Оповідання

Коцюбинский Михаил Михайлович

Народ на­вис над вікном і все при­бу­вав. Якась розх­рис­та­на, в одній со­рочці жінка про­со­ву­ва­лась крізь на­товп ближ­че до ха­ти і при­тис­ка­ла до гру­дей кри­вий се­мисвічник із ста­ро­го срібла - єди­ну, мо­же, цінну ро­дин­ну річ. Ве­ликі жи­ли на ру­ках у неї яс­но синіли на світлі. На­ля­кані діти по­чи­на­ли ревіти, жінки їх га­му­ва­ли і ви­ти­ра­ли сльози ру­ка­ми. Крайні зітха­ли; і весь той жаль, і всі ті сльози зби­ра­ла бла­кит­на ніч та гро­ма­ди­ла в хма­ру, що вже здійма­ла чо­ло на нічно­му край­небі.

Коли ж Ес­тер­ка за­мовк­ла і її, схи­ле­ну, спустілу, ви­ве­ли під ру­ки з світлиці, на­род розс­ту­пив­ся, за­го­монів і по­су­нув за

нею аж до її ха­ти.

Шохатові гості теж розійшлись, рознісши з со­бою на ніч три­во­гу.

Неспокійну ніч пе­ре­бу­ло містеч­ко пе­ред хрис­ти­янським свя­том. До ран­ня світи­лось по ха­тах світло і товк­лись лю­ди, го­ту­ючись на завт­ра, як до по­жежі. В'яза­ли клун­ки й хо­ва­ли все, що тільки мож­на бу­ло схо­ва­ти. І скрізь був плач та стогін.

А ко­ли сон­це зійшло, до нього всміхну­лись тільки чер­воні ма­ки з кар­низів рин­ку та ще до­ро­ги, за­рослі ма­ком, що розтіка­лись, не­мов кри­ваві ріки, поміж зе­ле­ним хлібом од мурів містеч­ка. Бу­дин­ки бу­ли пох­мурі, всі в тінях, і тіні ляг­ли в лю­дей під очи­ма. Ста­рий ме­чет, спов­не­ний нині так гус­то зер­ном, як ко­лись пра­вовірни­ми за па­ну­ван­ня турків, був чор­ний од чор­них зга­док про кри­ваві події, що ми­ну­ли, зда­ва­лось, навіки, а сірий ри­нок сто­яв пох­му­рий, весь в зморш­ках, як дід, що все вже ба­чив і роз­гу­бив надії.

Містечко бу­ло без­люд­не. Спустіли­ми ву­ли­ця­ми блу­ка­ли лиш ко­зи. Ко­ли сон­це ста­ло ви­со­ко, вда­рив з дзвіниці дзвін; хит­нув повітря й но­жем прой­шов у сер­це. З'явля­лись лю­ди. Спо­чат­ку рідко, як і ок­ремі дзво­ни. Та ко­ли дзво­ни, схит­нув­шись ра­зом, пішли у та­нець, ве­ликі, се­редні й ма­ленькі, і зас­ка­ка­ли в повітрі, як ме­те­ли­ця, з усіх усюдів сип­ну­ли лю­ди, так на­че дзво­ни тяг­ли їх до се­бе. І сот­ки на­ля­ка­них очей ди­ви­лись услід їм крізь шиб­ки вікон…

Блідий не­вис­па­ний шо­хат Аб­рум теж слу­хав дзвонів, хоч во­ни вже дав­но за­мовк­ли. Він весь тремтів і сам ди­ву­вав­ся, що у нього так ска­чуть ще­ле­пи, так тру­сяться ру­ки і но­ги. Бо ще невідо­мо, чи піде про­цесія, чи ні, чи бу­де що, чи не бу­де. Але ж він по­важ­на ду­хов­на осо­ба і не мо­же бу­ти ли­ше свідком на­род­но­го ли­ха. Врешті він зва­жив­ся і пе­рес­ту­пив поріг своєї оселі. Дрібним, не­пев­ним кро­ком, ози­ра­ючись та ог­ля­да­ючи стрічно­го «гоя», так на­че впер­ше стрічав­ся з ним, він спо­чат­ку пішов бічною ву­ли­цею, те­пер без­люд­ною, а далі звер­нув як до май­да­ну. З вікон і з две­рей ди­ви­лись на нього йо­го од­новірці, і він привітно хи­тав їм го­ло­вою та кри­вив в усмішку свої бліді ус­та. Він навіть про­бу­вав щось го­во­ри­ти хрип­лим та зду­ше­ним го­ло­сом, але за кож­ним ра­зом змов­кав, та­ким чуд­ним та див­ним зда­вавсь йо­му йо­го влас­ний го­лос. Та й вза­галі йо­му зда­ва­лось, що то не він іде, а хтось чу­жий, нез­най­омий так чуд­но сту­пає трем­тя­чи­ми но­га­ми по якійсь чудній, не­мов легкій, землі. І він навіть ба­чив, як той «чу­жий» іде. По до­розі йо­му стріча­лась мо­лодь, що бігла з май­да­ну, од церк­ви. Йо­му зда­ва­лось, що він пи­тав, але він тільки сто­яв і мовч­ки ди­вив­ся стрічним у віці. І йо­му оповіда­ли. На хо­ду, поспіша­ючись, ко­рот­ко, урив­час­то. Ба­га­то на­ро­ду… з сіл… і з око­лиць… Ідуть до церк­ви, а зби­ра­ють каміння… кла­дуть за па­зу­ху… Хтось ба­чив со­ки­ру… попід по­лою… І бігли далі.

