Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма

Бердник Мирослава

Но этот орган, однако, оказался слишком громоздким, поэтому из его состава был выделен Исполнительный комитет (Исполком) из 12 членов. Пополненный впоследствии благодаря многочисленным кооптациям, в течение первых трех месяцев революции он фактически был высшей властью в Киеве, представляя Временное правительство, пока эту власть не захватила Центральная Рада.

Лозунги же о «державной суверенности» прозвучали, хотя сегодня в это трудно даже поверить, из столицы Российской империи — Петрограда. В первые дни Февральской революции в многочисленной украинской диаспоре, укрывшейся от тягот войны в различных российских бюрократических структурах, дающих право уклониться от армии, был создан «Тимчасовий український революційний комітет», который 2 марта обратился с воззванием к украинцам Петрограда. В нем говорилось: «Гасло демократичної республіки забезпечує громадянські права кожної окремої людини, але українська демократія, українські маси потребують забеспечення не лише своїх загальногромадянських прав, але

й своїх окремих національних, тих прав, які російський народ має вже віддавна. З цим гаслом національного визволення і повинні виступати українські маси в Петрограді. Найповнішим висловом ідеї національного визволення є національно-державна самостійність, і лише створення власного суверенного власного організму може забеспечити якнайширший культурний розвиток українського народу. В світлі цього ідеалу українська маса в Петрограді повинна виставити вкупі з демократією інших народів Росії лозунг перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку з якнайширшими правами окремих націй і спеціальною якнайширшою національно-територіальною автономією України».

Когда Грушевского «позвали на царство», т. е. возглавить Центральную Раду, оторвав его от издательского бизнеса в Москве, — в Киеве уже краснобайствовали, как указывает сам Грушевский в своих «Споминах», «ті самостійники й фашисти», т. е. туповцы и им подобные. Поэтому сначала борьба пошла за лидерство в ЦР. Во время выборов на Всеукраинском конгрессе, в последний день заседания, когда подошло время голосования, клакеры закричали: «Виборів не треба», «Маємо голову», «Батько Грушевський наш голова»…

Центральная Рада была образована 17 (по новому стилю) марта 1917 года после Всеукраинского национального Конгресса. Гольдевейзер вспоминал: «8 апреля 1917 года был первый смотр украинских национальных сил и первая встреча украинской и русской общественности после революции. И приветствия, и поцелуи — все это было прекрасно и даже трогательно. Но от внимательного наблюдателя не могли уже в этот день ускользнуть предвестники совсем иных встреч в близком будущем». Центральная Рада была избрана как чисто национальное образование наподобие «Совета объединенных еврейских организаций» и «Польского исполнительного комитета». Еврейский совет даже конкурировал с ЦР, хлопоча перед Исполкомом о предоставлении ему помещения Педагогического музея. Однако музей остался в распоряжении украинских организаций и стал их штаб-квартирой. О своем существовании ЦР сообщила в листовке как некая национальная общественная организация. О каком-либо стремлении к государственной власти в этом первом документе не говорилось ничего: «Представники всіх українських груп, товариств і гуртків вибрали і призначили Українську Центральну раду в Києві, щоб вона орудовала усіма справами нашими. Сьогодні вона ураджає маніфестацію, на дні 6–8 квітня скликає загальноукраїнський конгрес для установлення постійних членів Центральної Української ради, відкриває збір грошей на «Український національний фонд». К слову, вопрос о «грошах» явялся доминирующим при принятии всех более-менее важных решений ЦР — то ли во взаимоотношениях с Временным правительством, то ли с Германией, то ли в грызне членов Рады между собой.

И хотя они сумели в короткое время создать широко разветвленную и достаточно крепкую организацию, до поры до времени все оставалось в рамках чисто национального движения. Будущий глава Директории Владимир Винниченко писал в книге «Відродження нації»: «Якийсь час Ц. Рада мала служити переважно національним центром, вона мала завдання зібрати всі сили, які мало українство, тими силами привести маси до національної свідомости, закріпити національні досягнення, а тоді, спіраючись на це, творити соціальну перебудову в відповідних, наших, національних формах і в тому розумінню самої «перебудови», яке допускалося нашим розумінням суті революції».

По поводу автономии Украины Конгресс вынес следующую резолюцию: «Украинский Национальный Конгресс, признавая за Российским Учредительным Собранием право санкции нового государственного устроения Российской республики, считает, однако, что до созыва Российского Учредительного Собрания сторонники нового порядка на Украине не могут оставаться пассивными и должны, по соглашению с меньшими народностями, безотлагательно создавать основы ее автономной жизни». По вопросу о самостийности величайший тогда авторитет всего украинского движения, профессор Михаил Грушевский, высказался на Конгрессе так: «Украинцы не имеют намерение отрывать Украину от России. Если бы они имели такое намерение — они бы выступили искренно и открыто с таким лозунгом. Ведь теперь за это они ничем бы не рисковали».

