Останній сигнал
Шрифт:
Як тільки побачив її, зрозумів: це вона зманила з лабораторії хлопців. До Віті і Нулика їй не довелося докладати особливих зусиль, але Петро… Я згадав усе: жалібний дзенькіт скла, розбиті “люсьєни”, надто швидку і нечутну ходу. Холодна лють закипала в мені. Ну, стривай же!
Я відштовхнувся палицями і, стрілою промчавшись схилом, загальмував лівою лижею, круто завернув, здіймаючи снігову куряву, й опинився перед ними.
На обличчі Нулика ще зберігся грайливий вираз, Петро ще розтягував рот у посмішці, яка зразу ж стала жалюгідною, а Вітя, отямившись першим, уже забурмотів:
— Ми
Він довго молов дурниці, намагаючись зацікавити мене.
Я мовчав. Відчув на шиї тепле дихання. Це під’їхав Юрко і тепер стояв за моєю спиною, як мурований. Нулик промовив гугняво:
— А ви здорово катаєтесь на лижах. Їй-богу!
Анічого ліпшого він придумати не зміг.
Брови Петра, здавалося, зараз насунуться одна на одну. І лише новенька подивилася на мене своїми широко поставленими ясними очима так, ніби нічого не сталось, і проговорила кокетно, вдаючи з себе маленьку дівчинку:
— Тільки я винна, я їх намовила.
Її слова звучали явним вибаченням за трьох лобурів. Нібито якщо вона виявила бажання прокататися в їх компанії, то, певна річ, вони не наважилися їй відмовити.
Вона, вочевидь, не сумнівалася в тому, що й я визнаю це!
І тоді я мовчки повернув лижі, а за мною й Юрко, і швидко поїхав далі, вниз схилом, залишивши їх у невіданні щодо завтра, зловтішаючись наперед, що вони попереду-мають, поки те завтра настане.
Відверто кажучи, я не поставився б так жорстоко до хлопців, якби не вона…
Наступного дня зранку мене викликав директор.
— Тільки не треба поздоровляти, — попередив він, наморщуючись. — Мені все-таки доведеться перейти в міністерство. До речі, я вас теж не поздоровляю. Вам доведеться зайняти моє місце.
Я подумав про розпочату роботу, потім — про різні там збори, засідання, сесії, про те, що до директора приходять керівники лабораторій, старші й молодші наукові співробітники, представники інших відомств, установ, що його викликає начальство, і всі щось просять, вимагають, наказують; що йому самому треба наказувати і вдавати, ніби він точно знає, як треба вирішити те чи інше питання, поки вів не звикне до думки, що й справді знає це; згадав про той тягар, який називається відповідальністю, і мені стало невесело.
Проте Юрко зрадів.
— Тепер ти зумієш залучити до нашої роботи ще лабораторій із п’ять, — сказав він безтурботно. — Ми врахуємо і гормональний баланс…
Я сумно дивився на нього, і передсмертна фраза Цезаря, звернена до Брута, бриніла в моїй голові.
Мені довелося сісти в директорське крісло і відчути, як то малося моєму попередникові. Втім, мені було ще важче, через те, що я керував людьми, з якими раніше стикався в запеклих суперечках на сесіях і засіданнях вченої ради. Дуже важко було привчати їх до думки, що тепер стосовно робіт інституту останнє слово лишається за мною. І я вперше відчув глибинний вміст фрази, яка раніше була для мене абстракцією: “Звалити на плечі відповідальність”.
Приблизно через два тижні мого директорства Юрко поставив мені сакраментальне запитання:
— Можна розпочинати?
Він дивився на мене очікувально, його губи ладні були вигнутися і в радісній, і у в’їдливій посмішці.
Я добре знав, про що він запитує, але про всяк випадок спитав:
— Як ти собі це уявляєш?
— Годі придурюватися, — зневажливо відказав Юрко. — Я маю на увазі залучення до нашої роботи Степ-Степановича.
Степан Степанович Цуркало завідував лабораторією ендокринології.
— Таж він виконує термінове завдання, — заперечив я.
Юрків погляд став глузливим, настовбурчені вуха заворушилися від стримуваних емоцій.
— Власне, чого тут дивуватися? — розважливо запитав він, звертаючись до самого себе з таким виглядом, ніби викрив найкращого друга і остаточно зневірився в людях.
Я знав, що він думає: “Коли людина стає директором, вона перестає бути…” і т. ін.
Того ж дня я викликав Степ-Степановича. Він опустився в крісло навпроти мене — товстий, поважний; академічна зовнішність його бентежила інших: гривою волосся над могутнім чолом, бровами, що скидалися на дві зігнуті руді гусениці, підборіддям, випнутим наперед, як форштевень корабля.
Я не знав, як приступитися до справи, і почав здалеку, ніби хотів почути від нього, яке значення має боротьба зі старістю. Степ-Степанович спочатку уважно слухав мене, відтак руді гусениці грізно здибилися на переніссі.
— Так ви хочете нав’язати мені участь у тій роботі? Коли не помиляюся, ви розпочали її ще не будучи директором? — останні слова він інтонаційно підкреслив для більшої ясності.
— Та чому ж нав’язати? — я відчув, як мої щоки і вуха починають палати. — Якщо не хочете…
— Нехай йому біс, навантажуйте, — гаркнув Степ-Степанович, ніби робив мені величезну послугу. Він намагався не виказати свого зацікавлення.
Я розумів це і вирішив погратися з ним:
— А втім, ви справді дуже завантажені…
Він нетерпляче стенув плечима:
— Я вже сказав: “Нехай йому біс!” Яке вам діло до всього іншого? Кажіть, що я повинен робити.
Ми подивились один на одного і розсміялись. Я відчув, що контакт налагоджується.
— Про гіпотезу “секундних, хвилинних і годинних стрілок” ви знаєте, — сказав я. — Не вкладається в цю гіпотезу період відносної рівноваги: тридцять-сорок п’ять років. Тут механізм годинника повинен би діяти через гормональний баланс, який може правити за уповільнювач. Загалом проблема полягає у тому, що час організму спливав нерівномірно не через сам механізм годинника, а через інші фактори, що діють на нього. Треба визначити, що це за фактори. Ось тут ви і змогли б допомогти.
Я розгорнув перед ним аркуші з графіками і формулами.
— Візьміть їх з собою. Подивіться, випишіть що треба, потім повернете.
— Що тут вдієш, — поблажливим топом почав він співати старої, проте зразу ж похопився, діловито зібрав папери і виплив з кабінету, ніби фрегат з гавані.
Тільки-по зачинилися за ним двері, як в них постукали. Я сказав:
— Прошу.
Переді мною постала новенька. її очі люто мружилися, ніби бачили живу мішень у прорізі прицілу.
— Мене виганяють з лабораторії, — сказала вона з таким виглядом, наче я мав обуритися або хоча б здивуватись.