Павутинка

Акутагава Рюноскэ

«Значить, то був Христос», – знетямлено в одній сорочці, Цзіньхуа майже скотилася з постелі, впала навколішки на прохолодну кам'яну підлогу й піднесла свою ревну молитву святій Марії з Маґдали, що перша розмовляла з воскреслим Христом…

III

Одного вечора весни наступного року молодий японський подорожанин, що колись гостював у Цзіньхуа, знову сидів за столом навпроти неї при тьмяному світлі настільної лампи.

– А хрест уже не висить на стіні ? – чомусь цього вечора йому закортіло поглузувати з дівчини. Та Цзіньхуа враз споважніла й заходилась оповідати, як одної ночі Христос зійшов у Нанкіні з неба й вилікував її від хвороби.

Слухаючи ту розповідь, молодий японець міркував собі: «Я знаю того чужинця. Це японо-американський метис. Здається, його звали Джордж Мурі. Перед

моїм знайомим, кореспондентом телеграфного агентства Рейтер, він вихвалявся, як, купивши на ніч одну нанкінську повію, християнку, залишив її з нічим, коли вона міцно спала. Я ще досі його пам'ятаю з лиця, бо, перед тим, як прибути сюди, зупинився у тому ж шанхайському готелі, де й він. Той чоловік назвався кореспондентом газети англійською мовою, був дуже непорядний, злої вдачі. Після тої пригоди в Нанкіні він захворів на сифіліс і врешті-решт збожеволів. Можливо, він заразився від тої повії. А тепер ця жінка вважає того ницого метиса Христом. Чи зняти полуду з її очей? А може, ліпше змовчати, – нехай зостається із своїми ілюзіями, з яких колись на Заході поставали міфи й легенди?..»

Коли Цзіньхуа скінчила розповідь, японський мандрівець чиркнув сірника й запахкав духмяною сигарою. По тому з удаваною запальністю дошкульно спитав:

– Невже це правда? Дивовижно. І ти… і ти після того жодного разу не хворіла?

– Ні, жодного, – лузаючи кавунячі зернятка, поспіхом відказала Цзіньхуа й засвітилася радістю.

У ЧАГАРНИКУ

Свідчення дроворуба

Ваша правда, пане. То я надибав цього трупа. Сьогодні вранці, як звичайно, я подався за гору рубати деревину і там у чагарях і натрапив на нього. Де саме? Ну, яких чотири-п'ять тьо [54] од Ямасінського поштового тракту. Ті чагарі з бамбука й зачучверілих криптомерій осторонь од дороги, то й ніхто туди не потикається.

[54]

Один тьо – приблизно 109м.

Мрець лежав на землі горілиць у блакитнуватому суйкані, в брижуватому ебосі [55] столичного крою. Небіжчика було простромлено тільки один раз мечем, але бамбукове листя довкола геть просякло кров'ю. Ні, кров не текла. Рана, мабуть, засохла. А от іще: до рани так присмоктався ґедзь, що навіть не лякався моєї ходи. Ви питаєте, чи не завважив я меча або чогось іншого? Ні, не завважив. Тільки під криптомерією, поряд з мерцем, валялася мотузка. А втім… крім мотузки, на землі лежав ще гребінець. Коло трупа була тільки мотузка й гребінець – це я добре пам'ятаю. Видно, небіжчик завзято боронився, бо траву й бамбукове листя навкруги дуже зім'ято й притоптано. Питаєте, чи не бачив я коня? Та конем туди годі продертися. Там-бо непролазні хащі.

[55]

Ебосі – висока м'яка шапка

Свідчення мандрівного ченця

Безперечно, я вчора стрічав небіжчика. Це було десь опівдні на дорозі від Секіями до Ямасіни. Разом з жінкою, що їхала поруч верхи на коні, той чоловік ішов пішки до Секіями. З жінчиного капелюшка звисав шовковий серпанок, тож я не бачив її обличчя. Я тільки запримітив її шовкову одежу кольору хаґі [56] . Кінь був гнідий і, добре пам'ятаю, з короткою гривою. Питаєте, якого зросту? Здається, на чотири суни вищого, ніж звичайно. Я ж бо чернець – в таких справах небагато тямлю. Що ж до чоловіка, то він мав при собі меч, лук і стріли. Ще й тепер добре пам'ятаю, що в чорному сагайдаку стирчало більше, ніж двадцять стріл. Я сном і духом не сподівався, що його спіткає таке лихо. Щира правда – людське життя нетривке, як уранішня роса чи спалах блискавиці. Ой-йой, яке то тяжке лихо впало на нього!

[56]

Xаґі – леспедеца двоколірна, улюблена квітка в японській поезії.

