Останній заколот
Шрифт:
— Це була трагічна помилка, — визнав Грунтенко. — І ми намагатимемося не повторити її.
— Як саме?
— По-перше, ми пробуємо падати неорганізованому рухові опору ідейного спрямування. На базі банди Таргана вдалося утворити загін, який визнав платформу УНР. Крім того, хочемо консолідувати сили, залучити нових бійців і об’єднатися з іншими повстанцями Полісся. Намацати зв’язки з Києвом. Більшовики задоволені, що ліквідували Цупком і Козачу раду, проте нам достеменно відомо, що повністю
— Якби уявляв її іншою, не шукав би зв’язків з вами, — погодився Вовк. — Тепер кожен багнет має бути на обліку.
— Радий, що знайшли спільну точку зору.
— То що накажете, пане отамане? Я — офіцер, і звик викопувати накази.
— Не сподівався на іншу відповідь. — Грунтенко замислився на мить. — Загін у нас, прапорщику, поки що не дуже великий — сотня бійців, проте дати вам чоту чи відділення зможемо. Та чи варто? Покладемо на вас інші обов’язки: поїдете до Києва — треба поновити контакти з рештками антибільшовицького підпілля, а через нього спробуємо встановити зв’язок з Центральним штабом. Вихід на закордонні антисовдепівські центри — сьогодні найголовніше. А ви, наскільки я розумію, зможете знайти в Києві потрібних людей.
Вовк кивнув. З одного боку, план Грунтенка ніби й влаштовував його, та не буде ж він справді зв’язувати петлюрівський загін з тими, хто зачаївся в Києві. Його завдання — вийти на шпигунське кубло, а цей тютюнників посіпака, певно, не має зв’язку з націоналістичними верховодами й навряд чи допоможе йому виявити шпигунів. Однак, якщо вдасться ліквідувати банду, це також непогано. Тому й мовив після роздуму:
— Самі знаєте, київські осередки Козачої ради розгромлені. Вірних людей я там навряд чи знайду. Л якщо й надибаю, не обійдеться без довгої перевірки. Чи варто, враховуючи все це, посилати мене до Києва?
— Не гарячкуйте, прапорщику. Ви матимете в Києві явку, до того ж надійну, канал зв’язку з закордоном, започаткований ще Савинковим — сподіваюсь, ви чули, що Борис Вікторович був майстром таких справ?
— Звідки ж? Я не шпигун, а офіцер, і, якщо відверто, усі ці секретні фіглі-міглі мені бридкі.
— Віддаєте перевагу конкретним діям? — Глипнув на нього очима Грунтенко. — Персонально рубати й стріляти?
— Я три роки просидів у мокрих окопах, а там було не до сентиментів.
— Доведеться перекваліфікуватися, прапорщику. Невже не збагнули: завдання у вас почесне й важливе, варте цілої бойової операції. До того ж, дуже небезпечне. Ми зупинилися на вашій кандидатурі ще й тому, що більшовики, як правило, гуманно ставляться до хворих та поранених. Ви зі своїми документами про тиф викликатимете співчуття.
— Співчуття співчуттям, але не маю грошей, — пробуркотів Вовк, — сиджу на мілизні.
— Нехай це вас не турбує. Що-що, а гроші маємо.
“Звичайно, пограбували поштовий вагон”, — майнуло У Вовка. Запитав, удаючи наївність:
— Спадок генерал-хорунжого?
Грунтенко посуворішав:
— На жаль, Котовському вдалося розгромити й наші тили. Але гроші є. Отже, завтра одержите паролі і явки. Ви щось хочете сказати нам, отче? — перехопив виразний погляд священика.
— Так, знаєте… — знітився той. — Якщо ви вже забалакали про гроші… Хотів би… — Замовк збентежено.
— Кажіть уже…
— Справа делікатна, краще віч-на-віч…
Вовк підвівся:
— Прошу… — І вийшов з кімнати.
Отець Леонтій сердито зблиснув очима:
— Бачимо цього прапорщика вперше, — сказав роздратовано. — А ви отак, нічтоже сумняшеся, довіряєте йому одну з найважливіших і найтаємніших справ!
— Його рекомендував Тимченко! Ви берете на себе відповідальність, Іване Івановичу?
— Звичайно.
— Ну от, бачите…
— Згоден, і все ж…
— Розумію і вас, отче, та ми з Длугопольським вирішили… — Грунтенко нахилився до вуха священика й зашепотів, не звертаючи уваги на Тимченка.
Зморшки на обличчі отця Леонтія розгладилися.
— Ну, якщо вже так… — сказав задоволено. — Вибачте нам, Іване Івановичу, та в нашому ділі бувають таємниці…
— А-а… — Ображено махнув рукою той. — Може, ви й маєте рацію. Але, врахуйте, скоро я зможу повідомляти загін про маневри бердичівського кавполку.
— Ви? — Витріщив очі Грунтенко.
Тимченко посуворішав.
— Моя дочка Фрося виходить заміж за Вариводу. Чули про такого?
— Комполку? У Бердичеві? Чудово!
— Кому чудово, а кому й не дуже. Дівка втратила голову… Якби хоч з розрахунку, а то справді кохання.
— Наче ви у молодості не закохувалися.
— Мені батько показав дівку й сказав: ото твоя наречена. Я і досі не шкодую…
— Мудрий був чоловік, але й дочка ваша не дурніша. А вам у цій ситуації слід би повестися з розумом.
— Масте рацію, проте нічого не можу з собою зробити. Одча згадка про цього червоного…
— Ненавидите? — Задоволено примружився Грунтенко. — Це гарно, добродію, та з ненавистю в наші часи слід коптися. Слід бути мудрим і вертким, як змій, тільки тоді ми виграємо. А кохання, самі знаєте, перегорить, ось тоді ви й надолужите своє. До речі, червоний полковник знає про ваті стосунки з Гольдройзом?
— Фрося, хоч і закохана, та розумна. Вона вимагає, аби я вийшов з товариства.