеному настрої, бо відчувала себе причетною до долі країни, на яку й вона, маленька піщинка, може вплинути.
До Великодня залишалося мало часу, тож увечері Настя вирішила навідатися до супермаркету «Сільпо» й дещо заздалегідь прикупити. Вона перетнула дорогу і встигла сісти в тролейбус. Людей було небагато, тож Настя присіла біля вікна й спостерігала за миготливими світними вогниками вивісок на магазинах, вуличними ліхтарями та перехожими, що кудись поспішали.
У «Сільпо»
– Обережно! – почула вона голос «господаря» краму на візку.
Перед нею був той самий отець Трохим, який розпинався на мітингу. Вона його бачила лише раз, і то здалеку, але в очі впав той самий великий хрест на шиї, а ще шапка й шкіряна курточка. Настя мимоволі звернула увагу на продукти у візку священнослужителя. Велика кількість пакетів вермішелі швидкого приготування «Мівіна», дешеві консерви «Кілька в томатному соусі», декілька упаковок одноразових стаканчиків і багато пляшок найдешевшої горілки.
– Ого! – хихикнули юнаки, оглядаючи повний візок горілки. – Ми стільки не вип’ємо! «Справді, навіщо святому отцю стільки горілки й дешевої закуски?» – подумала Настя й пішла поміж довгих рядів.
Розділ 17
Про проведення флешмобу активісти повідомили міську раду й отримали згоду, тож Настя була впевнена, що правоохоронці забезпечать належний порядок. Але менш ніж за дві доби вона натрапила на публікацію в групі «Русская весна» ВКонтакті. Це був заклик до проросійських сил Сєвєродонецька зібратися біля Палацу культури «на боротьбу з бандерівцями, які приїдуть для захоплення міста». Настя стривожилася, але незабаром на місцевому сайті написали, що з відповідною заявою звернулися до правоохоронців ініціатори флешмобу, інформацію оперативно передано до СБУ, тому ситуація під контролем і хвилюватися нема чого. Вона заспокоїлася. Не може бути, щоб міліція не стала на захист прогресивної частини мешканців. А за добу чи не все місто було обклеєне листівками з текстом, де були заклики прийти на захист рідного міста. Настя була задоволена, що син не зможе піти на захід, бо саме на цей день заздалегідь прийняв замовлення від клієнта відвезти його у Харків. Вона побоювалася, що в натовпі можуть ненароком штовхнути Геннадія, якому лікар наказав берегтися й не підіймати важке. Звичайно, син був не в захваті, бо дуже хотів подивитися на приїжджих бандерівців.
– Не переймайся, – заспокоїла його мати, – на твій вік ще вистачить флешмобів.
Про себе вирішила, що розповість сину про захід, коли він повернеться додому, навіть поклала в сумочку фотоапарат, щоб потім не забути.
Біля Палацу культури було людно. Настя підійшла до групи людей, які стояли з державною символікою. Серед них було багато матусь із дітьми. Настя заходилася допомагати надувати сині та жовті кульки. Молода жіночка прикріпила синьо-жовті стрічки на одяг мітингувальників.
Поки збиралися люди, Настя роздивлялася інший, набагато більший натовп, що стояв віддалік із червоними прапорами. Їм прикріпляли «георгіївські» стрічки. Під’їхав автобус із табличкою «Сєвєродонецьк – Рубіжне». Здавалося, що то звичайний рейсовий автобус, але тут не було його зупинки. Звідти вийшли люди вже з «георгіївськими» стрічками під гучні підбадьорливі крики та оплески. Потім під’їхав автобус «Сєвєродонецьк – Лисичанськ», пасажирів якого привітав натовп зі ще більшою радістю.
– За жителями Рубіжного до нас приєдналися лисичани! – волав хтось у натовпі. – Ура! Ура! Ура!
Проросійський натовп швидко збільшувався. Настя пошукала поглядом правоохоронців – їх було не більше десятка. Можливо, вони вдягнені у цивільний одяг? Тоді їх не розпізнаєш серед інших людей. До одного з міліціонерів, який стояв на ґанку, підійшов юнак, по-дружньому потис йому руку й урочисто почепив «георгіївську» стрічку.
– Скоти, навезли багато немісцевих, – почула Настя розмову активістів поруч, – та ще й по сусідніх містах назбирали.
– А ще машини з одеськими номерами прибули, – додав юнак, – напевно, тітушок навезли.