Погоня за вівцею
Шрифт:
— Я тебе хочу, — сказав я.
— Гаразд, — усміхаючись, відповіла вона.
І, засунувши руки в кишені пальта, ми поволі рушили до моєї квартири.
Коли я раптом прокинувся, вона безгучно плакала. Її маленькі плечі під вовняною ковдрою дрібно тремтіли. Я ввімкнув нагрівач і глянув на годинник. Була друга година ночі. Посеред неба плив білий-білісінький місяць.
Дочекавшись, коли вона перестала плакати, я скип’ятив воду і висипав у чайничок пакетик чаю для нас обох. Не було ні цукру, ні лимона, а тільки гарячий чай. Потім я запалив дві сигарети й одну передав їй. Вона затяглась і тут же випустила дим; так повторювалося три рази, аж поки вона не закашлялася.
— Слухай, тобі ніколи не хотілося мене вбити?
— Тебе?
— Ага.
— Чого ти про таке питаєш?
Затиснувши сигарету в зубах, вона потерла кінцем пальця повіку.
— Просто так.
— Ні.
— Справді?
— Справді.
— Чого б це я мав тебе вбивати?
— Авжеж… — насилу погодилася вона. — Просто я раптом подумала, що було б непогано, якби хтось мене вбив. Поки я міцно сплю.
— Я не з тих, хто вбиває людей.
— Невже?
— Мабуть, що так.
Сміючись, вона кинула недокурену сигарету в попільничку й, одним духом проковтнувши залишки чаю, запалила іншу.
— Я доживу до двадцяти п’яти, — сказала вона. — А потім помру.
Вона вмерла у липні 78-го у двадцятишестирічному віці.
РОЗДІЛ 2
Липень 1978 року
1. Про те, як пройти шістнадцять кроків
Відчувши, що за моїми плечима зашипів компресор ліфта і двері зачинилися, я поволі заплющую очі. Збираю докупи шматки свідомості і роблю шістнадцять кроків по коридору до дверей квартири. Із заплющеними очима. Точно шістнадцять кроків — не більше і не менше. Від випитого віскі голова йде обертом, наче зіпсована гайка, в роті відгонить нікотином.
Та, хоч би як я сп’янів, можу із заплющеними очима пройти прямісінько, як по лінійці, шістнадцять кроків. Це наслідок багаторічного мимовільного самотренування. Щоразу, коли допиваюся до чортиків, випростовую спину, піднімаю голову догори й рішуче вдихаю легенями ранкове повітря із запахом цементного коридору. Потім заплющую очі й прямісінько проходжу своїх шістнадцять кроків через хмільний туман.
У цьому світі шістнадцяти кроків я дістав звання «Найпристойнішого П’яниці». Його легко заслужити. Досить визнати той факт, що ти п’яний, та й усе. Тут немає жодних «однак» або «проте», ніяких «але» або «все-таки». Досить лише сказати собі: «Я п’яний».
Ось у такий спосіб я став Найпристойнішим П’яницею. Пташкою, сіреньким шпаком, який найраніше прокидається, й останнім критим вагоном товарного поїзда, що проїжджає залізничним мостом.
П’ять, шість, сім…
На восьмому кроці я зупиняюся, розплющую очі й починаю глибоко дихати. У вухах легко задзвеніло. Так дзвенить від вітру заіржавілий колючий дріт на морському березі. О, як давно я не бачив моря…
24 липня, 6.30 ранку. Ідеальна пора року, ідеальна година доби, щоб милуватися морем. Ще ніхто не встиг засмітити піщаний пляж. На лінії прибою видніють сліди морських птахів, схожі на розкидану вітром соснову глицю.
Море?
Я знов рушаю. Про море забудьмо. Воно давно вже залишилося в минулому.
На шістнадцятому кроці я зупиняюся, розплющую очі — і, як завжди, прямо перед собою бачу круглу ручку дверей. Із поштової скриньки виймаю газети за останніх два дні й пару конвертів, затискаю їх під пахвою. Виловлюю із лабіринтів кишені в’язку ключів і, стиснувши їх у руці, якийсь час спираюся чолом об холодні залізні двері. Раптом за вухом наче щось дзвякнуло. Все моє тіло — як вата, наскрізь просякнута алкоголем. І тільки свідомість ще жевріє.
От і добре.
Я прослизаю всередину через ледь відхилені двері й зачиняю їх за собою. У передпокої — мертва тиша. Ще більша, ніж хотілося б.
І саме тоді я помітив під ногами моїх давніх знайомих — червоні черевики. Затиснуті між заляпаними болотом тенісними кедами та дешевенькими пляжними сандаліями, вони здалися мені недоречним у цю пору року різдвяним подарунком. Наче дрібним пилом їх огортала тиша.
Вона лежала головою ниць на кухонному столі, підклавши під неї руки. Профіль її обличчя ховався за прямим чорним волоссям. Під ним видніла біла, зовсім не засмагла потилиця, а з вирізу її полотняного плаття на плечі ледь-ледь визирала шлейка бюстгальтера.
Поки я скидав піджак, розв’язував краватку і знімав годинника, вона не ворухнулася жодного разу. Дивлячись на її спину, я пригадав минуле. Своє минуле — ще до того, як зустрівся з нею.
— Гей… — спробував я звернутися до неї. Цей голос здався мені зовсім чужим, немов спеціально привезеним звідкись здалека. Як я і сподівався, відповіді не було.
Здавалося, ніби вона спить. Або плаче. Або вмерла.
Я сів за стіл навпроти неї і протер очі. Яскраве сонячне світло розділило поверхню стола навпіл — я опинився під сонцем, а вона в легкій сутіні. Сутінь була безбарвна. На столі стояв горщик із засохлою геранню. За вікном хтось поливав дорогу водою: було чути її плюскіт, і запахло мокрим асфальтом.
— Кави не вип’єш?
Як і раніше, мовчанка.
Упевнившись, що відповіді не буде, я взявся молоти в кухні зерна кави на дві порції й увімкнув транзисторний приймач. А коли намолов кави, то збагнув, що хотів випити чаю з льодом. У мене завжди з’являються запізнілі думки.
З транзисторного приймача безперестанку лилися недражливі під ранковий настрій мелодії попси. Слухаючи їх, я відчув, що за останніх десять років начебто нічогісінько не змінилося. Лише співаки та пісні стали іншими. І я постарів.
Переконавшись, що чайник закипів, я вимкнув газ й, остудивши окріп протягом півхвилини, залив ним каву. Коли кава поглинула його й почала поволі розбухати, по кімнаті розлився її теплий аромат. Надворі вже стрекотало кілька цикад.
— Ти з учорашнього вечора так сидиш?
Її волосся на столі ледь-ледь гойднулося на знак підтвердження.
— Упродовж усього цього часу чекала?
У кімнаті ставало душно — напевне, від пари з чайника та яскравого сонячного проміння. Я відчинив віконце над умивальником, увімкнув кондиціонер й поставив на столі дві чашки кави.