На одній ву­лиці, де на­род у три­возі ви­си­пав з хат, він ба­чив, як якась круг­ло­ви­да ку­че­ря­ва дівчи­на (чия во­на?) ки­да­лась поміж лю­ди з тхо­ре­вим хут­ром і всіх бла­га­ла, щоб за­хо­ва­ли. ЇЇ стріча­ли болісним усміхом і од­мов­ля­ли,

але своїми бла­га­ючи­ми, сли­ве бо­жевільни­ми очи­ма во­на сіяла жах.

Абрум пішов далі. Повз нього прос­ко­чив кіньми ста­но­вий, злег­ка підпли­гу­ючи на м'яких ре­со­рах. Аб­рум підняв ру­ки і щось зак­ри­чав, щоб йо­го зу­пи­ни­ти. Але той навіть не озир­нув­ся. Блис­нув на сонці білим мун­ди­ром та зо­ло­том по­гонів і зник. І рап­том шо­хат по­чув у серці пе­ку­чу злість. Йо­го аж струс­ну­ло. Те­пер він опам'ятав­ся і міг го­во­ри­ти. Він пе­рей­мав стрічних і всім кри­чав, що так не мож­на… Тре­ба обо­ро­ня­тись. Тре­ба стріля­ти із ре­вольверів і всіх пе­ре­би­ти… За­ки­да­ти дро­ва­ми, би­ти дрюч­ка­ми, ко­ло­ти но­жа­ми… Підняв стра­шен­ний га­лас. За­ля­кані лю­ди вибіга­ли із хат та бла­га­ли, щоб він за­мовк…

–  Тихо, реб Аб­ру­ме, ти­хо будьте… ша!

Але він не міг вга­му­ва­тись.

Блідий, запіне­ний, з страш­ни­ми очи­ма, він кри­чав на цілу ву­ли­цю, не­мов хотів заг­лу­ши­ти кри­ком свій влас­ний жах:

–  Для чо­го мов­ча­ти? І до­ки мов­ча­ти? Ми все мов­ча­ли…

–  Реб Аб­ру­ме… ну, будьте ж ти­хо… ша, реб Аб­ру­ме…

Ті, що не зна­ли, від чо­го зчи­нив­ся крик, га­да­ли, що вже по­ча­ло­ся. Во­ни вибіга­ли з домів на­по­го­тові, з жінка­ми, з дітьми, з клун­ка­ми в ру­ках, і задвірка­ми, че­рез го­ро­ди, тіка­ли в по­ле, у ви­со­ку пше­ни­цю.

Коло Аб­ру­ма зби­рав­ся на­род. До нього прос­тя­га­ли­ся ру­ки, йо­го ото­ча­ли бліді, зжовклі об­лич­чя, чер­воні од нічниць очі. І всі бла­га­ли: ша! Ти­хо… не клич біди… Аб­рум за­мовк. І се­ред тиші йо­му зро­би­лось страш­но. Тут, в тім містеч­ку, де він ро­див­ся та зріс, де стільки літ, до ста­рості са­мої, провів у праці для се­бе й дру­гих, він опи­нив­ся як се­ред мо­ря на ко­раблі, який за­раз по­то­не, а навк­ру­ги б'ють хвилі і ре­ве вітер у чор­них прос­то­рах. І нізвідки не­ма ря­тун­ку. Аб­рум обвів усіх очи­ма. Ті нес­покійні блис­кучі очі, з яки­ми стрівся, так са­мо ка­за­ли: не­ма ря­тун­ку…

Все тіло див­но нап­ру­жи­лось у нього, і він відчув сер­цем той крик роз­пу­ки, що гли­бо­ко таївся в серці йо­го на­ро­ду, бо­ячись навіть вир­ва­тись звідти.

Йому зро­би­лось страш­но… страшніше тут, се­ред лю­дей, ніж в своїй хаті…

Раптом Аб­рум по­чув, як щось зва­ли­лось на нього й розбіглось по тілу дрібни­ми колька­ми. То се­ред тиші впа­ли на го­ло­ву дзво­ни і побігли по місту з вис­ко­ком й ре­го­том. Од май­да­ну щось ту­потіло і чув­ся крик: «Вже йде!.. вже йде!..»

Може, там бійка, мо­же, там кров… Він нічо­го не знав. Мо­же, там ріжуть, гра­бу­ють… Він тільки тя­мив, що все круг нього за­во­ру­ши­лось і якась си­ла рап­том вхо­пи­ла йо­го, що йо­го з усіх боків штов­ха­ють, що над ним важ­ко ди­ха­ють, що він біжить, і чує дов­ко­ла ве­ли­кий тупіт ніг, і чує у гру­дях, як ска­че сер­це. Щось ве­ли­ке, сто­но­ге, га­ря­че бігло з ним ра­зом, а він ба­чив пе­ред со­бою лиш довгі по­ли чий­огось ха­ла­та, що ку­мед­но розліта­лись на вітрі. За ним щось гна­лось. Він мчав по тісних ву­ли­цях, місив но­га­ми гли­бо­кий пил, ми­нав до­ми, звер­тав убік, і піт за­ли­вав йо­му очі. Ось дім Мой­ше Цвей­лібе, а ось ха­та убо­гої Ха­ни. Знов якась ву­ли­ця… ще один дім, - і чий то дім? Чий же то дім? А там уже по­ле… Аби добігти, аби добігти… Ось уже й шлях. І на нім кров? Дві довгі річки з обох боків? Ах, ні, то ж ма­ки, такі страшні, чер­воні… як людська кров… Ко­ли б добігти, ко­ли б схо­ва­тись, щоб вже не чу­ти дзвонів, чер­во­них дзвонів, що мчать навз­догін, б'ють в са­ме сер­це, ска­чуть і ре­го­чуть, як бо­жевільні…