Подорож до Эльдорадо.
Шрифт:
За п’ять хвилин матрос поклав до ніг старшого лейтенанта важкелезний клунок. Командир розв’язав мішок і йокнув.
– Це сувеніри, товаришу начальник, сувеніри!
– пояснив Семен.
– Сувеніри з острова Ельдорадо.
– Це речові докази! Прошу про нас негайно доповісти старшому! Негайно!
– додав Панько.
– Авжеж, речові докази. Не сліпий. І доповімо, і доставимо куди слід, громадяни валютники!
– відповів старший лейтенант і не схотів більше слухати аргонавтів: - От найстаршому і розкажете свою легенду, казочку про білого бичка. На базу! Повний вперед!
Мотор сторожовика заревів. Човен ззаду
– Дозвольте?
– в дверях редакційного кабінету стояв блідий хлопчина в синьому плащі.
– Заходьте. Сідайте, - кинув я механічно і знов уткнувся у верстку чергового номера журналу.
– Вірші?
– Ні. Мемуари. Спогади.
– Дозвольте... А про що ж вам згадувати? Ви набагато молодший за мене.
– Я набагато старший від вас, товаришу. Я розміняв, до вашого відома, сьомий десяток. Взагалі, я не дуже й наполягаю, та гадаю, ви зацікавитесь.
– Він розстебнув плащ і вийняв з-за пазухи кілька пом’ятих аркушів.
Під плащем на ньому був байковий лікарняний халат сіро-буро-малинового кольору. Ноги мені потерпли.
– Одну хвилиночку. З якої ви лікарні?
– запитав я і мимоволі потягнувся до телефону.
– Одну хвилиночку!
– перепинив мене відвідувач.
І я почав слухати. За півгодини в кабінет збіглася мало не вся редакція.
Увечері я доповів про загадкового відвідувача редактору. Він терпляче вислухав мене і запитав:
– І що ж ви збираєтесь робити?
– По-перше, хочу відвідати Кирилівку, тобто психіатричну лікарню імені Павлова. По-друге...
– Досить першого, - зупинив мене редактор.
– Вам таки пора відвідати цей заклад. Даю відпустку на місяць. Бажаю успіху... тобто гарного відпочинку.
Наступного ранку я вже сидів у кабінеті головного лікаря Кирилівки.
– Для оточуючих він не становить небезпеки. Звичайний шизофренік. Але товариші з... мм... з одної установи просили потримати його в стаціонарних умовах. Вони з’ясовують якусь там темну історію з валютними операціями. Хоча... очевидно, я помилився, коли сказав: звичайний шизофренік.
– Головлікар замислився і по паузі додав: - Різних я стрічав психічно неврівноважених- і Наполеонів, і Грозних, і, о господи, кого тільки не було в наших стінах! Але ж з Ельдорадо... Попервах думалося, що він просто начитався науково-фантастичної літератури. Та згодом точно встановив: ні про Лема і Бредбері, ні про Єфремова і Казанцева, ні про Владка і Бережного навіть не чув. І, взагалі, майже нічого не читав. Іще одна обставина бентежить мене. Це досить рідкісний випадок в нашій практиці - людина вбила собі в голову, що вона вже була стара, а тепер знову молода. Як не дивно, але рівно місяць тому ми прийняли ще одну хвору... Хвилиночку.
– Він порився в паперах: - Так. Купчик Розалія Юхимівна. Твердить, ніби побачила в ювелірному магазині свого померлого чоловіка, але зовсім в юному віці, такого, коли вони тільки побралися. Цікавий збіг обставин, чи не правда?
– Цікавий, - згодився я.
– Лікарю, аж ніяк не хотів би, щоб ви мене неправильно зрозуміли... Я десь читав заяву авторитетного закордонного психіатра, зроблену ним на підставі ґрунтовних статистичних досліджень. Так от, він твердить: тепер, мовляв, важко сказа. ти, де можна зустріти більш нормальних людей - в психіатричних закладах чи поза їх межами...
– Що ж, - похитав головою головлікар, - він має певну рацію. При теперішніх психічних навантаженнях, при такій перенасиченості інформаційного потоку, що мусить людина переварити щодня, та ще при запущеності психогігієни... Але зачекайте - що ви цим хочете сказати? У всякому разі, цей хлопчина, цей Галасун - психічно хворий. Тут сумніватися не доводиться. До речі, він пише вірші і сам складає до них музику...
– Ну, лікарю, даруйте... Якби зібрати всіх, що самі пишуть вірші, не знаю, скільки залишилося б там, у місті.
– Хай так, - зауважив головлікар, - але ж він не хоче, не збирається їх друкувати.
Я мовчав. Це таки відхилення від норми, нічого не скажеш.
– Ще одна деталь. Він страждає на... Навіть нема ще такого визначення. Як би це можна було визначити таку недугу? Чинобоязнь, чинофобія - чи що.
Це теж був аргумент. Мені нічим було крити. Спитав, чи не можна все таки ще побачитися з Паньком Галасуном. Головлікар дозволив.
Панько зустрів мене привітно. Він зазначив, що я перша людина, котра вислухала його цілком уважно і з повагою.
– Ходімо! Я вам щось покажу.
– Куди!
– Ходімо. Тут недалечко.
Ми вийшли з палати у двір. Кирилівська церква була відчинена. Всередині ворожили на риштованнях реставратори. Панько упевнено потягнув мене на хори. Видно, не вперше він тут.
– Ось!
– зупинився біля коробового склепіння.
– Дивіться! Врубель!
– його голубі очі світилися незвичним захопленням.
– “Зішестя святого духа”. В кінці минулого століття намалював, коли реставрували старі фрески під керівництвом професора Прахова.
Я щиро признався - на фресках зовсім не розуміюся.
– Та тут і розумітися не треба. Сліпому все видно! Ви тільки гляньте на цих дванадцятьох апостолів! Гляньте! До Врубеля їх зображали в упокорі, в упевненості, що віра непохитна. А ці - в розпачі, в розпачі апостоли! Так, серед них є ще фанатики, але й вони приголомшені істиною, що відкрилася раптом їм. Хіба вам нічого не нагадує це?
– Панько ніби аж просив мене, аби напружив свою уяву.
Аби не хвилювати Панька, я щось муркнув під ніс, запитав:
– А звідки ви знаєте?
– Хлопці, реставратори розказали. І - про саму церкву. Чернігівські князі Ольговичі спорудили її в XII столітті. Це був їхній форпост під Києвом. Билися князі за великокняжий київський престол. За київську прописку...
– усміхнувся Панько.
– Ех, суєта суєт! Семен теж не витримав. Здався. Але я не здамся. Я був на Ельдорадо. Був! Ельдорадо є!
– І що ж, ви вважаєте той край ідеальним?
– запитав.
Він ніби вгамувався трохи, передихнув і вже тихо мовив:
– Ідеальний? Можливо, в дечому. Але з нашої точки зору. А взагалі, нічого ідеального нема і не буде, допоки існує людство. Через сумніви - вище і вище. До зірок.
Ми довго стояли мовчки. Я вдивлявся у фреску Врубеля і вже помічав не тільки той шмат штукатурки, що відвалився в правому нижньому кутку. Потроху почав і до мене доходити її демонічний дух, її трагізм і воднораз возвеличення всемогутньої допитливості людського розуму.
Вже біля воріт лікарні я наважився запитати у Панька: