Остання роль
Шрифт:
Терлецький одвів погляд.
— Спочатку я просто не подумав про це, надто вже хотілося мені придбати Андрієві роботи.
— А потім подумали?
Старий скульптор сердито подивився на співрозмовника.
— Ви не можете звинувачувати мене в неетичності! — збуджено сказав він. — Світлана сама запропонувала купити ці малюнки, і коли б не я, то вона продала б їх якому-небудь пройдисвіту з повним капшуком, з тієї ж асоціації вільних художників. А від мене вони нікуди не вилетять, можете не сумніватись! — Терлецький помовчав і додав спокійніше: — Як колекціонер я, можливо, інколи й грішив у чомусь, а як громадянин — ніколи. Все, що належить мені, належить моїй країні!
— Я спитав, маючи на увазі не тільки вас, —
— Не мені судити Світлану.
— А судити, ви думаєте, все-таки треба?
— Є таке польське прислів'я: цо занадто, то нє здрово. Усяка надмірність — на шкоду. Це прислів'я дуже слушне, якщо говорити про Світлану: бог дав їй багато, а люди вимагали від неї мало.
— Себе ви не відносите до тих, що мало вимагали? Станіслав Адамович знов одвів погляд, помовчав, а тоді тихо мовив:
— Ні, чому ж, я теж у чомусь винен…
По дорозі від Терлецького підполковник зайшов у найближче відділення міліції і подзвонив до обласного управління Комітету держбезпеки. Йому пощастило — застав майора Якобчука.
— Яке відношення має Лагран до Іспанії? — перепитав Якобчук. — Здається, у нього філіал посередницької контори в Мадріді. Якщо треба, уточню у київських товаришів, цю справу вели вони, я тільки допомагав де в чому… В Сосновському? Лагран приїжджав у Сосновське весною цього року, у квітні. Відповідно до плану.
Була вже дев'ята година вечора. Білякевич іще подзвонив черговому по місту, запитав, чи нема якихось новин. Черговий сказав, що старший лейтенант Глушицький недавно повернувся з місця події і тепер допитує затриманого. Яка подія і кого затримав Глушицький, черговий сказати до пуття не міг. Тоді Білякевич подзвонив у відділ. Відповіла Галина Юрко. Дивно, адже після експерименту на Лісовому озері він наказав молодшому лейтенантові повернутися до виконання своїх безпосередніх обов'язків у інспекції в справах неповнолітніх.
— Спроба пограбування квартири Літинської, — доповіла Юрко. — Злочинця затримано. При цьому він намагався знищити крадене — спалити.
— Спалити? — перепитав Білякевич. — А що ж він украв?
— Рекламну афішу з малюнками на звороті.
— Зрозуміло, — сказав Білякевич, хоча, признатися, він нічого не розумів.
Цілком ясно було тільки одне: треба їхати у відділ розплутувати цю загадкову історію.
А було так. Приблизно годину тому до інспекції в справах неповнолітніх подзвонив «хрещеник» Галини Юрко, недавній нероба, а тепер, завдяки старанням молодшого лейтенанта — учень залізничного профтехучилища. Хлопець повідомив, що до його сусідів Літинських вдерся якийсь тип — спочатку сварився з молодшою Літинською на площадці сходів, а потім уштовхнув її в її ж квартиру і там, судячи по криках, що долинали крізь стіни, вчинив справжній погром.
Догадуючись, що йдеться про ту саму Наталю Літинську, яка була свідком у оправі про вбивство на Лісовому озері, Юрко розповіла все Жені Глушицькому. Той, не гаючись, виїхав на місце події, взявши із собою і Галину та курсанта-стажера. Вони встигли саме вчасно: грабіжник — ним, виявилось, був Едуард Гурний — уже знайшов те, що шукав і що молода Літинська не хотіла віддавати, — рекламну афішу з численними малюнками олівцем на звороті. Афіша та рядом з двома іншими, які рекламували оригінальний естрадний номер артистки вар'єте Наталії Літинської, висіла в передпокої малюнками до стіни, покритої водоемульсійною фарбою. Певно, Гурний уже намагався прибрати собі до рук ці малюнки, і Наталя вжила запобіжних заходів.
