Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
Блакитне страховисько
На острівець Калудуву обидва хлопці заїздили частенько, але щоразу з Вікреною. Іноді — а це траплялось, як правило, по обіді, коли вантажна машина вже відвезла вилов і рибалки спочивали, — Бандалин дядько, зглянувшись на благання хлопців, віз їх до острівця на своєму малому човні. Цей човник, якого Вікрена змайстрував собі з тонкого стовбура молодої пальми, був схожий на рибальський катамаран так, як дитина схожа на своїх батьків, тобто мав усе, що належить мати порядному судну, — щонайперше балансир, — тільки був куди менший. Навіть Тікірі, котрий не міг похвалитися кремезним тілом, було не під силу втиснутися до середини човна й умоститися на дні.
Всі троє сиділи один за одним, як мавпи на гілці, — позаду дядько Вікрена, котрий кермував, посередині Тікірі, легенький, мов пір'їнка, попереду
Щоразу, припливши з Вікреною на острівець, витягали човен на берег і рушали під пальми ловити ігуанів. Ці ящірки схожі на маленьких крокодилів, але сумирні, живляться мурахами, а захищаючись, тільки б'ють гнучким хвостом. І вдома, в околиці села, хлопці зловили вже кількох ігуанів, а острівець аж кишів ними. Треба просто почекати хвильку з палицею в руці біля якої-небудь великої діри в землі або між камінням.
Першого ігуана на місці оббілували, спекли і з'їли. М'ясо було біле, наче куряче, й до нього не треба було ні прянощів, ані жиру, бо ігуаняча печеня має приємний гіркуватий присмак. А надто смачний соковитий та жирний ігуанячий хвіст. Другого ігуана сховав Бандала для родичів, третього взяв Вікрена, а якби їм пощастило спіймати ще одного, то віднесли б його до кухні Ліндсеям. Панові Ліндсею, батькові Жожо, дуже смакувала ігуаняча печеня. Куди тому індику на рожні, запевняв він і облизувався так довго, що переконав і пані Ліндсей, котра спершу не хотіла бачити ігуана ні живого, ні забитого, бо — як вона казала — цей страшний звір має такий вигляд, ніби годується бозна-чим, найімовірніше дітьми тутешніх негрів. При тому вона заплющувала очі, зводила плечі, сичала і здригалася, ніби поза спиною в неї перебігав мороз.
Але пані Ліндсей сичала, зітхала, здригалася й заплющувала очі геть від усього. Вона не ходила до кухні, бо — як заявила одного разу — не може дивитися на той бруд, що в ньому купаються тубільці. Тубільцями вона звала кухаря та його жінку. Ті, почувши такі слова, смертельно образилися й погрозили, що підуть від неї. Вони ж бо купалися не в бруді, а щодня при заході сонця — у річці Калуела, справді, щодня, крім вівторка та п'ятниці, як то велить їм їхня віра.
У пана Ліндсея цей випадок викликав досаду, бо кухар, хоч і мав дуже темну шкіру (походив він з племені майже чорних тамілів, котрі кілька віків тому переселилися на Ланку з південної Індії), зате вмів готувати, як мало хто. Врешті в цю справу мусив утрутитися Бандалин батько Тісса, котрий був у Ліндсея за управителя. Він і заспокоїв кухаря, мовляв, пані Ліндсей говорила не про бруд кухаревої особи, а взагалі про бруд на кухні, та й то мала на увазі усіляку нечисть: стоніг, павуків і маленьких ящірок гекка, які бігають по кухні. Тісса, зрозуміло, не міг порадити, як позбутися цієї нечисті, що на Ланці заселяє кожен кут, і поклав край непорозумінню, сказавши, що пані Ліндсей чужинка з іще дальшої та дивовижнішої землі, ніж Англія, і тутешніх порядків не розуміє. Пані Ліндсей походила з Південної Африки.
Поївши, хлопці відчули спрагу й хотіли були вилізти на пальму, по кокосові горіхи. Але Вікрена їм того не дозволив, як і ніколи не дозволяв, бо пальми на острівці належали панові Альвару, котрий напевно цієї миті, причаївшись на веранді свого будинку он там, на узбережжі, оглядає в бінокль свої дерева — такий-бо він жаднюга, ненажера, справжня тобі п'явка в людській подобі. Вікрена був твердо переконаний: негідник Альваро не робить нічого, а тільки сидить з польовим біноклем на веранді й пильнує кожну цяточку своїх володінь. Як дійшов цієї думки, Вікрена не
Тож довелося хлопцям погамувати спрагу падалішніми кокосовими горіхами, молоко яких було далеко не таке холодне й смачне, як у свіжих плодів. Вони повернулися на узбережжя, вдоволені лише наполовину: дядько Вікрена був дужий, спритний та добрий, але на острівці він їм заважав. Не дозволив навіть викупатися, дарма що берег острівця облямований скелями, запливати між які акула не зважиться. Але Вікрена мав тверду вдачу і ще твердіші п'ястуки, тож хлопцям довелося підкоритися. Потай же вони думали і навіть домовилися між собою, що скоро вже подадуться на острівець самі, без Вікрени. Хай тільки-но трошки підростуть і змайструють свого власного човна.
