Павутинка
Шрифт:
У руці, що нею він почухався, була книжка. Помітивши книжку (за думками він уже й забув про неї), професор розгорнув її там, де лежала візитна картка, на тій сторінці, яку він почав було читати. Саме тоді зайшла покоївка і засвітила ґіфський ліхтар над головою, отож, не важко було прочитати стовпчики дрібних ієрогліфів. Професорів погляд упав на сторінку. Стріндберґ писав: «За моєї юності люди розповідали про подвійну гру пані Гейдельберг, про те, як вона, здається, у Парижі, руками розривала навпіл хусточку, коли на її обличчі вигравала усмішка. Тепер це називається «химери гнути»…»
Професор поклав, не згортаючи, книжку на коліна. Між сторінками лежала візитна картка Ацуко Нісіями. Та думки вже не роїлися навколо гості, ні навколо дружини, ані японської цивілізації. У
Професор зажурено покивав головою, звів погляд угору і втупив очі в яскраве світло ґіфського ліхтаря з намальованими осінніми квітами.
ЖАБИ
Я лежав на березі старого, порослого очеретом й осокою ставка, що кишів жабами.
По той бік ставу на вітрі злегка шамотіло листя струнких осик. А вгорі, у спокійному літньому небі, крихітною скалкою біліла хмарка. Дерева й хмарка відбивалися у ставку і здавалися ще прекраснішими.
Цілісінький божий день жаби невтомно вели своє ква-ква-ква, кум-кум-кум, кре-кре-кре… Як послухати, то могло видатися, що вони тільки скрекочуть. А насправді жаби палко дискутували. Адже не лише за часів Езопа вони вміли говорити.
Одна жаба, прибравши на листку осоки позу університетського професора, завела таку річ:
– Для чого вода? Щоб ми плавали. Для чого комахи? Щоб ми, жаби, ними годувалися.
– Так-так-так! – озвалося звідусіль. Поверхня води, в якій відбивалися і дерева, і небо, майже вся покрилася жабами, а тому схвальні вигуки були дуже голосні. Той жаб'ячий галас розбудив гадюку, що спала під осикою. Гадюка звела голову, глянула на ставок і сонно облизала язика.
– Для чого земля? Для чого дерева й рослини? Щоб робити нам затінок. Отже, уся земля наша, жаб'яча.
– Так-так-так!
Почувши вдруге схвальні вигуки, гадюка миттю напружилась і витягла батогом своє тіло. А потім, виблискуючи чорними очицями, заповзла між очерет і взялася пильно стежити за ставком.
Жаба на листку осоки на увесь рот і далі промовляла:
– Для чого небо? Щоб висіло на ньому сонце. Для чого сонце? Щоб огрівати наші жаб'ячі спини. Отже, небо наше. Взагалі немає жодного сумніву, що увесь світ належить нам: вода і дерева, земля і комахи, небо й сонце. Роз'яснюючи вам цю істину, я водночас складаю найщирішу подяку Господові, що створив для нас всесвіт. Хай славиться ім'я Боже у віках! – жаба повела лупатими, зведеними в небо очима і, широко розтуливши рота, повторила: – Хай славиться ім'я Боже…
Та не встигла красномовна жаба скінчити, як гадюка кинулась і проковтнула її.
– Ой лишенько! Ква-ква-ква!
– Ой лишенько! Кре-кре-кре! – залементували жаби у ставку, коли гадюка ховалася в очерет. Відколи ставок існує, такого переполоху, мабуть, ще не було. Та серед того зойку я почув голос якогось жабеняти, що хлипаючи проказувало:
– Вода і дерева, земля і комахи, небо й сонце – все наше, жаб'яче. А як же з гадюками? Вони також для нас?
– Атож, і гадюки для нас. Якби вони жаб не поїдали, то жаб ставало б дедалі більше й у ставку, – тобто у світі, – не було б вільного місця. А тому гадюки нас поїдають. Кожну з'їдену жабу слід уважати за жертву, принесену для нас. Що тільки є на світі – усе наше. Хай славиться ім'я Боже у віках! – відповіла літня жаба.
ПАВУТИНКА
Одного дня самотній Будда знічев'я походжав берегом озера Лотосів. Білосніжні, як перли, квіти на воді із своїх золотистих тичинок ненастанно ширили навкруги невимовно приємні пахощі. У раю був ранок.
