Полтава
Шрифт:
Як доїздили до Гірок, Мручко висунувся вперед, спинив свій відділ і промовив коротко:
— Спасибі, товаридщі, що не посоромили себе й мене. І ворогові дали прочухана, і гетьманові язика ведемо, і не одного. Отак, гадаю, коли б ми свого рейментаря слухали, то й не посоромили би своєї слави козацької, молодецької.
Пускав дим з файки, як з димаря, важко зітхаючи, не від утоми, як більше від сумних гадок, що нічним туманом вповивали його сиву голову
Сотник Мручко привіз гетьманові язика більше, ніж було треба, щоб довідатися, що Батурин у великій опресії і що батуринці, як спасення, ждуть приходу Мазепи і шведів. З тої сутички, яку мав сотник з відділом московських ратників, неважко було догадатися, що цар має під своєю рукою доволі великі потуги, коли, кромі того, що облягає Батурин, може під'їздити союзну, шведсько-козацьку армію. Не маючи певності, куди вона піде, не хоче теряти з нею зв'язків, навпаки, його відділи підскакують до союзників, як собаки до травленої звірюки, безпокоять, бентежать, нервують. Мазепині козаки, чуючи неугавний гук гармат, гадали собі: чи не мій то город, чи не мою слободу обстрілює Москва? Цілу ніч виднокруг палав кривавою луною, а з шумі і в скиглінню вітру легко було дочутися зойків і ридання безжалісно мордованих людей. Жорстокість царя відома була цілому світові, тож і не диво, що Мазепині люди важко страдали, дрижачи о долю своїх залишених родин.
Більше всіх страдав гетьман, почуваючи на собі відповідальність за судьбу країни. Царя він знав краще, ніж хто-небудь інший. Не раз балакав з ним, чув його погляди на світ і на життя, знав, що він не лиш чужого, але й сина рідного не пощадить, коли цей стане на дорозі до здійснення його великодержавних планів. Що для Петра життя чоловіка? Що для його сотню городів перемінити в руїну і тисячу сіл стерти з лиця землі?! Якщо не встоїться Батурин, то незавидна його доля. Меншихов не пощадить нікого, покористується нагодою, щоб дібратися Мазепі до печінок. Меншиков — не лев і не тигр, а дикий кровожадний кіт, що в муках своєї жертви почуває якусь окрему розкіш.
І гетьман гірше всього дрижав о долю Батурина. Це його президія, там найвірніші його люди, там залишилася Мотря. Вона, певно, не сидить з заложеними руками. Коли б живою попалася Меншикову в лабети — Боже, не допусти до того!.. І гетьман, як лев по клітці, ходив по одній із саль свойого замку в Гірках.
Бахмач, Батурин, а тепер тії Гірки! А в майбутньому що? Пригадалося минуле Різдво. А яке ж буде сьогорічне? Пригадався Бахмач, вертеп, царська корона, що покотилася від коси смерті йому до стіп, «Certum, quia absurdum» [53] , і гетьман усміхнувся гірко. Чиясь корона покотиться, мабуть, але чия?
53
Певне, бо (на око) неможливе, навіть безглузде (латин.)
І пригадалася Мотря… «Мотре, сонце моє!» — «Пане мій!» Як же воно далеке і як далеке всьо, що так близько колись лежало на серці!
З віддалі бачив усіх іншими, ніж зблизька. І Мотря іншою ставала. Це вже не дівчина, котру він полюбив останнім жаром душі, а його донька, котру рад був притулити до грудей за тисячі тих доньок України, що тепер страдали… Non est ad astra mollis a terns via! [54] Дай, Боже, сили, вихилити цю чашу до дна!.. Ти ne cede malis, sed contra auden-tius ito! [55]
54
Нелегко зніматися вгору! (латин.)
55
Іди без жаху вперед! (латин.)
Підемо на перебій! В огні залізо сталиться, у горю вдача народу.
Гетьман пішов до короля Карла. Чув, що їхня доля подібна до себе і що історія їх імена сплете навіки з собою, що вони оба довго-довго в своїх країнах остануть незрозумілими, загадочними, дивними, що їх не благословитимуть, а проклинатимуть цілі покоління, і щолиш колись, як століття минуть, роз'ясняться і близькими стануть їх фантастичні обличчя. Король нездужав, але з недугою крився. Вдавав, що почуває себе сильнішим, ніж коли. Народ це «rudis indigestaque moles» [56] Хочеш вести його, не показуй справжнього обличчя. Комедію грай на theatrum [57] світа — «vult ludi mundus, ludatur» [58] .
56
Необроблена й неупорядкована маса.
57
Театрах.
58
Хоче світ бавитися, хай бавиться.
Король з напухлим від морозу лицем лежав одягнений на ліжку. Полинялий синій каптан з мосяжними ґудзиками, високі чоботи, жмутки волосся біля висок, як крила, котрі йому спокійно всидіти не дають, несуть кудись, за Урал, до Євфрату, до Гангу, щоб лиш не тут, а все дальше і дальше!
Почувши, що гетьман прийшов, піднявся і вийшов назустріч, кланяючися і всміхаючися тією усмішкою, від котрої іноді мороз ішов по спині.
(Нема нічого сумнішого над трагічний сміх великої людини…)
— Ваша величність княжа…
— Ваша королівська милість… І стиснули собі долоні.
Балакали латинською мовою. Карло уважно будував речення, бо не мав часу вивчитись мови Ціцерона так, як умів її гетьман.
— Ваша милість недужі? Бентежу? Будь ласка, положіться. Після такого походу навіть Геракл почув би втому.
— Геракл — це міт [59] , а ми реальні люди, нам і над утомою запанувати треба.
Вчинки вашої милості переходять межі реального.
— Це щолиш будучність покаже.
59
Міф.
— Будучністю сильні люди правлять.
— Від найсильніших невідоме сильніше. І король прислонив очі рукою.
— Чи не зробив я похибки в синтаксі? — спитав, зміняючи голос. — Наскільки я латинську мову знаю, ні.
— Чоловік ніколи не є певний слова… Ані діла, — додав, подумавши хвилину.
— Хто ж тоді може бути певний, як не милість ваша? Король заперечив головою.
— Ні, ні. Я ще менше, ніж другі… У непевності весь чар життя. Бути певним — значить капітулювати перед самим собою. Життя — це гра, а в грі певності немає. Певний грач — шулер. Невже ж ми певні з вами, ваша милосте княжа, що поб'ємо Петра? Скажіть!
Гетьман подумав хвилину.
— Ні.
І сиві Карлові очі зустрілися з темними зіницями Мазепи. Сонце топило лід на шибках.
— Певні лиш ці трупи, що лишаються за нами, і ті зруйновані городи й села, а все інше — великий знак питання.
Певне горе людини, а втіха мимолетна.
— Так, — втіха мимолетна. Я її чую тоді, коли забуваю про себе, а забуваю я про себе, коли жену у бій, хоч би й один на сто… А скажіть, що ви чули, летячи степом на розгуканім коні.?
Питання було настільки несподіване й дивне, що гетьман тільки всміхнувся:
— Це було давно, дуже давно, воно вже до міфології належить.
— Як багато дечого другого, — додав король.
За стіною почувся голос скрипки.
— Мій Люксембург сарабанду грає, — пояснював король. — Може, ви не любите Баха? Прикажу перестати.
— Будь ласка, лишіть, хай грає! У мене є теж карлик, і йому так само все вільно
— Тільки нам і їм усе вільно. Правда?