Проте, коли ця мить настане, коли вже вони будуть такі великі, що зможуть змайструвати човна, хлопці гаразд не уявляли собі. На їхню думку, дуже важливо було стежити, як швидко вони ростуть. З цією метою друзі викарбували на глиняній стіні хатини Тікірі дві риски, до яких діставали тім'ям, і щодня приходили туди вимірятися. На жаль, росли вони так помалу, що Тікірі це незабаром набридло, і він вечорами потай сипав на місце під тими рисками глину, змішану з камінчиками, і ретельно втоптував її босими ногами. Оскільки діяв Тікірі обережно й підсипав грунт потроху, то Бандала не помічав обману. Аж сам Тікірі дивувався… Бо ж розказували, що коли Бандала був маленький, дала йому мати з'їсти ігуанячий язик, загорнений у щавель, — щоб Бандала був найметкіший поміж людей. Це вельми небезпечне чаклунство, бо — як дехто на узбережжі вірив — ігуанячий язик дуже отруйний; коли ж дитина не загине, то буде надзвичайно розумна. Але чаклування, без сумніву, досі не почало діяти, — інакше хіба можна було б ошукати Бандалу цією купкою глини! Отже, Тікірі й далі провадив свою таємну працю, а за два тижні щасливий Бандала повідомив, що він тепер уже майже дорослий чоловік, бо виріс на цілу руку.
І тільки тоді вперше далась узнаки дія ігуанячого язика: Бандала дійшов думки, що безглуздо будувати власний човен, коли ось тутечки є Вікренин. Треба тільки виждати, як дядька не буде вдома, й позичити човна.
— Ах, ах, — зітхнув Тікірі, — видно, що ти їв язик, хоч він і дав тобі скорше відвагу, аніж розум. Хай мені всячина, але я давненько вже накидав оком на Вікренин човен. Тільки не зважувався… Зовсім не того, що боявсь, а того, що Вікрена не мій дядько, тож і його човен не мій анітрохи, а ось тобі він трішечки належить. Я хочу сказати, що в найгіршому разі… хоч нічого найгіршого не може статися, бо ти вже дорослий чоловік.
Насправді ж Тікірі мав на язику зовсім інше: «… В найгіршому разі ми все звернемо на тебе, а тобі перепаде од Вікрени менше, бо ти йому родич». Але вчасно прикусив язика, бо говорити загодя про прочухана було б немудро — Бандала міг би злякатися. Тепер же Бандалині груди розперла гордість і серце його сповнилося рішучості, справді гідної дорослого чоловіка.
За два дні, коли Вікрена, після ранкового лову, поїхав автобусом до Мінгаладона купити чаю, цукру, ниток та інших потрібних речей, хлопці узяли його човен і рушили до острівця.
Віяв легенький вітрець, розчісуючи верхівки пальм, гладінь моря була скреслена незчисленними жмурками, наче хтось пестливо водив по ній незчисленними пальцями. На півдорозі вітер ущух, і нараз перед ними постала прозора глибінь.
Під човном непорушно завмерла величезна зграя риби «крама», — червоної у чорну смужку, непридатної до їжі риби, яка існує, мабуть, тільки для того, щоб тішити красою око. Зграя стояла щільно, наче жива стіна з червонястих цеглин, між якими виднілися чорні щілини, а темно-голуба тінь човна, схожа на два списи, ковзала по цій «стіні». Коли Тікірі з Бандалою трішки нахилилися, то побачили й тіні своїх голів — дві круглі блакитні плями летіли гладінню. А як звели вгору весла й поворушили ними в повітрі —тінь човна перетворилася на тінь дивного птаха, який має два вузенькі тулуби й махає двома кумедними крильми. Так вони стиха пливли й летіли, летіли й пливли над живою червоно-чорною стіною, котра тепер нагадувала скорше плаский дах… відтак не стало ні стіни, ні даху — все на млі ока розпалося. Великі червоно-чорні іскри-рибки крама, які до цієї миті лежали непорушно, раптом зметнулись угору, до гладіні. Утворилася грандіозна жива зірка, промені-рибки якої розлітались увсібіч, наче палаючі головешки.