Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
— А це Тісса, — поплескав Жожо Бандалиного батька по плечу. — Про тебе я теж майже забув.
Тісса, всміхаючись, уклонився. Жожо обернувся до Бандали з Тікірі: вони стояли серед челяді, яка вишикувалася під верандою, вітаючи пана Джона.
— Стань біля тих хлопців, — сказала пані Ліндсей. — Хай я побачу, як ти виріс.
Жожо став до них, але не поруч, а обличчя до обличчя.
— А це Тікірі та Бандала! — засміявся. — Вас я не забув.
Бандала зрадів, Тікірі —ні: Жожо переріс його на півголови,
Ніби помітивши погляд Тікірі, Жожо розітнув палицею повітря:
— Їжджу на коні, — гордо повідомив він. — А як ви?
— Ми — нічого, — відказав Бандала по-англійськи: на відміну од Тікірі, він не лише розумів, а вже й трохи говорив по-їхньому. — Власне, не нічого. Ми працюємо.
— Гм, — сказав Жожо. — Це погано.
Справді, було це погано, бо другого ж дня Жожо згадав про одну забуту справу. Якщо правду казати, то про неї несамохіть нагадав йому Тікірі.
Усі троє сновигали під верандою в тяжкій передобідній задусі, мляво перемовлялися, обливаючись потом. Пані знову прикріпила обох хлопців до Жожо як слуг і охоронців, усе було знову по-старому, лишень стек у Жожо виблискував новизною.
— Це англійський вершницький стек, — пояснив Жожо. — Ним я стьобаю коня.
Тікірі, звісно, не повірив: по-перше, ціпок був з бамбука, який росте тут, на Ланці, а не в Англії, де майже зовсім нема сонця, а по-друге, стьобав Жожо не коня, а своїм звичаєм, як і колись, ящірок, що повзали по стінах.
— Ти маєш на увазі справжнього коня? — спитав з недовірою.
Жожо засміявся:
— Авжеж, справжнього коня! А що, я схожий на того, хто їздить на дерев'яному? В Коломбо я маю поні. Це такі низькорослі коні, тобто щось таке, як ти, тільки, словом, серед коней, і на них я гасаю зі страшною швидкістю. Ти б на мене подивився!
Тікірі хвилю мовчав. Згадка про низькорослих дійняла його до живого.
— Може, ти й справді їздиш на чомусь, що подібне до коня, — промовив згодом похмуро. — Але ми їздимо на справжньому човні…
— Та ні, не їздимо, — сквапно урвав його Бандала. — Нема в нас ніякого човна.
— Є!
Жожо звів брови:
— То хто з вас двох бреше? Хто? Признавайтесь,
— Я не брешу, — запротестував Бандала. — Нема в нас човна.
— Але можемо його в декого позичити! — швиденьке сказав Тікірі. Аж дуже не хотілось йому скуштувати стека; не тому, що боляче, а тому, що тоді уподібнився б до ящірки, а чи до того поні Жожо. — Можемо! Як тоді!
— Де там! — перебив Бандала. — Дядько Вікрена тепер дуже пантрує за ним. Відтоді, як не стало весла…
Бандала замовк, бо в Жожо заблищали очі:
— Он як! Це те, що ви мені ще винні! Візьмемо човен і попливемо на акул. Ніяких відмовок! Тепер я вже досить великий, і коли треба буде, то я вас захищатиму. Не ви мене! Тікірі засміявся.
— Чого регочеш? — спитав Жожо грізно.
— Що ти нас захищатимеш.
— Хочеш це бачити?
— Хочу!
— То побачиш. І ще сьогодні.
— Де там сьогодні, — Бандала востаннє спробував урятувати становище. — Треба ж дочекатися, коли Вікрена поїде. Інакше човна взяти ми не можемо.
— А коли це буде?
— Ми тобі скажемо.
— Гаразд, — мовив задоволено Жожо. — Але не думайте, що вам пощастить обдурити мене! Я вивчав у школі речі, про які ви й гадки не маєте, і тепер я вдесятеро меткіший від будь-якого чорного хлопця на світі!
— Авжеж, — погодився Бандала й подумав: воно-то так, Жожо напевно дуже меткий — це ж не жарт учитися у школі в Коломбо, але все ж не такий меткий, щоб міг на відстані підглядати за дядьком Вікреною.
Як на лихо, за два тижні Жожо навідав батька в його канцелярії коло опалових копалень і раптом побачив у вікно Вікрену, що очікував на шосе автобуса. Жожо миттю вибіг надвір.
— Їдьмо! — наказав хлопцям, які чекали його в тіні запорошеної пальми. — Пливімо на острівець! Вікрена пішов. Тож — гайда!
Бандала хитнув головою. Він знав, що перечити не можна нічого, тепер надія тільки на хитрість.
— Ану, — вигукнув, — ану, хто перший до річки!
Бандала кинувся бігти перший, і так прудко, що спіткнувсь об сивий камінь, яких до біса валялося навколо копалень. Падаючи, він пронизливо крикнув. Коли йому допомагали підвестися, сичав з болю, обмацуючи коліно й лікоть.
— Чого це ти, чорт би тебе забрав, — лайнувся Жожо. — Ач який ніжний! Охолодиш коліно в ріці, і все буде гаразд. — Він побоювався, щоб це поранення не зірвало прогулянки.
Однак ріка не допомогла, і вони мусили одвести Бандалу додому; той тяжко накульгував, з ліктя йому крапотіла кров. Жожо голосно лаявся, Тікірі похмуро мовчав. Він розгадав Бандалину гру, постеріг, що зойк пролунав, перш ніж приятель упав, бачив, як той падав — на бік, а не на коліно, та ще й копнув ліктем землю!