Подвійна гра в чотири руки

Як на мене, всі твори Ірен Роздобудько – кінематографічні.

З кожної книги міг би вийти не тільки непоганий фільм, а й потужний блокбастер. Недарма ж іще 2008 року на міжнародному кінофестивалі телевізійних фільмів «Маслина-Олива», який проходив у місті Бар у Чорногорії, Роздобудько отримала першу премію в номінації «Кращий сценарій» за фільм режисера Володимира Тихого «Ґудзик», знятий за однойменним романом автора.

Взагалі за книгами Роздобудько (і її ж сценаріями) знято кілька фільмів. Крім уже згаданого «Ґудзика» – «Осінні квіти» (роман «Зів’ялі квіти викидають», реж. А. Сейтаблаєв); «Пастка» (роман «Пастка для жар-птиці», реж. С. Лисенко), а також за

оригінальними сценаріями – «Таємничий острів» (реж. В. Тихий), «Почати з початку. Марта» (реж. О. Копилов), «Поводир» Олеся Саніна, де Ірен була одним зі співавторів і який нині номінується на «Оскар». Роботу в кінематографі вона не припиняє, має безліч замовлень і синопсисів, котрі – до певного часу! – ще лежать у неї «в шухляді».

Кінороман «Подвійна гра в чотири руки» – один із таких «завтрашніх фільмів».

Тому жанр, обраний автором, – не випадковий. Певно, по-справжньому оцінити його можуть ті, хто має професійні стосунки з кіно. Адже в цьому пригодницькому, авантюрному детективі автор навмисно уникає того стилю, за яким можна впізнати будь-який твір Ірен Роздобудько.

Саме в цій книзі надається перевага візуалізації дії, а не метафорі. І саме тому кожну «сцену» – себто розділ – можна не тільки прочитати, а й побачити у власній уяві.

Гадаю, що якби такий фільм було знято – і знято на гідному рівні, – він зацікавив би будь-якого глядача. Адже тема, як кажуть кінематографісти, «смачненька»: Київ початку ХХ століття, кілька загадкових убивств – у Санкт-Петербурзі і на пароплаві, що здійснює розважальний рейс уздовж берегів Дніпра. Убивства тісно пов’язані з політикою, а розслідування – з коханням.

Автор водночас ненав’язливо зачіпає і цікаві історичні факти: саме на початку ХХ століття було задумано перші морські лайнери, з борту яких міг злітати військовий літак. І називає забуті імена. Скажімо, мало хто знає, що саме в Києві жив і працював конструктор перших в Україні дирижаблів інженер Федір Фердинандович Андерс, доля якого потребує окремого дослідження, що в Києві існував потужний авіаційний гурток, із якого вийшло багато відомих винахідників і пілотів. Саме з їхньої майстерні, за романом, було викрадено креслення потужної повітряної зброї. І це викрадення потягнуло за собою низку злочинів. Їх, як і належить у класичному детективі, розслідує доволі чудернацька парочка головних героїв: усунутий від справ слідчий-невдаха Олексій Крапка з Києва і норовлива генеральська донька з Санкт-Петербурга Муся Гурчик. Головні, та й другорядні герої виписані жваво і виразно, що завжди імпонує кінорежисерові й додає «кінематографічності» роману. І ще раз хочу наголосити: мене, як кінематографіста, у цій книзі перш за все захоплюють блискуче побудовані сцени і діалоги.

А ще вражає нова несподівана іпостась письменниці, котра не втомлюється дивувати читача своєю багатогранністю.

І завжди «грає в десять рук».

Валентин Марченко, кінорежисер вищої категорії, заслужений діяч мистецтв України

«…Учора в новому приміщенні публічної бібліотеки відбувся зимовий благодійний аеробал.

На балу були присутні: його світлість генерал-губернатор київський, подільський та волинський Федір Федорович Трепов, голова міської Думи, кавалер ордена Почесного легіону його світлість Іполит Миколайович Дьяков із дружиною, всі представники міської думи з дружинами, а також повноважні посли, купці вищої гільдії, професура, відомі адвокати, лікарі, літератори, інші представники еліти та іноземні гості.