Глушицький, Галина і стажер увійшли до Літинської в ту мить, коли Гурний, розгадавши Наталину хитрість, зірвав із стіни всі три афіші і нарешті знайшов те, що шукав…
Побачивши працівників міліції, Гурний зібгав аркуш, стрімголов вибіг на кухню й підпалив його. Поки Глушицький вирвав і погасив афішу з малюнками на звороті, вона наполовину згоріла.
Пояснити, що сталося, Гурний відмовився. Пояснення Наталі теж було не зовсім зрозуміле.
Вислухавши Галину, Білякевич попросив принести горілу афішу. Малюнки, а точніше — ескізи олівцем, були зроблені вправною рукою. Нехтуючи деталі, художник кількома точними штрихами передав суть того чи іншого зображення. Скидалося, що то — пошук сюжету, а може, — роздуми художника з олівцем в руці. Придивившись уважніше, Білякевич помітив, що всі малюнки, на перший погляд, різні темами і композицією, пов'язані між собою якоюсь однією, спільною думкою. І спортсменка, що в відчайдушному, майже фантастичному стрибку долає бар'єр, і її суперниця, яка не змогла взяти перешкоди, і огрядна дама з безліччю пакунків, яка напролом рветься крізь натовп, і мотоцикліст-лихач, що збив телевізійну вежу, й кокетлива молода велосипедистка, від якої не можуть відірвати погляду стрічні чоловіки, і статечний добродій, що з'їжджає по поручнях довжелезних сходів, і акробатка, що йде на руках по чиїхось лисинах, і неуважний юнак в окулярах, із задраною штаниною, який, метляючи опущеними підтяжками, біжить за вантажним трамваєм, — усі вони були звернені до чогось, розміщеного на тій частині аркуша, що згоріла. Можна було б подумати, що це дошкульна сатира, якби не підкреслена художником одержимість персонажів.
— Хто це малював? — спитав Білякевич.
Галина багатозначно гмукнула і, витримавши ефектну паузу, сказала байдуже, мовби відповідаючи на пусте запитання:
— Світлана Мелещук. Гурний встиг спалити горішню частину афіші, де були малюнки гостріші, ніж ці. Так принаймні каже Літинська.
… Це сталося 17 серпня. Наприкінці дня Світлана подзвонила Наталі, сказала, що приїхала сьогодні, одразу ж посварилася з Надею і пішла в готель, що у неї жахливий настрій і вона хотіла б зустрітися з Наталею, відвести душу. Наталя запросила її до себе, розраховуючи, що Світлана прийде зараз же, до десятої години вечора вони переговорили б про все, а потім Наталі треба було йти на роботу. Але Світлана прийшла тільки на початку десятої, принесла пляшку шампанського, коробку цукерок.
Наталя ледве впізнала її — за ті два місяці, що вони не бачилися, Світлана дуже змінилась: засмагла, коротко підстриглась, від чого стала ще більше схожа з сестрою. Та головне — вона змінилася не тільки зовнішньо: поводилась інакше, трималася не так упевнено, як раніше, була трохи наче розгублена, пригнічена, в ній щось мовби надламалося. Сказала, що на роботі у неї неприємності — не дають головної ролі, критикують її, кажуть, нібито вона б'є на дешевий ефект, і Любарський, який доти співав їй дифірамби, приєднався до критиків, по суті, зрадивши її; вона лишилася сама, навіть тут, дома, нікому нема діла до неї — мати зайнята новим чоловіком, сестра ненавидить її, при будь-якій нагоді висміює, принижує; Валерій покинув її і навіть нічого не пояснив…Наталя заспокоювала її, як тільки могла, але їй треба було вже йти на роботу. Світлана вирішила почекати на неї, попросила аркуш паперу, олівці. Паперу у Наталі не було, й вона дала одну із своїх афіш, на звороті якої можна було малювати. Світлана поклала афішу на кухонному столі, почала підстругувати олівці…
Наталя повернулася з концерту вже після години ночі, її підвіз на своїй машині Едик Гурний. Довідавшись, що її жде Світлана, попросив дозволу зайти. Світлана все ще малювала. Деякі її малюнки неприємно вразили Гурного своїм цинізмом. Він запитав Світлану, що це означає.
«Наші прагнення, — відповіла та і, миттю намалювавши ліворуч велику дулю, додала: — І те, що їм судилося».
Гурний спробував сперечатись, але Світлана гостро перебила його, і він пішов. Незабаром пішла й Світлана. А малюнки залишила у Наталі, пообіцяла згодом забрати, а тим часом просила нікому не показувати.