Походеньки Тома Сойєра

Твен Марк

Пагорб Кардіж Гілль, що височів над селом, увесь був вкритий зеленню, і знаходився так далеко, що його можна було легко прийняти за Чарівну Країну, мирну та звабливу.

Том з’явився на тротуарі, тримаючи у руках відерце з вапном та щітку на довгому держаку. Він глянув на паркан, і глибокий смуток огорнув його душу, здавалося, що засмутилась сама природа. Паркан мав у довжину тридцять ярдів, а у висоту десять футів! Життя здавалося йому недолугим жартом, а існування – суцільною каторгою. Зітхаючи, він обмакнув щітку у вапняний розчин й провів нею по найвищій штахеті; повторив дію; ще раз повторив; порівняв нікчемну білу смужку з неосяжною широчінню нефарбованого паркану і, приголомшений, вмостився на дерев’яній діжці. Джим, підстрибуючи, пробіг через ворота з бляшаним відром, наспівуючи

«Дівчата з Буффало». Тягати воду із сільської колонки завжди було ненависною роботою в очах Тома, проте тепер вона постала перед ним у новому світлі. Він пригадав, що біля колонки завжди збиралась юрба дітлахів. Хлопчики та дівчата – білі, мулати та негри – одвічно товклися там, очікуючи на свою чергу, вони відпочивали, обмінювались різними дрібничками, сперечались, шарпались, бавились. Він також пригадав, що хоча колонка знаходилась лише за півтораста ярдів, Джим ніколи не повертався назад скоріше, ніж за годину, ба більше – зазвичай доводилось посилати за ним. Том сказав:

– Слухай-но, Джиме, я зганяю за водою, а ти пофарбуй замість мене.

Джим похитав головою і відповів:

– Не можна, пане Томе. Стара місіс сказала, щоб я йшов по воду і ні з ким не розмовляв. Вона сказала, що господар Том буде просити мене фарбувати замість нього, – але я маю йти і робити свою справу, а вона буде пильнувати, чи часом я не фарбую.

– Е, мало що вона казала! Вона завжди це каже. Дай-но відро, – я миттю обернуся. Вона ні про що не дізнається.

– О, мені зась, пане Томе. Стара місіс сказала, що вона мені голову відкрутить. Направду, відкрутить.

– Вона! Вона ніколи нікого не б’є, – хіба що вдарить наперстком по голові, та кого це лякає. Вона лише погрожує, але ж від слів нікому не боляче, – хіба що вона сама при цьому не плаче. Джиме, я подарую тобі кульку. Я подарую тобі білу кульку.

Джим почав вагатись.

– Біла кулька, Джиме, адже це чогось та й варте!

– Ще б пак, чудова річ, я знаю. Але, пане Томе, я страшенно боюся старої місіс.

Одначе Джим був людиною, і спокуса виявилась сильнішою за нього. Він поставив відро, і взяв білу кульку. Наступної миті він мчав вулицею з відром у руках і сверблячкою у потилиці, Том заповзято фарбував паркан, а тітка Поллі віддалялася від місця подій з черевиком у руках і переможним поглядом.

Але невдовзі Том вичерпав свою енергію. Він почав думати про розваги, на які сподівався цього дня, і його смуток подвоївся. Інші хлопці невдовзі вирушать у розмаїті захопливі експедиції, і почнуть глузувати з нього та його роботи, – ця думка обпікала його наче вогонь. Він витягнув із кишень свої скарби та оглянув їх: гральні кульки, уламки, різноманітні дрібнички; мабуть, цього вистачить, аби обміняти свою роботу на їхню, але годі й сподіватись на те, щоб придбати хоча б півгодини справжньої свободи. Він знову поклав у кишеню власне мізерне майно і відмовився від наміру підкупити хлопців. Цієї похмурої та безнадійної миті на нього зійшло озаріння. Саме так, натхненне озаріння, ані більше, ані менше. Він взяв до рук щітку і взявся до роботи. Вдалечині він побачив Бена Роджерса; в селі не було іншого хлопця, глузування якого були би гіршими для нього. Бен рухався пританцьовуючи, підстрибуючи; це свідчило про те, що він мав пречудовий настрій і найкращі плани на сьогодні. Він їв яблуко, а в проміжках було чутно його мелодійне протяжливе виття, а потому – низьке бім-бом-бом, бім-бом-бом, бо так він удавав з себе пароплав. Наблизившись, він пригальмував, вийшов на середину вулиці, різко попрямував праворуч, потім важко повернув, і усе це робив з належною поважністю, бо уособлював собою «Великий Міссурі» і вважав, що на десять фунтів занурений у воду. В його особі були поєднані пароплав, капітан та гудок машиніста, тож він уявляв, що стоїть у власній рубці, віддає накази та виконує їх.