Публіку розважали три оркестри і балет міського театру.

На запрошення його світлості пана Дьякова, за сприяння якого, як відомо, було створено понад тридцять п’ять моделей аеропланів, свою надзвичайну доповідь зробив мало відомий у світському товаристві інженер Федір Фердинандович Андерс. Він закликав поважне товариство зробити внески в асигнаціях на будівництво повітряного судна, котре, за його словами, «прославить наше рідне місто», і натякнув, що «надзвичайний летючий корабель», котрий нині розробляється авіаторами-аматорами в майстернях механічного гуртка Київського політехнічного інституту на секції повітряного плавання, може надати імперії значні переваги у будь-яких бойових діях…»

«Розбійницький напад на майстерню Київського товариства повітряного плавання.

Уночі невідомі розгромили майстерню авіаторів, розташовану в самому центрі міста – на розі Хрещатика та Прорізної. За першими повідомленнями поліції, напад, швидше за все, було вчинено нігілістами або радикально налаштованими представниками неканонічних сект і буде трактований як хуліганство.

У майстерні розтрощені меблі й моделі аеропланів, розбитий посуд та інше майно.

Оскільки погром було вчинено вночі, жертв і постраждалих немає. Поліція веде розслідування…»

…Віктор Передері грав на роялі.

Віктор грав на роялі і думав про те, що це була б непогана фраза для початку роману.

Любовного.

Адже любовний роман був для нього новинкою, чимось забороненим для його прагматичного розуму, чимось соромітним та недоступним.

Жадібними ніздрями (і всіма, звісно, фібрами душі) він відчував терпкий аромат парфумів «Жасмин».

Це було диво – наскільки збігаються смаки! У всьому.

Навіть у виборі аромату. Його улюбленого.

А ця музика!

Нетривіальна.

Не який-небудь заспіваний бульварний романс, а – надзвичайна, яку він ретельно видобував зі старовинного нотного сувою, немов розгадував манускрипт.

А цей глибинний зміст давньої пасторалі, котру треба співати мовою оригіналу – з дивними словами, які здатен збагнути лише справжній поціновувач!

Нетривіальний зміст…

Те, що він любить, те, на що очікував усе життя.

І нарешті знайшов.

Дивним було й те, що ніяких передумов до такого блаженства не було.

І не могло бути!

Адже він ніколи не сподівався, що когось може привабити його рябе від дитинства обличчя, широкі вуста з ненависною перетинкою посередині і тонка червона, мов у гиндика, шия з гострим кадиком. І те, що він – звичайний інженер, хоча й зі званням офіцера морського флоту.

Беручи черговий акорд, Віктор ще раз жадібно вдихнув повітря.

Аромат жасмину ледь чутно відгонив гнилизною ріки: Нева текла прямо під вікнами його апартаментів. Але зараз його не дратувала ця виснажлива вологість, що зазвичай провокувала алергію і нежить.

Легкий рух за спиною і другий стілець, який стояв з лівого боку від нього, перед роялем, чітко говорили йому про те, що це не сон.

Що віднині він не сам-один, що гра в чотири руки не предмет його хворобливої уяви, а дійсність. Варто лише озирнутися, щоб груди наповнились гарячим, нестерпним вогнем у передчутті ночі…

Мріючи про наступні кілька годин, котрі – о дивні колізії долі! – можливо, триватимуть до ранку, Віктор не квапився озирнутися. Аби не злякати свого щастя, аби воно не випурхнуло в прочинене вікно.

Він чув, як ллється в келихи шампанське, як дзеленчать бокали і шипить, осідаючи, піна.

І – грав, грав…

Аж доки відчув легенький, невагомий дотик до шиї, від якого аж до п’ят пронизало приємне тепло. А далі перейшло у палкий жар.

Він пробіг пальцями по клавішах і…

…впав на них головою, зробивши останній акорд, не прописаний у пожовклому нотному сувої…

…Муся терпіти не могла двох речей: засинати і прокидатися.