Погоня за вівцею
Шрифт:
Точно о восьмій старенький джип вівчаря зупинився перед готелем. Верх автомашини нагадував коробку, а на крилі ледь-ледь видніла назва військової частини Сил самооборони, якій вона колись належала. Очевидно, її придбали під час розпродажу державного майна.
— Дивина та й годі! — побачивши мене, поспішив сказати вівчар. — Учора на всякий випадок я вирішив подзвонити у гори, але ніхто мені не відповів!
Ми з подружкою вмостилися на задніх сидіннях. В автомобілі слабо пахло бензином.
— А коли
— Якщо не помиляюсь, минулого місяця. Десь числа двадцятого. Відтоді ми з ним ні разу не спілкувалися. Бо звичайно він мені телефонував, коли йому щось було потрібно. Тоді він диктував мені список товарів для закупки абощо…
— І що, навіть гудка не було чути?
— Нічогісінько. Мабуть, телефонна лінія обірвалася. Таке може статися під час великого снігопаду.
— Але ж зараз снігу ще нема!
Вівчар повернувся обличчя до стелі джипу і покрутив головою так, що аж кістки затріщали.
— Так чи інакше, поїдемо. А там усе з’ясується!
Я мовчки кивнув головою. Від запаху бензину в голові потьмарилося.
Автомобіль проїхав через бетоновий міст і тією ж дорогою, якою я добирався вчора, почав підніматися у гори. Минаючи міську вівчарню, ми всі троє оглянулися на ворота з вивіскою. Звідти віяло повною тишею. Я уявив собі, як вівці своїми блакитними очима вглядаються у цю безмовну порожнечу.
— Дезінфекцію робитимете пополудні?
— Ага. Однак спішити особливо нікуди. До снігопаду ще можна впоратися.
— А коли сніг випаде?
— Не здивуюсь, якщо наступного тижня почне падати… — сказав вівчар. Потім, тримаючи одну руку на кермі, нахилив голову і довго кашляв. — А завалить землю уже на початку листопада. Ви хоч уявляєте собі, яка зима буває в цих краях?
— Ні, — відповів я.
— Як сніг піде, то вже не зупиниться — валить і валить на землю, наче в небі якусь греблю прорвало. Тоді вже нічого не вдієш. Нічого не залишається, як сидіти в хаті й нікуди носа не потикати. Взагалі цей край не придатний для людського життя.
— А проте ви живете тут не один рік…
— З любові до овець. Вони — тварини з доброю вдачею і людину пам’ятають в обличчя. До речі, один рік догляду за вівцями минає блискавично, а потім все повторюється. Восени вони паруються, потім зимують, навесні ягнят народжують, влітку пасуться. А тим часом молодняк підростає і вже восени парується. Все починається спочатку. Щороку овеча отара оновлюється, і тільки я старішаю. Тож з кожним роком стає щораз важче виїжджати з міста…
— А що роблять вівці зимою? — запитала подружка.
Не випускаючи з рук керма, вівчар обернувся до нас і подивився на неї так пильно, наче вперше помітив її існування. І хоча, на щастя, на прямій асфальтованій дорозі не було видно жодної зустрічної автомашини, мене обдало холодним потом.
— Зиму вівці проводять у вівчарні! — відповів він, обернувшись нарешті до керма.
— Мабуть, їм нудно, чи не так?
— А вам ваше життя здається нудним?
— Не знаю…
— Так само і вівцям, — сказав вівчар. — Вони про це не думають, а якби і думали — все одно відповіді не знайшли б. Вівці жують сіно, справляють малу нужду, думають про ягнят у своїй утробі, а барани б’ються між собою — ось так і зимують.
Дорога поволі крутішала і водночас почала описувати зигзагоподібний поворот. Сільський краєвид з рисовими полями і садами поступово зник, а по обидва боки дороги непроглядними стінами потягся незайманий ліс. Іноді в його прогалинах з’являлися шматки рівнини.
— Як снігу випаде багато — тут уже автомашиною не проїдеш, — сказав вівчар. — Зрештою, нікому не треба сюди їздити.
— А що, хіба лижних баз й альпіністських маршрутів тут немає? — спитав я.
— Та нічого тут нема. Нічого нема, а тому й туристи сюди не потикаються. І місто швидко хиріє. До половини шістдесятих воно процвітало як взірцевий центр сільськогосподарського виробництва на землі з холодним кліматом. Однак коли рису в країні почали вирощувати достатньо, ніхто вже не хотів обробляти землю в такому холодильнику. Цілком зрозуміло чому.
— А що сталося з лісопильнями?
— Робочих рук не вистачало, і вони перебралися у зручніші місця. Кілька невеличких лісопилень у місті ще залишилось, але вони небагато важать. Зрубану в горах деревину провозять мимо — до Найорі або Асахікава. Ось тому останнім часом тільки дороги поліпшуються, а місто занепадає. Засніжені дороги не страшні хіба що великогабаритним вантажівкам з шипами на шинах.
Я машинально взяв сигарету в рот, але, відчувши бензиновий запах, заховав її назад у пачку. І натомість вирішив посмоктати лимонне драже, залишене в кишені. Його приємний аромат змішався у роті із ядучим запахом бензину.
— А барани б’ються між собою? — запитала подружка.
— Б’ються і досить часто! — відповів вівчар. — Така поведінка властива всім стадним тваринам, зокрема, й баранам — в їхньому середовищі існує своя ієрархія: якщо, скажімо, в одному загоні їх п’ятдесят, то серед них є номер перший, другий, третій і так далі аж до п’ятдесятого. Тому всі вони добре знають своє місце в отарі.
— От дивина! — вигукнула подружка.
— Завдяки цьому і мені легше ними управляти. Досить взяти на налигача найголовнішого барана — і всі вівці покірно підуть за ним куди завгодно.
— Цікаво, чому ж вони б’ються, якщо підпорядкованість одне одному між ними вже визначена?
— Коли якийсь баран пораниться й ослабне, порушується дотеперішня ієрархія. І тоді молодші за рангом викликають старших на бій, щоб посісти в овечому середовищі вище становище. Якщо доходить до бійки, то вона триває днів три.
— Бідолашні барани!
— У житті все йде по колу. Баран, який тепер дістав прочухана, сам у молодості збивав когось іншого. І тільки на бойні вже немає значення, хто з них перший, а хто — п’ятдесятий. З обох виходить смачненький шашлик!