– Стоп, сер! Лінг-а-лінг-лінг. – Пароплав призупинився та повільно рушив до тротуару. – Задній хід. Лінг-а-лінг-лінг! Його руки випростались вздовж боків. – Правим бортом назад! Лінг-а-лінг-лінг! Шу-ш… шу… шу… шу! – тим часом його права рука описувала великі кола, бо зображала сорокафутове колесо. – Лівим бортом назад! Лінг-а-лінг-лінг! Шу… ш… шу… шу! Тепер вже ліва рука почала описувати кола.

– Стоп правий борт! Лінг-а-лінг-лінг! Стоп лівий борт! Уперед правий борт! Стоп! Повертай потроху ніс! Лінг-а-лінг-лінг! У-у-у! Витягай передній канат! Хутко, ворушись! Гей, що у вас там зі шпрингом? Закидай канат на палю! Тепер причалюй! Зупиніть машину, сер! Лінг-а-лінг-лінг! – Шт! шт! шт! (Робить проміри.)

Том фарбував паркан, і на пароплав не звертав жодної уваги. Бен дивився на нього впродовж хвилини, потім сказав:

– Ти-и!.. Це ти паля? Га?

Жодної відповіді. Том розглядав свій останній мазок оком художника, потім злегка провів щіткою і знову помилувався результатом. Бен пришвартувався до нього борт до борту. У Тома потекла слина, коли він побачив яблуко, проте він не полишав роботи. Бен промовив:

– Агов, старий! Працювати змусили?

– А, це ти, Бене! А я й не помітив.

– Я йду купатися. Мабуть, ти би теж хотів, але доведеться спочатку завершити роботу? Адже так?

Том поглянув на хлопчика і промовив:

– Яку роботу?

– А хіба це не робота?

Том продовжував фарбувати і відповів недбало:

– Може так, а може й ні. Знаю лише, що Тому Сойєру вона до душі.

– Еге ж, вигадуй! Може ти ще запевнятимеш, що вона тобі до вподоби?

Том продовжував працювати щіткою.

– До вподоби? А чого вона мені має бути не до вподоби? Не кожного дня хлопцям випадає фарбувати паркан!

Бен подивився на справу під іншим кутом. Він припинив гризти яблуко. Том елегантно рухав щіткою назад та вперед, трохи відступав, аби помилуватися результатом, додавав мазок чи два, – знову милувався, а Бен спостерігав за кожним рухом із зростаючими цікавістю та захопленням. Аж раптом він промовив:

– Слухай-но, Томе, а дай і мені трошки пофарбувати.

Том замислився, хотів вже погодитись, та передумав:

– Ні, ні, Бене, ніяк не можна. Бач яка ситуація, тітка Поллі дуже цінує цей паркан, – адже він виходить на вулицю, – якби це був дах, тоді інша справа; ані вона, ані я не хвилювались би. А щодо саме цього паркану вона дуже непокоїться, його слід пофарбувати дуже добре, як належить; гадаю, що лише один хлопець із тисячі, а може й з двох тисяч, зможе зробити це як слід.

– Та ну, невже? Ну послухай, дай-но мені лише спробувати, так, ледь-ледь. Я би дав, якби був на твоєму місці, Томе.

– Бене, я би теж дав, як правдивий індіанець. Але тітка Поллі… Знаєш, Джим хотів фарбувати, вона не дозволила. Сід хотів фарбувати, – не дозволила й Сідові. Сам бачиш, як я стараюсь. Ну дозволю я тобі, а ти зробиш щось не так, і…

– Пусте, я постараюсь. Дай-но лише спробувати. Послухай, я дам тобі серцевину від мого яблука.

– Гаразд. Хоча ні, Бен, не можна, я боюся…

– Я тобі віддам ціле яблуко!

Том віддав щітку з величезним незадоволенням на обличчі, з радістю у серці. І поки колишній пароплав «Великий Міссурі» працював та пітнів на сонці, сам артист сидів у тіні на діжці, дриґав ногами, жував яблуко та обмірковував плани полювання на інших простаків. Матеріалу не бракувало; хлопчаки підходили один за одним: вони розпочинали із насміхань, а закінчували тим, що ставали до роботи. Коли Бен напрацювався і пішов, Том поступився чергою Біллі Фішеру в обмін на паперового змія, доволі пристойного; а коли фарбуванням насолодився Біллі, його замінив Джоні Міллер в обмін на дохлого щура та мотузці, на якій його можна було розгойдувати; і так далі, година за годиною. Тож Том, який ще ранку був що той жебрак, в середині дня практично потопав у багатстві. Він мав, окрім тих речей, про які я вже казав, дванадцять кульок, частину органчика, шматок скла від синьої пляшки, крізь який можна було на все дивитись, котушка, ключ, яким вже нічого не можна було відімкнути, кавалок мила, скляний корок від штофа, олов’яний солдатик, пара пуголовків, шість хлопавок, однооке кошеня, мідна дверна клямка, собачий ошийник, але без пса, держак від складаного ножа, чотири апельсинові скоринки і стара поламана віконна рама. Весь цей час він сидів, склавши руки, у приємній компанії, і перебував у гарному гуморі, а паркан тим часом вже встигли вкрити трьома шарами вапна! Якби вапно не закінчилось, він би розорив усіх хлопців у селі.