Печера
Шрифт:
Лисий Борк засопів, причовпав до Паулиного крісла й почав знімати сенсори – Паула відразу ж засичала від болю, бо з першим же пластиром позбулася десятка волосинок на руці, тонких і непомітних, але цілком, як виявилося, відчутних.
– Обережно… Краще я сама…
Задзвонив телефон; Борк покинув Паулу й поспішив до апарата, якийсь час у тиші кімнати чулося тільки його незадоволене бурмотіння:
– Ні… Очевидно. Обробка даних… наперед сказати… то й призначте йому на сьому…
Паула з прикрістю дивилася на потворну петлю, що звисала з рукава
– Уставайте.
Вона вчепилася за простягнуту долоню; в першу мить ш запаморочилась голова, через секунду вона із запізненням зрозуміла, що пора в туалет.
– Я… – вона розшукала під кріслом свою сумку, боязко покосилася на лисого Борка, потім на двері. – Мені б…
– Ходімо.
Кімната здавалася перевертнем – половину її було обставлено, мов шикарний кабінет, проте за напівпрозорою матовою фіранкою вгадувалися білі й нікельовані лиховісно-лікарняні обриси. Паула відчула тривогу; незнайомець приязно ш кивнув:
– Не любимо лікарів?
– А за що їх любити? – пробурмотіла Паула збентежено.
– Це як подивитися, – незнайомець усміхнувся. – Вас звати Паула Німробець. А я – Тритан Тодін… Просто Тритан. І я не лікар. Я експерт.
– Дуже приємно, – сказала Паула непевно.
Десять хвилин тому – в туалеті – вона облилася дезодорантом, навіть, здається, трохи перестаралася; вмилася, зачесалася, напудрилася й підфарбувала губи – усе з гарячковим поспіхом. І все одно розуміла, що вигляд має не найкращий. А який вигляд може мати жінка, якій три години морочили голову, а потім прилюдно обізвали дурною?!
Вона посовалася, вмощуючись у глибокому шкіряному кріслі, – міні-спідниця здавалась їй тепер особливо недоречною.
– Шкодуєте, що до нас прийшли?
Чоловік на ім'я Тритан ждав, очевидно, щирої відповіді.
Паула зітхнула:
– Шкодую.
Тритан усміхнувся знову:
– Наша провина… Моя провина.
– А до чого тут ви? – невпевнено спитала Паула.
Тритан сів за стіл, висунув шухляду:
– До того…
У руці його виявилась упаковка разових шприців: Паула сахнулася. Оце таке, з вогню та в полум'я…
– До того, – Тритан устав, виколупуючи з упаковки тонку довгу голку. – До того, що треба було заздалегідь припускати… Давайте руку.
Паула відсахнулась; Тритан засміявся, впіймав її за рукав светра, тицьнув голкою, спритно затяг назад постраждалу петлю, так, що від зіпсованого не лишилося й сліду:
– Ну от…
Паула долонею провела по рукаву. Навіть майстриня Стефана навряд чи зробила б краще.
– Ну от, – Тритан повернувся до стола, недбало впустив голку в пластмасовий кошик для сміття. – На жаль, перший ваш досвід роботи з нами виявився невдалий… І це майже трагічно, Пауло. Бо ви – дуже цінний працівник.
– Я не працівник, – гірко відказала Паула. – Я цей… піддослідний кролик. От…
– Ви більше не будете працювати з Борком, – сказав Тритан, і голос його став геть низький, зісковзнув на крайній для людини регістр.
Паула напружилася. Їй дуже не хотілося Тритана засмучувати, однак…
– Я… вибачте, що так вийшло, але я взагалі більше не хочу… тут працювати. У мене своєї роботи повно… Часу немає абсолютно, та й узагалі…
Тритан рвучко підвів свої зелені очі – круглі з подиву й образи. Хотів щось сказати, але опустив голову, не промовивши ні слова.
– Мені дуже прикро, – сказала Паула тремтячим голосом. І розсердилася на себе – це ж треба, так швидко забула зуболікарське крісло, сенсори-присоски та нескінченні дурні запитання. Їй, бачите, неприємно, що цей Тритан засмутився. А вона його бачить, між іншим, уперше в житті.
Тритан неуважно пригладив рукою своє коротке темне волосся:
– Пауло… Маю до вас дуже особисте прохання. Вислухаєте?
Вона нервово розстебнула замок на сумочці – і знову його заклацнула.
– Я попрошу вас попрацювати… Ще хоч один сеанс. Не з Борком. Зі мною.
Ресторанчик «Ніч» потопав у свічках.
У глибокому підвалі не було жодного вікна, жодної лампочки. Свічки ліпилися до стін, на кожному столику стояло два канделябри. Паулі страшно було подумати, скільки мороки з усім цим горінням і стіканням – зате ресторанчик мав свій неповторний вигляд.
– Мені, Пауло, подобається ця можливість вільно поводитися з порою доби. Посидів серед ночі – виходиш у день чи у вечір…
– Даруйте, а котра година?
– Пів на сьому. Ви спішите?
– Ні…
Паула була цілком вільна до десятої вечора, часу зустрічі з Ковичем, і тому Тританова пропозиція «попоїсти» виявилася дуже до речі.
– Отож… Ви собі не уявляєте, які подиву гідні механізми поєднують нас-денних з нами-в-Печері… Не прямолінійні. Не однозначні, не завжди явні. Це вельми цікава структура, Пауло, я можу про це говорити не одну годину, проте боюся, що вам буде нудно чи неприємно… Ну?…
– Ні, – сказала Паула тихо.
Власне, Тритан був першою в її житті людиною, з якою вона могла говорити про Печеру, не відчуваючи при цьому ніяковості чи відвертого сорому. Вона марно намагалася збагнути, чому так виходить; можливо, причина цього – цілковита Тританова природність. Природність і легкість. Ця людина цілком відкрита і не соромиться цього, він легкий – і з ним легко…
– Тритане, а можна мені шоколаду з вершками?…
Ну з яким іншим чоловіком, котрий би ні з якогось дива привів її в ресторан, вона б зважилася на таку безневинну безпосередність?!
І кому б іншому розповіла за один вечір стільки, скільки навіть найближчі друзі про неї не знали?
Що було, коли п'ятнадцять років тому загинули батьки. І що це за людина в Паулиному життя – Стефана…
Тритан хитнув свічником, підкликаючи офіціанта; на скатертину посипався дощ з барвистих воскових крапель.