Озерний Вітер
Шрифт:
Батьки Волина сміялися і було навіть лаяли стару: «Що ти таке кажеш, бабо? Дивись, ще наврочиш!»
Баба відказувала: «Я віщую лиш те, що зірки пророчать, що написано у Книзі життя! Кажу, що бачу, дарма мене звинувачуєте! Доля в нього особлива! Він буде над усіма, для всіх, усіма люблений...»
Бабуся померла, коли вони ще жили в селі і Волин мав десь із дев’ять років. Він дуже побивався за бабусею, бо без неї почув себе раптом, навіть при батькові й матері, ніби самотнім.
Як вона померла, пішло усе в родині невлад, одне лихо за одним почали стукати у двері, аж доки не наскочила справжня біда –
Бабусю поховали на околиці села, неподалік від садиби Волинових батьків. Не минуло й року, як виросла на могилі розлога калина, та ще й на диво одразу ж заплодоносила. Маленький Волин часто приходив туди, сідав під деревом і подумки розмовляв з бабусею. Йому не раз здавалося, що він чує її, що говорить вона до нього шерехом калинових листочків, усміхається калиновими ягодами, повними і червоними, хоч усього їх вродило першого літа три брості.
Волинові якось дня тихенько нашурхотіла на вухо саме калина, що надходить біда. Він розповів усе вдома, і батько його, Стир, спершу посміявся з його слів, а потім споважнішав.
Якщо бабуся говорила з онуком і з тамтого світу його попереджала, то могло бути правдою. Видно, коли відходила вона у потойбічний світ, що зветься Нав, то запримітила собі стежку, якою йшла. А такій людині, кажуть мудрі, боги можуть посприяти повернутися у наш, людський, світ, який зоветься Яв. Є ще й третій світ – Прав, але це вже світ, у якому живуть лише Ті, що все знають, Боги Світу.
Коротше кажучи, Стир потроху готував запаси харчів і всякого начиння про той випадок, коли б довелося кудись тікати, чи пересиджувати біду. Час, однак, минав, усе було тихо й спокійно, пересторога не справджувалась. Стир не лаяв Волина і не нагадував йому про, здається, неслушну бабусину пересторогу з того світу.
Та син якось сам сказав йому:
– Бабуся казала, що ми тікатимемо, а потім я надовго піду в далекий світ.
На його слова цього разу вже менше звернули увагу, а згодом і розмови про це втихли. Волин і далі багато часу проводив у лісі І в лісовому житті знаходив для себе більше розваг, ніж вдома зі своїми двома меншими братами і двома старшими сестрами.
Лагідний, добросердий, але відлюдник. Таким ріс змалечку. Змалечку ж і видно було, що напрочуд ладний росте, ставний, міцний і пружний.
Саме в той рік, коли хлопчик ставав підлітком і котилося йому незабаром до раннього юнацтва, а вони вже жили в пущі, мати почала бідкатися батькові:
– Дивися, який він ще дитинний! А живе сам у собі, ніякої цікавості до людей у нього немає. І не згадує, як ми у селі жили, які в нього там товариші були й товаришки. До речі, я лише на кілька літ старша була, ніж він нині, коли за тебе пішла! І не кажи, що й ти в його віці зовсім не думав про дівчат, про майбутнє своє життя.
– Та думав, думав, – погоджувався батько. – Тільки ж ми жили у селі, серед людей. А це вже три роки відлюдьками у лісі – полювання, ягоди та ось грядки твої, що над болотом,– так і живемо. Я вже гадаю, чи не пора нам вертатися у людський світ, до людей? Поїду я, мабуть, у село, подивлюсь, що там сталося після тієї напасті, як там люд наш. Щодо Волина, то маємо ще час, а от наші дівчата обидві старші за нього. От їм пора до шлюбу! Ти чому про це нічого не кажеш?
– Знаєш, чоловіче, дівчата наші – гарні! Заміж повискакують, лиш у село вернемось. Тільки роззирнутися треба, хто сватами може бути і які з женихів хазяї. Я за дівчат не хвилююсь. Про хлопців менших ще рано думати... А от Волин... Тут мені серце віщує щось неспокійне. Чомусь аж моторошно часом, як починаю думати про його долю... Піде, бува, у пущу, а в мене раптом серце як затьохкає в грудях, аж подих перехоплює. Страшно стає за хлопця. Я раз отак побігла було його шукати. Ніби світ за очі бігла. Вибігла до Озера – глядь, а він сидить на верболозі, що схилився над Озером, й у воду вдивляється. Мене й не помітив, доки не гукнула його. А тоді стрепенувся якось перелякано, ніби зі сну, і дивиться на мене невидющими очима якусь мить, ніби не пізнає... Та враз усміхнувся: «Чого це ви, мамо, прибігли? Що з вами?»
Я кажу, що чомусь злякалась за нього, аби він у пущі не заблудився. А він сміється, запевняє, що за ці роки кожну стежку тут довкруж вивідав. І де болото, де хащі, де стежки, де і що на Озері – все знає. «Чого за мене боятися, – каже.– Не турбуйтесь, мамо, – я вже великий!»
Батько Волина, Стир , подався у село, з якого родина втекла кілька років тому. Стояло село далеко звідси, край дороги, і напали на нього лихі зайди, які йшли великим полчищем на Схід і нищили на своєму шляху все, що зустрічали. Грабували людей, ґвалтували жінок, налили хати. Людське життя стало безцінню.
Стир спромігся врятувати свою родину, бо оселя його стояла на околиці села, аж на узліссі, з протилежного краю села, звідки прийшли завойовники. І коли загуркотіла кіннота на шляху, заголосили жінки та запалали хати, усі, хто міг, кинулись навтьоки до лісу.
Люті лицарі ганялися за людьми і по лісових хащах. Лиш ті, хто добре знав лісові таїни, змогли врятуватися.
А хто знав краще ліс за родину Волина?
Кілька днів пересиділи вони усі в печері, яку Стир віднайшов колись давно, але нікому про неї не казав. Ніби знав, що таємниця придасться колись.
Дивна була та печера. Схована в хащах, вона вела углиб пагорба, вхід до неї так закривали густі зарості ліщини й терену, що, навіть стоячи поруч, сторонній ніколи б не здогадався про її існування.
Всередині можна було помітити, що колись давно тут жили люди, бо великі важкі камені вочевидь було принесено до печери, аби палити між ними вогнище і готувати якусь їжу. Високо вгорі знайшовся невеличкий отвір назовні, через який проходило повітря і підіймався дим з багаття. Тут давним-давно ніхто не жив. Це видно було з куряви на камінній долівці і плісняви на стінах печери. Поприбирали, позамітали, і родина Волина дістала доволі затишний схрон на якийсь час.
Як тільки світало, виходили збирати ягоди й горіхи. Добре, що хоч на це вже прийшла лісова пора. Але харчів бракувало, і за кілька днів Стир подався поночі до села. Повернувся на другу ніч, навантажений усім, що міг дотягти і що позбирав із розграбованої садиби. Ще ходив кілька разів ночами.
Одного разу Стир повернувся над ранок.
Вів за собою коня з сідлом, до якого приторочений був лук зі стрілами й меч. Зайшов у печеру блідий, з міцно стиснутими устами. Обтерши довгі, вже трохи побиті сивиною вуса, що важко звисали до самого підборіддя, наказав негайно збиратись у дорогу.