Будда пройшов понад озером, потім став і крізь листя лотосів, що вкривали поверхню води, подивився вниз. Під озером було пекло, атому крізь прозору, як кришталь, товщу води, наче в стереоскопі, ясно прозирала ріка Сандзунокава [21] й Шпиляста гора. Погляд Будди привернув чоловік на ім'я Кандата, що разом з іншими грішниками, яких аж кишіло, мучився в пеклі. Той Кандата, великий лиходій, за життя вбивав людей, підпалював їхні оселі й учинив чимало інших злочинів. А добро зробив лише один раз. Якось, мандруючи густим лісом, він побачив, як через стежку повзе павучок. Кандата підняв було вже ногу, готуючись його роздушити, та враз передумав: «Ні, не треба. Хоч воно й мале, але теж, напевне, хоче жити. Тож шкода безпричинно вкорочувати йому віку».
[21]
У буддійській релігії ріка, через яку переправляються на той світ душі померлих.
Споглядаючи пекло, Будда згадав, як Кандата врятував життя павукові, й вирішив віддячити йому за добро – при нагоді помогти вибратися з пекла. На щастя, поблизу над зеленим, як малахіт, листям лотосу райський павук плів свою чарівну сріблясту нитку. Будда взяв павутинку і мимо сніжно-білих, як перлина, квітів швидко спустив її далеко-далеко вниз, до самого пекла.
Там, на дні пекла, у Кривавому озері борсався Кандата. Хоч куди глянь, всюди тьма кромішня, і тільки коли-не-коли в тій темряві зблисне вістря Шпилястої гори. Чи може бути щось страхітливіше? Навколо тихо, як у могилі, лише іноді чути тихі зітхання грішників – виснажені пекельними муками, вони навіть не можуть плакати вголос. Тож і Кандата, задихаючись у Кривавому озері, звивався, корчився, як жаба перед смертю.
Та якось ненароком він звів очі вгору: з далекого неба над Кривавим озером у пітьмі, немов боячись людського ока, повисла блискуча сріблиста павутинка. Вздрівши над головою павутинку, Кандата на радощах аж сплеснув у долоні: вчепившись за неї, напевне, можна далеко полізти, навіть з пекла вибратися. Якщо все піде на лад, то і в раю можна опинитися. А тоді вже не доведеться страждати на Шпилястій горі і потопати в Кривавому озері.
Отак розмірковуючи, Кандата мерщій учепився обома руками за павутинку і відчайдушно почав дертися вгору. Ясна річ, такому лиходієві, як Кандата, до цього не треба було звикати. Та хоч як він силкувався, а догори піднятися було не легко – рай і пекло відділяла не одна тисяча рі [22] . Зіп'явшись трохи, Кандата втомився і навіть не міг був рукою ворухнути. Що ж тут удієш? Вирішивши перепочити, Кандата повис на павутинці й зиркнув униз.
[22]
Один рі – міра довжини, 3,9 км.
А все-таки його зусилля не пропали марно: Криваве озеро, що в ньому він потопав, за такий короткий час зникло в пітьмі, а страшна своїм тьмяним блиском Шпиляста гора вже опинилася під ногами. Якщо так і далі, то скоро і з пекла, напевне, видобудусь. Обхопивши руками павутинку, Кандата зраділим, як ніколи, голосом прокричав: «Наша взяла! Наша взяла!» Та нараз він схаменувся – слідом за ним, як мурашня, по павутинці вгору п'ялася сила-силенна грішників. Спостерігши таке видовище, Кандата, зляканий чи, може, приголомшений, на якусь хвилю розгублено роззявив рота і кліпав очима. Тонка павутинка, що ледве витримувала його одного, напевне увірветься під тягарем такої безлічі людей. Якщо вона десь посередині обірветься, то марно він дряпався вгору – однаково полетить сторчака назад у пекло. О, це жахливо! А тим часом тисячі й тисячі грішників видиралися з темряви над Кривавим озером і один за одним піднімалися блискучою павутинкою вгору. Треба негайно щось придумати, інакше павутинка увірветься. І Кандата щосили закричав: «Гей, грішники! Це моя павутинка. Хто вам дозволив чіплятися за неї? Ану, спускайтеся вниз!»