Острів Дума

Кінг Стівен

Мало приємного в дратівливості Лін і в сльозливості Ілси, але дівчатка були чесними й так само мені рідними, як родимка в меншої на щоці чи ледь помітна в старшої на чолі вертикальна лінія, якій судилося поглиблюватися з роками.

Лінні воліла знати, що я збираюся робити, і я відповів, що й сам не знаю. Я подолав довгий шлях до рішення покінчити з життям, але розумів — якщо я це зроблю, все мусить виглядати нещасним випадком. Я не міг дозволити собі залишити цих двох молодих жінок на початку їх власних життів з тягарем примарної провини за те, що їх батько покінчив життя самогубством. Так само я не міг полишити по собі тягар вини на жінці, з котрою ми колись голі-голісінькі пили у ліжку молочний коктейль і реготали, мов навіжені, слухаючи з програвача Plastic Ono Band [18] .

18

Концептуальна супергрупа, сформована Джоном Ленноном у 1969 році, випустила єдиний альбом, запам’яталася антивоєнною піснею «Дамо миру шанс».

Після того як вони скористалися шансом виговоритися — цілковитий і повний взаємообмін почуттями, як каже доктор Камен, — моя пам’ять зберегла приємне надвечір’я, роздивляння альбомів зі старими світлинами, спільні спогади. Здається, ми навіть трохи з чогось посміялися тоді, проте не всім спогадам про моє минуле життя варто довіряти. Ваєрмен каже, що тасуючи минувшину, ми всі пересмикуємо карти.

Ілса хотіла, щоб ми поїхали десь разом повечеряти, але Лін мала призначену з кимось зустріч у публічній бібліотеці, їй треба було встигнути туди до закриття, і я теж сказав, що не маю настрою кудись шкандибати; здається, подумав, що краще прочитаю кілька розділів з останньої книжки Джона Сендфорда [19] і ляжу спати. Вони мене поцілували — всі знову стали друзями — і ми попрощалися.

19

John Sandford (Джон Розвел Кемп, 23.02.1944) — популярний романіст, лауреат премії Пулітцера.

За дві хвилини Ілса повернулася.

— Я сказала Лінні, що забула в тебе свої ключі, — пояснила вона.

— Я певен, що це тільки привід.

— Так. Тату, ти ображав маму? Я маю на увазі тепер. Навмисно.

Я похитав головою, але її це не вдовольнило. Судячи з того, як вона стояла і просто дивилася мені в очі.

— Ні, — сказав я. — Ніколи. Я би...

— Тату, що ти би..?

— Я хотів сказати, що радше б дав відрізати собі руку, та вчасно зрозумів недолугість такого порівняння. Облишмо.

— Чому тоді вона тебе стала боятися?

— Гадаю... тому що я каліка.

Вона кинулася мені в обійми з такою силою, що ми обоє ледь не впали на софу.

— Ой, тату, мені так шкода. Все це така мерзота. Я легесенько погладив її по голові.

— Знаю, але запам’ятай — погане є настільки поганим, наскільки ми його таким вважаємо.

На правду це було ледь схоже, але якби я був хоч трохи обережнішим, Ілса ніколи б не довідалася, що це — безпардонна брехня.

Знадвору долинув звук клаксона.

— Катай, — сказав я і поцілував її в мокру щоку. — Твоя сестра запізнюється.

Вона наморщила носа.

— А як ти взагалі? Ти не зловживаєш болезаспокійливими препаратами?

— Ні.

— Телефонуй, якщо я тобі буду потрібна, татуню. Я прилечу першим же літаком.

Вона так би й зробила. Тому-то я і не телефонував.

— Домовились. — Я поцілував її в другу щоку. — Передай цілунок сестрі.

Вона кивнула й пішла. Я сів на софу й заплющив очі. В голові били, били й били дзвони.

— 5 —

Моїм наступним відвідувачем виявився доктор Камен, психолог, котрий подарував мені Ребу. Я його не запрошував. За цей візит я мав подякувати Кеті, моїй реабілітаційній домінатрикс.

Хоча йому було лише трохи за сорок, Камен рухався, мов людина істотно похилішого віку, задишка його не відпускала навіть коли він сидів, вдивляючись крізь скельця своїх величезних окулярів у роговій оправі у світ, що лежав поза величезною грушею його черева. Він був дуже високим, дуже чорним негром з рисами обличчя вирізаними так крупно, що вони здавалися нереальними. До моторошності гіпнотизували його вибалушені очі, шнобель, мов носова фігура корабля, і губи, як у тотема. Ксандер Камен мав вигляд середньої потужності бога, вдягненого у костюм, придбаний у Men’s Warehouse [20] . А ще він мав вигляд першорядного кандидата на інфаркт або інсульт до настання свого п’ятдесятого дня народження.

20

Мережа магазинів чоловічого одягу середньої цінової категорії.

Він не пристав на мою пропозицію підкріпитися, сказав, що завітав ненадовго, і тут же, всупереч сказаному, всівся на канапу, відсунувши свій кейс подалі. Він потонув на три фути нижче рівня підлокітників (і вгрузав дедалі глибше — аж я злякався, що ось-ось лопнуть пружини) й вдивлявся мені в обличчя з полегшеним сопінням.

— Що привело вас сюди, до мене? — спитав я.

— О, Кеті сказала мені, що ти задумав себе вбити, — пояснив він. Це прозвучало таким тоном, ніби він промовив: «Кеті менісказала, що ти задумав влаштувати вечерю надворі і там будуть свіжі глазуровані пончики Кріспі [21] ».

21

Виробляються заснованою у 1937 році компанією Krispy Kreme.

— У її плітці є щось від правди?

Я відкрив рота, але відразу стулив пельку. Якось, коли мені було десять років, ми тоді жили в О’Клері [22] , я поцупив журнал коміксів зі стїйки-вертушки в аптеці й засунув його собі спереду в джинси, прикривши зверху майкою. Коли я, відчуваючи себе великим хитруном, уже зосереджено виходив з дверей, продавщиця вхопила мене за руку. Вона задерла на мені майку вільною рукою й оприлюднила мій нещасний скарб. «Як це сюди потрапило?» — спитала вона. За сорок років, що минули з того дня, я вперше знову пережив цілковиту неспроможність відповісти на найпростіше питання.

22

Eau Clair (Чиста вода) (фр.) — невеличке містечко на однойменній річці в штаті Вісконсін, вважається одним з найзеленіших у США.

Нарешті — запізно для того, щоб будь-яка відповідь прозвучала вагомо — я сказав:

— Забавно. Не можу навіть уявити, звідки вона це взяла.

— Ні?

— Ні. Ви певні, що не бажаєте випити коли?

— Дякую, але я пас.

Я пішов у кухню дістати з холодильника колу. Міцно притис пляшку обрубком руки до грудної клітини — терпимо, хоча боляче, не знаю, що ви могли бачити в кіно, але поламані ребра болять доволі довго, — і відкрутив кришку лівою рукою. Я шульга. Хоч тут ти щасливчик, мучачо, як каже Ваєрмен.

— Мені дивно, що ви поставилися серйозно до її слів, — кинув я, повернувшись до кімнати. — Кеті пречудовий спеціаліст з фізіотерапії, але психотерапевт з неї ніякий. — Я зробив паузу перед тим, як сісти. — Ви теж ніякий, у технічному сенсі.

Камен приклав долоню кухликом собі до величезного, майже як шухляда письмового столу, вуха.

— Що я чую... рипіння диби? Отож бо й воно.

— Про що це ви говорите?

— Це той чарівний середньовічний звук, який акомпанує аргументам людини, підвішеної на дибі. — Він спробував іронічно підморгнути, але серед обширу його обличчя іронія губилася; тож він спромігся хіба на пародію. Та натяк я зрозумів. — Щодо Кеті Грін, ти маєш рацію, що вона може знати? Її робота — працювати з параплегіками й квадроплегіками [23] , з поставарійними ампутантами, як ти, й людьми, котрі одужують після травм голови — знову ж, як ти. Кеті займається цим вже п’ятнадцять років, вона мала можливість спостерігати щосекундні рефлекси тисяч покалічених пацієнтів, тож з якого дива їй вдалось би розпізнати ознаки пре-суїцидальної депресії?

23

Пацієнти з паралічем двох або чотирьох кінцівок.