По вогонь
Шрифт:
Був тут також мамонт, що руйнував ліс, ламаючи гілля та вириваючи дерева, що своїм приходом робив шкоди більше, аніж повідь чи ураган.
Поживи в цих страшних краях мисливці мали досхочу, та зате ж і самі могли стати здобиччю якогось великого хижака. Отже, йшли вони обережно, трикутником, щоб на всякий випадок мати якомога більше простору, їхнє гостре чуття дозволяло їм уникати засідок удень. Але їх найстрашніші вороги полювали лише вночі. Удень вони не мали такого гострого зору, як люди, та й дух від них був не такий, як від вовків. Останніх заздалегідь помітити майже не було змоги, але в повному іншої здобичі лісі вони й не насмілювались нападати на таких небезпечних істот, як уламри. Найдужчий з ведмедів, печерний велетень, полював лише тоді, коли йому допікав голод. Бувши травоїдним, він у лісі завжди мав чим задовольнити свою ненажерливість. Та й
Дні минали, повні тривоги, ночі – різного страхіття. Уламри мусили вишукувати собі схованку на ніч дуже старанно, і це вони починали робити ще за ясного дня. Досить часто вони ховалися в щілинах скель; іноді обгороджували себе великими каменюками або ж мостилися. в непролазних нетрях, всіляко затуляючи проходи; деякими вечорами вони мусили ховатися в глибокій ямі під коріннями дерев або в хащах драпача.
Більш, піж що інше, допікав їм брак Вогню. Коли наставали ночі без місяця, то їм іноді думалося, що це вони вже назавжди опинилися в темряві. Вона давила їм на тіло, вона просто ковтала їх. Щовечора вони вперто вдивлялися в гущавину, ніби сподівалися побачити, що ось заблищить у клітці Вогонь, виплигне на волю й почне їсти сухі мертві гілляки. Але даремно: блискали їм лише зірки та очі хижого звіра. Самотність важким тягарем налягала на їхні кволі плечі. Безперечно, їм не було б так прикро, коли б вони перебували серед племені, в оточенні уламрів, повсякчасна ж самотність стискала їм груди.
Нарешті ліс залишився у них позаду. В той час як його лава ще тяглася на захід, на схід від них розлігся степ, вкритий травою, чагарником та де-не-де острівцями дерев. Трава боронила свої простори від великих дерев; природа насилала турів, зубрів, оленів, сайгаків, онагрів та коней, що залюбки об'їдали на деревах молоді паростки. Заросла чорними тополями, попелястими вербами, осиками, вільхами та очеретом, пливла на схід річка. Виразно вимальовувалися на зеленому полі повалені рудуваті валуни. Схилялося на вечір, на землю вже лягли довгі тіні. Мисливці оглянули місцевість з недовір'ям: тут, мабуть, не один звір пробіжить під кінець дня. Тому вони, не гаючись, напилися води й почали досліджувати місцевість. Більшість валунів стояли поодиноко і не могли стати їм у пригоді: деякі купи їх, щоб скласти з них укріплення, потребували багато праці. Уламри вже втратили надію і ладні були вертатися в ліс, коли Нам помітив осторонь купу величезних каменюк, де дві стулювалися вершками. Ця купа утворювала ніби схованку з чотирма отворами. Троє з них могли пропустити менших за людину звірів, як вовки, собаки, пантери, через четвертий же міг улізти й дужий мисливець, лігши на живіт. А для великих звірів – ведмедя, лева й тигра – отвір був занадто вузький.
Нао й Гав негайно прибігли на поклик свого товариша. Юнаки турбувалися, чи влізе в схованку ватажок. Але Нао витягся на траві, крутнув головою і проліз усередину схованки. Майже без зусиль тим самим способом він вибрався й назад. Отже, вони мали безпечну схованку, кращу за всі, що служили їм попереду: каміння було таке важке і так міцно влежалося, що навіть табун мамонтів не зміг би його розворушити. Схованками була досить простора, всередині вільно могло вміститися десять чоловік.
Мисливці дуже зраділи – тепер вони відпочинуть. Оце вперше за всю їхню подорож могли вони кепкувати з усіх на світі хижаків. Вони попоїли сирого м'яса з оленячого теляти, заїли його зібраними в лісі горіхами і почали знову оглядати місцевість. Повз них пробігло до води кілька оленів і козуль, з войовничим галасом здіймалися круки, під хмарами кружляв орел. Плигнула за нирком рись, під вербами майнув леопард.
Тіні ще подовшали. Скоро вони вкрили все поле. Сонце, немов велетенське кругле багаття, скотилося за дерева; наближався час великих хижаків, але ніщо не свідчило ще про їхню присутність. Чути було невинні співи пташок; поодинці чи хорами похапцем слали вони свій гімн сонцю, гімн жалю за ним та побоювання перед довгою похмурою ніччю.