Свідчення вартового

Ви питаєте, кого я заарештував? То, певне, горезвісний розбійник на ім'я Тадзьомару. Я його

спіймав тоді, як він упав з коня і йойкав на кам'яному мості в Аватаґуті. Коли це було? Учора вночі. Оце недавно він мало не потрапив до моїх рук. Тоді на ньому теж було блакитнувате кімоно, а при боці висів карбований меч. А от тепер, як самі зволите бачити, він ще й лук і стріли при собі мав. Ви кажете, що той лук і стріли належать небіжчикові? У такому разі, убивця не хто інший, як Тадзьомару. Все це – й оправлений шкурою лук, і чорний лакований сагайдак, і сімнадцять стріл з яструбиним пером – я вважаю, небіжчикове. Так, пане, ваша правда: кінь був гнідої масті, з короткою гривою. Помахуючи вуздечкою, він пощипував сусукі [57] на узбіччі дороги недалеко від кам'яного мосту. І з якого дива кінь скинув Тадзьомару на землю – далебі, не знаю.

[57]

Сусукі – колюча трава на японських луках і пустирях.

З-поміж усіх лиходіїв, що шастають по Кіото, тільки один Тадзьомару уподобав собі жінок. Торік восени в горах за храмом Торібе було замордовано жінку з дочкою, мабуть, прочан. Була підозра, що то його робота. Отож, і жінка, що їхала верхи на гнідому коні, – куди вона ділася, що з нею сталося ? Вибачте, пане, за настирливість, але і це треба розслідувати.

Свідчення старої

Так, пане, небіжчик доводився чоловіком моїй доньці. Але він не з Кіото, він був самураєм у місті Кокуфу, в князівстві Вакаса. Звали його Канадзава Такехіро, а років йому було двадцять шість. Він був лагідної вдачі, і я певна, що ніхто не гострив на нього зубів. Ви питаєте про доньку? її звати Масаґо, їй дев'ятнадцять років. Вона така заповзятлива, що юнакам не поступиться, але, далебі, крім Такехіро, вона не знала іншого чоловіка. Обличчя її маленьке, продовгувате і смагляве, в кутику лівого ока – чорна плямка.

Учора Такехіро разом з моєю донькою вирушив у дорогу до Вакаси, аж тут Бог наслав нещастя. Що трапилося з донькою? Я готова примиритися з утратою зятя, але турбуюся про доньчину долю. Благаю вас, заради мене, старої, обшукайте ліси й поля, тільки знайдіть доньку. О, я ненавиджу того розбійника Тадзьомару, чи як там його! Не тільки зять, але і донька… (Стара запинається і плаче дрібними сльозами).

Зізнання Тадзьомару

Так, це я забив того чоловіка. Але жінки його я не займав. Куди вона подалася? Цього я вам не скажу. Стривайте хвильку! Та ні, жодні тортури не змусять мене розповісти те, чого я не знаю. Однак, коли вже до того дійшло, то я не хочу, як той боягуз, що-небудь од вас приховувати.

Я стрів те подружжя вчора, як сонце щойно звернуло з полудня. Саме тоді дмухнув вітер, підняв угору шовковий серпанок – і я побачив жіноче обличчя. Це тривало якусь мить. Може, тому жінка й видалася мені схожою на бодісатву [58] . Тої миті я й постановив будь-що заволодіти нею, навіть якщо доведеться вбити чоловіка.

Не думайте, що мені надто важко забити людину. Зрештою, коли хочеш заполонити жінку, чоловіка неодмінно треба збутися. Я вбиваю мечем. А от ви мечем не послуговуєтесь. Ви вбиваєте людей владою, вбиваєте грішми, іноді вбиваєте їх навіть своєю доброчинністю. Щоправда, кров з людини не витікає, – людина жива-живісінька, а все ж ви її вбили. Якщо зважити наші гріхи, то не знати, хто більший злочинець – я чи ви. (Тадзьомару глузливо посміхається).

[58]

Бодісатва – друге за вагомістю після Будди божество буддійського пантеону.

Далебі, приємніше було б заволодіти жінкою, не вбиваючи чоловіка. Отож, я надумав захопити жінку і, якщо можливо, не вбивати чоловіка. Та зробити це на Ямасінському поштовому тракті просто неможливо. Тому-то я вирішив заманити подружжя в гори.

Задум цей мені легко вдався. Приставши до їхнього товариства, я розповів, що в стародавній могилі за горою я відкопав силу-силенну дзеркал і мечів і заховав увесь той скарб подалі від, людського ока, в чагарях, по той бік гори. Я також докинув, що якби трапився покупець, то я б йому запівдарма віддав це добро. Розповідь моя поволі розворушила чоловікову душу. А згодом… що я хотів сказати? Хіба людська жадібність не огидна? Не минуло й півгодини, як слідком за мною подружжя звернуло на стежку в гори.