Операція «Вольфрам»
Шрифт:
— Це єдиний спогад з однієї матроської пивної в Роттердамі. Нічого серйозного — невеличка бійка на п'яну голову, я не встиг ухилитися від кастета, який трохи подряпав мене.
— І так повинен виглядати солідний швейцарський бізнесмен?
— Я справді бізнесмен. На старість люди поважнішають, усвідомивши, що життя одне і треба взятися, зрештою, за якусь спокійнішу і прибутковішу справу.
— То ти за цим приїхав у Кейптаун?
— Так. Сподіваюся щось знайти собі тут.
— Але хочу застерегти тебе: не вплутайся в торгівлю діамантами!
— Чому? Хіба торгівля діамантами гірша,
— Лише компанія «Де бірс» має право добувати діаманти й торгувати ними.
— Але ж повинен існувати чорний ринок!
— Негри, які працюють у копальнях, та й білі також, пробують, звичайно, викрасти найбільш цінні діаманти, і декому це вдається. Украсти важко, але ще важче продати й вивезти за кордон, тут поліція і компанія «Де бірс» об'єднують свої зусилля.
— Діаманти легко сховати.
— Із цим вони дають собі раду. Кожен підозрілий, і перш за все кожен іноземець, якого підозрюють у нелегальній торгівлі, може сподіватися візиту людей, які запропонують йому діаманти по сміховинно низькій ціні. Ти, можливо, також дочекаєшся такого візиту. То будуть негри або білі. Або і негри, і білі.
— Діаманти фальшиві?
— Ні, справжнісінькі. І високого гатунку. Але через декілька годин, а то й хвилин приходить поліція. Конфісковані діаманти знову стають власністю компанії «Де бірс», а жадібний аматор легкого заробітку потрапляє у в'язницю. Якщо має досить грошей, то платить штраф і його виставляють з нашої республіки. А бідний мусить відсидіти щонайменше два роки у місцевій в'язниці. У таких людей навіки пропадає бажання займатися подібним бізнесом. Вже не один наш гість поміняв готель «Інтерконтиненталь» на тюремну камеру.
— Непогано придумано, — визнав Міллер.
— Не забувай про це — не дай себе ошукати.
— Не бійся. Діаманти мене не цікавлять, бо я не розуміюся на них. Вони для мене — всього-на-всього напівпрозорі сірі камінчики. А контрабанда діамантів з Південно-Африканської Республіки, незважаючи на всі заходи, триває далі.
— Інколи комусь щастить натрапити на справжнього злодія, а не на провокатора. Крім того, існують дуже добре організовані гангстерські групи. Вони мають своїх людей у копальнях, у компанії «Де бірс» і, поза всяким сумнівом, у поліції також. Хоча гангстери, як і компанія, не люблять конкурентів, але по-іншому вирішують ці справи: автомобільна катастрофа, погано заізольована лампа, куля або ніж. Ніхто ніколи не знаходить убивці та, зрештою, серйозно навіть не шукають.
— Це дуже приємно.
— Тож будь обережний, бо цього разу ти не відбудешся звичайним рубцем.
— Не хвилюйся. Я займаюся лише легальним бізнесом.
— Гаразд, — Марієтта не дуже вірила йому.
— Вже десята година, — мовив Антон.
— О Боже! — злякалась дівчина. — Коли хтось побачить, як я виходжу з твоєї кімнати, мене виженуть з роботи. — Вона зірвалася з ліжка й почала хутко вдягатися. — Коли мені прийти? Чи знову даремно чекатиму дзвінка від тебе? Сьогодні я чергую вночі з десятої години.
— То відразу приходь до мене, — Міллерові все більше подобалася ця дівчина, щира в почуттях і відважна в коханні. Може, і справді прийшла до нього не з обов'язку?
— Під час чергування нічого
— Навіть так?
— Завтра я цілий день вільна. Давай зустрінемось після обіду, поїдемо на чудовий дикий пляж, я покажу тобі найгарніші околиці нашого міста.
— А чим поїдемо? Замовити таксі чи, може, взяти автомобіль напрокат?
— Не треба. Маю старий «фольксваген».
— Тоді зустрінемося десь у ресторані, пообідаємо, а потім поїдемо на пляж. Гаразд?
— Залюбки. А ти справді милий.
— Де зустрінемось?
— Недалеко звідси, на Едерлі-стріт є ресторан «Асторія». Це майже навпроти готелю.
— Знаю, я бачив його. Старе приміщення з дубовим склепінням і темними стінами.
— То всього лишень уміле шахрайство декоратора. Невеличкий ресторан відкрито заледве кілька років тому. Колись там був солідний взуттєвий магазин. Щоправда, це досить розкішний і, мабуть, дорогий ресторан. Я ніколи там не була.
— Отже, побуваємо разом. А щодо цін, то, хоч я справді не мільйонер, але можу ще дозволити собі посидіти в ресторані з гарною дівчиною. О котрій годині?
— Давай о другій. Якби я трохи спізнилась, то зачекаєш. Я живу аж на Рондебоші. Це тихий, спокійний район Кейптауна, але досить далеко від центру. Я можу потрапити у вуличну пробку або довго доведеться шукати місце для автомобіля біля «Асторії», бо я не хочу ставити його на готельному паркінгу.
— Не бійся, я зачекаю.
Дівчина обережно прочинила двері, роззирнулася на всі боки і швидко вислизнула в коридор.
Одягаючись, Антон Міллер з приємністю думав, що, хоч йому майже п'ятдесят, його тіло і досі подобається молодим дівчатам. Адже Марієтта молодша за нього щонайменше на двадцять п'ять років. Зате як ураз зауважила вона його прорахунок з тими новими костюмами й сорочками, привезеними аж із Цюріха! Треба бути обачнішим.
Збираючись у Кейптаун, Міллер зібрав трохи інформації про місцеві торговельні фірми. Приготував також понад десять пропозицій про поставку швейцарських промислових товарів. Звісно легальних, які могли стати приводом до конкретніших розмов. Передовсім належало завести знайомства і завоювати довіру.
Розділ III
П'ЯТЬ МАЛЕНЬКИХ КАМІНЧИКІВ
Чотири наступні дні Антон Міллер був дуже зайнятий: відвідував торговельні фірми та великі промислові підприємства, розмовляв з багатьма людьми, пропонував. Коротше кажучи, поводився так, як і повинен поводитися солідний цюріхський бізнесмен.
Проте результати зустрічей були украй незначні. Зустрічали його чемно, частували кавою і келишком коньяку, вислуховували пропозиції, а потім казали, що фірми мають своїх постійних постачальників або що їх зовсім не цікавить імпорт з Європи. Нікого не спокусили низькі ціни, пропоновані Міллером. Коли ж він починав розмову про постачання товарів, заборонених ембарго, то співрозмовники вдавали, що не розуміють, або відразу припиняли переговори. Ці товари явно потрапляли в Кейптаун іншими, невідомими йому шляхами.