В цю хвилину з лісу вискочив тур. Звідки він біг? Яка пригода відірвала його від табуна? Чи пристав, чи. може, навпаки, біг попереду, наляканий ворогами або страхіттями природи, біг щосили, не тямлячи себе? Мисливці не думали міркувати над цим, їх охопила жага полювання. Люди з їхнього племені хоч і не зважувалися нападати на табуни великих травоїдних, проте завжди використовували нагоду полювати на цих поодиноких звірів, особливо слабих чи поранених. Сміливість і впертість турів передались і нашим бикам, ослаб лише їхній розум. Порода турів досягла була за тих часів найвищого свого розвитку. Жваві, бадьорі, чутливі до небезпеки і надзвичайно хитрі, ці дужі звірі просто раювали на землі.
Нао заревів і підвівся. Гарна річ – перемогти дужого хижака, але не менш почесно вбити й велику травоїдну тварину. Запал Нао зростав у міру того, як широкі груди та блискучі роги наближалися до нього. Але тут обізвався в ньому й другий інстинкт: не нищити ходячого харчу по-дурному. Свіже м'ясо у них було, здобичі водилося без ліку. Згадавши також про свою славетну перемогу над ведмедем, Нао збагнув, що вбивство тура не принесе йому честі, опустив ратище і зрікся того полювання, де міг лише попсувати свою зброю. А тур поволі подався до річки.
Тут мисливці раптом стурбувалися, відчувшії небезпеку, їхнє вагання тривало недовго. Нао кивнув своїм товаришам на схованку під кругляками і сам уже ліз слідом за ними, коли з лісу вискочив мегасерос. [2] Звір тікав, як вихор, прищуливши величезні вуха; кривава піна текла йому з рота, ноги тремтіли, мов гілки дерева під циклоном. Не встиг мегасерос плигнути зо три десятки разів, як за ним виринув з лісу і його ворог. Це був кремезний з гнучкою спиною тигр. Він стрибав одразу по двадцять ліктів, паче ковзаючись у повітрі. Торкаючись землі, він на одну мить зупинявся, напружуючись.
2
Мегасерос – великий олень з гігантськими рогами.
Ступаючи не так широко, мегасерос зовсім не мав відпочинку. Він біг, чимраз прискорюючи свій рух. Але тигр його наздоганяв; хижак щойно вийшов на лови після денного сну, тоді як олень був стомлений довгим переходом.
– Тигр зловить великого оленя, – сказав Нам тремтячим голосом.
Нао, уважно стежачи за цим полюванням, відповів:
– Великий олень невтомний.
Недалеко від річки відстань між тигром і мегасеро-сом зменшилася наполовину. Тоді, напруживши останні сили, мегасерос ще збільшив свою прудкість; обидва бігли однаково швидко, а потім тигр прикоротив своє плигання. Він би вже й покинув гнатися, коли б не річка: він сподівався вловити свою жертву у воді, бо його смугасте тіло було дуже добре пристосоване до плавби. Коли він добіг до річки, мегасерос уже відплив на п'ятдесят ліктів. Тигр поплив по хвилях надзвичайно швидко, але ж і мегасерос тікав од нього, мабуть, не менш швидко. Життя його залежало від цієї хвилини. Річка була неширока – і олепь мусив дістатися берега першим; коли б він загаявся, вилазячії на берег, тигр зловив би його. Він цс знав і навіть наважився трохи ухилитися, щоб краще пристати. Олень плив тепер до невеличкої кременистої коси. Та хоч і добре вибравши місце, де пристати, мегасерос несподівано па хвилину завагався. Тим часом тигр наближався. Врешті олень вибрався на берег. Він уже відбіг на два десятки ліктів, коли тигр теж опинився на сухому і знову розпочав переслідування. Але він зробив це хапаючись, сплутав собі лапи, спіткнувся й покотився. А за цей час мегасерос встиг забігти майже безвісти. Гнатися далі було б безнадійною справою; тигр зрозумів це і, пригадавши високу тінь, помічену ним по дорозі, негайно поплив назад. Тур ще не встиг утекти…
Ставши свідком тигрового полювання, тур подався до лісу. Потім завагався. І це вагання зростало в тій мірі, в якій тигр віддалявся, і особливо тоді, коли він зник в очеретах. Тур тримався, однак, у своїй схованці, коли ось новий гострий небезпечний дух ударив йому в ніздрі. Витягти шию і впевнившись у небезпеці, він вибрав собі шлях утечі. Йому довелося пробігти повз валуни, де сиділи уламри; зачувши дух людини, він пригадав, як колись на нього, ще молодого й слабосилого, напали були ці істоти та поранили каменем, і тому звернув убік.
Отже, він біг щодуху і мав уже зникнути в нетрях, коли раптом мусив спинитися: на нього стрілою налітав тигр. Тигр не боявся, що тур утече від нього, як утік мегасерос, але його дуже розлютила невдача. Розуміючи, що тікати марно, тур обернувся до хижака. Знаючи, що тигр однаково його наздожене, він пішов своєму лихові назустріч. Наставивша роги та риючи копитами землю, він з своїми широкими рудими грудьми та голубим вогником в очах був справжнім борцем лісів і степів; чорна лютість приглушила його страх; кров, що стиснула йому серце, гартувала його до боротьби, а інстинкт саморятування перетворився у мужність.