«Батько Грушевський» — «заздрісний, нечесний дідок»

В своей брошюре «Якої ми хочемо автономії й федерації» Грушевский «простыми словами» объяснил, что украинцы хотят иметь «широку національно-територіальну автономію України в складі федеративної Російської республіки». Широта и глубина этой автономии описывалась так: «Поодинокі держави-части, ввійшовши в союз, не мають права виходити з нього — вони зрікають ся сього права. На зверх, щодо иньших держав,

союзна держава виступає як одне тїло, — право заграничної політики належить тільки до союзної держави, а не держав-частей (т. е. «отцы-основатели» украинской государственности предлагали дать украинской автономии гораздо меньше прав, чем имела УССР в составе Советского Союза! — М. Б.). Так само провід військовими силами та фльотою держави. По за тим конституція звичайно вичислює ті справи, які належать до союзних, федеративних органів, а все невичислене належить до місцевих органів самопорядкування держав-частей».

Находясь в Москве, Грушевский мечтал получить титул депутата IV Всероссийской Думы. «Головним предметом розмов, — писал он в «Споминах», — була моя кандидатура при найближчих виборах до Держдуми. Київські громадяни висловляли побажання, щоб я доконче кандидатував від м. Києва… Винниченко від себе висловляв переконання, що соціал-демократи піддержуть мене «як послідовного демократа, котрий ніколи не погрішився против демократичних принципів», як він висловився». Самое интересное, что в личном дневнике Винниченко высказался о Грушевском иначе: «заздрісний, нечесний дідок». А о его научной работе — еще более резко: «Через… безлюддя, бідність на культурні сили, і Грушевський серед деяких патріотів у генії потрапив. Написати 8 томів історії України — річ, розуміється, поважна. Правда, ні трішечки не геніальна, навіть не талановита. Читати її можна за кару… «На безлюдді і Хома дворянин», — і Грушевський геній». Даже будучи уже председателем ЦР, он был готов был сменить мандат «батька української нації» на мандат депутата V Думы, которая так и не состоялась. Но в вожделенное депутатство необходимо было инвестировать немалую сумму. Евгений Чикаленко, который возглавлял Центральную Раду до возвращения из ссылки Грушевского, в своих воспоминаниях упоминал о разговоре с профессором на эту тему: «Чи безпечно тепер робити купчу на землю, яку він сторгував, щоб мати самостійний ценз по повіту до Державної Думи, щось коло ста десятин». Сто десятин — это около одного квадратного километра; за такой участок в то время надо было выложить примерно четверть миллиона рублей — сумма умопомрачительная для скромного профессора…

Кто знает, — может, и осталась бы Центральная Рада таким себе национально-культурным центром, если бы не сыграл на амбициях профессора Грушевского приехавший вслед за ним некий Иван Маевский. С этим человеком судьба свела Грушевского в Москве, где они собирались организовать акционерный издательский союз, специализирующийся на книгах украинских авторов. О Маевском Михаил Грушевский в своих «Споминах» приводил такие сведения: «Дитячі літа він прожив десь на Адрії, вихований по-італійськи, потім хлопцем був привезений батьком до Кременчука, тут учивсля в реальній школі, підлітком років 14–16 виїхав до Америки, там натуралізовався, скінчив, по його словам, медицину, але заінтересувався літературою, між іншим, був знайомий з Джеком Лондоном… мав в собі багато авантюристичного…»

И вот этот человек, который «мав в собі багато авантюристичного», приехав из Москвы, начинает уговаривать Грушевского примерить на себя роль «украинского Родзянко» (главы III и IV Думы) или «украинского Львова» (премьера первого и второго кабинетов Временного правительства). Сам Грушевский об этом пишет так: «Вперше я почув її від вищезгаданого Маєвського, але, знаючи його ексцентричність і індивідуальність, не надав їй особливого значення, думаючи, що вона зостанеться ще надовго його індивідуальним добром. Як «давній московський знайомий», він часами заходив зі мною в довірочні розмови, ким я хочу бути — чи Родзянко, чи Львовим, а коли я висловив своє нерозуміння сього питання, пояснив свою гадку: час внести ясність і роздільність у функції нашого українського центру; Ц. Рада мусить правильно і постійно функціонувати як тимчасовий український парламент; але мусить поруч нею бути, чи нею організовуватись українське правительство; він займався пропагандою сієї ідеї, і наперед хотів би знати, яку роль взяв би я собі при здійсненні сього плану… Я, скільки памятаю, відповів йому, що мені ся справа не здається такой негайною, особливої роботи для екзекутиви (исполнительной власти — М.Б.) я не бачу, і Ц. Рада може ще довго полагоджувати чергову організаційну роботу в нинішній формі, але в кожнім разі не маю охоти переходити на екзекутиву і краще б зістався в Ц. Раді, поскільки можу бути їй корисний».

Грушевского устраивала роль «батька», который сидит во главе представительского органа «всієї організованої української людності». Однако он узнал, что Маевский уже обсуждал свои предложения в ЦК эсэров; поэтому, «сыграв на опережение», в мае в статье для газеты «Народна воля» написал о необходимости создать «Тимчасовий український уряд» и о его функциях: «Він організовує при собі комісії для всяких справ наших українських — комісію організаційну, військову, освітню, правничу, фінансову й інші… повинен об’єднувати й керувати національно-політичною діяльністю всіх українських організацій для осягнення тих політичних завдань, для яких об’єднувались сі організації — осягнення широкої автономії України в Федеративній Російській республіці…»