Паразити свідомості

Вілсон Колін

Над Атлантичним океаном ми збільшили швидкість до тисячі миль на годину. Внаслідок цього температура всередині корабля значно підвищилася. Стало дуже спекотно, але треба було поспішати — час важив багато. Коли ми вирушили з Дюранго, в Маріборі була вже восьма тридцять ранку. Нам треба було пролетіти вісім тисяч миль, і, що особливо важило, задовго до вечора.

Перед тим, як перетнути узбережжя Європи, ми піднялися на висоту двадцяти п'яти тисяч футів. Ми знали, що системи протиповітряної оборони Франції та Англії невдовзі виявлять нас, і тому треба було повсякчас бути насторожі.

Першу ракету по нашому кораблю вистрілили

недалеко від Бордо. Десятеро чоловік, які під керівництвом Райха утримували силовий бар'єр навколо корабля, підірвали ту ракету на відстані двох миль від нього. На жаль, Райх забув заблокувати силові хвилі, і нас підкинуло, як корки під час шторму. Кілька секунд корабель рухався без контролю, а тоді я спромігся заблокувати силові хвилі і знову взяти корабель під контроль. Після цієї пригоди Райх зосередив свої зусилля на тому, щоб зупинити вибухову хвилю.

Телевізійні екрани показували, що із землі за нами стежили дуже пильно. Випущені ракети вибухали, не долетівши до корабля, і це переконало всіх у тому, що ми прибульці з космосу, озброєні якимись руйнівними випромінювачами.

Близько першої години за європейським часом ми вже були над бойовищем біля Марібора. Тут ми спустилися ближче до землі, і тепер летіли на висоті всього кількох тисяч футів. А що рух наш був безгучний, то вибухи снарядів унизу чути було досить виразно.

Добре, що ми вибрали такий великий корабель. Бойовище було величезне — десять миль у поперечнику. Великих з'єднань на передовій не було, лише дрібні групи, які обслуговували мобільні гармати і ракетомети. Завдяки розмірам корабля, його могли бачити обидві сторони, незважаючи на дим, який оповивав землю густою запоною.

І ось настав час здійснити основний задум нашої операції, той задум, успіх якого ми не могли гарантувати.

Ми зупинили рух корабля, і він завис над бойовищем.

Можна було б легко знищити все живе на площі ста квадратних миль, і таким чином припинити війну. А проте ніхто з нас не був здатен на таке. Хоч ми й зневажали людей, які намагалися перебити одні одних, але знали, що не маємо права вбивати їх.

Насамперед треба було вивести з ладу мобільні ракетомети. Вони обстрілювали нас протягом десяти хвилин відразу ж після того, як ми з'явилися над бойовищем. Райхова група спочатку відвертала від корабля випущені по ньому ракети, а тоді знищила й самі ракетомети, просто деформувавши їх. Проте на бойовищі залишалося ще близько тисячі великих, стаціонарно встановлених гармат і ракетометів. Цілу годину ми "промацували" поверхню землі, вкриту димом, щоб визначити місце кожної гармати, кожного пускового майданчика і понищити Їх.

Спочатку наша поява викликала паніку.

Всі чекали, що ми посилатимемо з корабля смертоносні промені. Оскільки цього не сталося, паніка незабаром уляглась. Операцію знешкодження гармат та ракетометів видно не було. Бачити наслідки наших дій могли лише ті, що в той час обслуговували бойову техніку і, отже, перебували з нею в безпосередньому контакті. Тому якийсь час усі стежили за нами радше із зацікавленням, а не зі страхом. Ми відчували їхній настрій і ще більше посилювали його.

Відчуття було дивне. Ми всі сиділи в цілковитій тиші. Чути було тільки шум вітру. Стрілянина внизу припинилася. Ми бачили, що за нами спостерігають близько мільйона чоловік обох армій. Я відчував, навіть, присутність паразитів у багатьох із них, бо реакція, що надходила від "зомбі", була холодна й байдужа

на відміну від людської реакції.

Флейшман натиснув кнопку керування фотонними вітрилами, і вітрила поволі розгорнулися. Це було разюче видовище: величезні сріблясті крила спочатку вислизнули із задньої частини корабля, а тоді легко й неспішно розкрилися, ставши вчетверо більші, ніж сам корабель — їх загальна площа становила вісім квадратних миль. Тепер корабель прибрав вигляду гігантської комахи з чорним тілом і блискучими, але майже прозорими крилами.

Ми були в тісному контакті з нашою "аудиторією", такому тісному, як контакт між актором і глядачами в театрі. Завдяки цьому ми могли легко стежити за реакцією глядачів — реакцією подиву й страху.

Коли корабель знову поплив, цього разу дуже повільно на тлі блакитного неба, я відчув зміну в їхній реакції. Вони стежили за величезним сріблястим об'єктом із зачаруванням, у якому вже не було розумного зацікавлення. Їхня активна увага послабла: та й не дивно, бо ж вони не відривали від нас очей більше години. Сонячне світло, відбиваючись від фотонових вітрил, засліпило їх.

Космічний корабель здавався їм величезною прекрасною комахою, надто яскравою, щоб можна було довго дивитися на неї, і водночас надто чарівливою, щоб від неї можна було відірвати погляд.

Ефект виявився таким, як ми й передбачали. Їхня увага згасла, вони неначе загіпнотизовані дивилися на корабель, який поволі плив у небі, поступово опускаючись до землі.

Оскільки площа фотонових крил була величезна, тиск вітру на них був дуже сильний. Групі, яку очолював Райх, доводилося докладати чимало зусиль, щоб утримати корабель у рівновазі і забезпечити цей повільний і спокійний рух. Якби вони хоч на мить відволіклися й послабили ці зусилля, вітер закрутив би кораблем як тріскою.

Решта сорок чоловік нашого гурту з'єдналися паралельно. Свідомості всіх, що стежили за нами знизу, були цілковито в наших руках; ті люди нагадували дітей, яких зачарувала захватна розповідь. А ще я спостеріг цікаве явище, про існування якого підозрював завжди: усі ці глядачі були також телепатичне зв'язані між собою своєю зацікавленістю нами. Це пояснює, чому юрби такі небезпечні. Збуджений натовп створює велику телепатичну потугу завдяки вібраційному процесові, але потуга ця безладна й нескоординована — тому-то, щоб розрядити напруженість, він вдається до насильницьких, руйнівних дій.

Напруженість цього натовпу була в наших руках. Вона нагадувала одну-єдину, відкриту для нас, величезну свідомість. Ця свідомість була вся зосереджена на величезному комахоподібному об'єкті, який перебував зараз дуже близько від землі. Вони були загіпнотизовані і цілковито відкриті для навіювання.

Настав час основного етапу операції, і я почав діяти. Свідомості глядачів на землі нагадували силу-силенну телевізійних екранів, а я був центральним передавачем. Наслідком мого впливу на них було те, що кожен з них раптом побачив, як з обох боків корабля розчинилися двоє величезних дверей заввишки понад тисячу футів, і з них вискочили інопланетяни заввишки теж понад тисячу футів. За допомогою навіювання я надав їм вигляду комах, зеленого кольору і з довгими, як у коника-стрибунця, ногами. Вони мали людські обличчя з великими дзьобоподібними носами і маленькими чорними очима. Рухалися вони рвучко й невпевнено, наче були непристосовані до земного тяжіння. На ногах ці істоти мали кігті, схожі на пташині.