Полтава
Шрифт:
Дивився сотник Імжицький на сірувате небо, на людей, так само, як воно. сірих, і серце його наливалося болем.
Не з такими надіями він спішив за Десну!
Уявляв собі. що тут побачить одно тільки завзяття, один підпал, від котрого ворожі затії скапають, як віск від огню. А тут бач що!
Потішався, ідо, може, це він на такий тільки гурт лопав, ^ на збіговище народу, збентежене нинішньою сутичкою з москалями або пригноблене якраз тим, що гетьман від своєї резиденції і від решти України відбився. Як двигнуться в похід, то іншим духом їх обвіє.
— Калимон, Калимон іде! — загуло кругом. — Дорогу Калимонові дайте!
Імжицький озирнувся.
Наближався козак, нічим не помітний, такий, як і другі, тільки дивився якось дивно. Побачивши чужого сотника, шапку перед ним скинув і нарікав:
— Скучно так, що хоч повісся. У Десну скочив би, так замерзла. В криницю гріх, бо з неї люди воду п'ють… Скучно.
І бринів його голос дійсно так якось блідо й безвиразно, ніби це не людина, а сама скука нарікала.
— Сонця хочеться мені! — жалувався, як дитина. — Сонця!
Козаки не насміхалися з нього. Імжицький озирався на гетьманські покої, чи не покличуть його туди, бо цей Калимон нервував його. «Невже ж подуріємо всі?»
— А ви там не бачили сонця? — повернувся до нього козак.
— Де?
— А за Десною, у нас. Імжицький мовчав.
— Не бачили. Значиться, нема; А знаєте чому? Бо її не стало. Моєї покійної Софійки. Поки жила, так бувало сонце, як тільки очі ранком протре, так зараз у її віконце — глип! Будить її. А як збудить, як гляне на неї, так і засміється від радості, що така гарна. І вже ціліську днину веселе. Слідком за нею ходить. Куди вона, туди й сонце біжить. Чи в городі, чи в полі, чи де. А з тої пори, як її вбили, то й сонце посумніло. Навіть не вихиляється з-поза хмар. О…
«Одні божеволіють з горя, — думав Імжицький, — а другі тільки й глядять, як би їм краще розжиться».
Невеселі міркування перебив Войнаровський. Вийшов з гетьманських покоїв і покликав його до гетьмана.
XXII
Імжицький мало не скрикнув, глянувши на гетьмана. Привик бачити його бадьорим, гарно вдягненим, гладко вибритим, людиною, котрої час своїми зубами нібито й не торкався.
А тепер сидів перед ним дідусь з поораним чолом, з морщинами на обличчю, з глибокою рисою біля уст, як скиба.
— Так ти, пане сотнику, з тамтого боку до нас прибув і мало вірності своєї життям не переплатив? Спасибі тобі!
Імжицький у пояс поклонився і почав розказувати свою пригоду. Але гетьман перебив йому.
— Від мойого небожа знаю, не трудися. Як бачу, цар добре дбає, щоб мої люди до мене не прибували.
— Скрізь стоять застави. По дорогах і біля бродів. Нікого за Десну не пускають, — відповів сотник.
— А переймили кого, окрім тебе?
— Не одного. Чув я, що при Оболонськім перевозі Дуб'ягу взяли.
— Олександра?
— Так, вашої милості канцеляриста. Поспішав він з Батурина за Десну з паперами чи з вістями тільки, не знаю. З ним було декілька людей вашої милості та ще його власний служка і чотирьох козаків, яких він провадив із свойого села. Не доїжджаючи до Коропа, за півмилі зустрівся з чоловіком Андрія Лизогубенка, сина бувшого чернігівського полковника Лизогуба. І так усіх їх біля перевозу московські драгуни заскочили і повезли.
— Куди?
— Зразу до походної канцелярії ведуть на допрос, а тоді в Лебедин.
— Катувати, — доповів гетьман, і його обличчя ще рясніше засіялося морщинами і ще більше посіріло.
— За вірність катують, а за зрадливість милують, — притакнув сотник.
— Милують, кажеш?
— Ще й як! Хто зголоситься до царя і присягне йому на вірність, того оставлять при його чинах і маєтностях, на котрі царська канцелярія жалувані грамоти видає, не міркуючи багато, чи праві ці маєтності, чи ні, старшинські чи одідичені по батьках. А тоді тих, що були наказними старшинами, роблять дійсними та ще, як зачуваю, обдаровують їх за вірність маєтностями, забраними від старшин, котрі з вашою милостею за Десну перейшли.
— І вони беруть? — спитав гетьман голосом, якого Імжицький з його уст ніколи перед тим не чув.
Захитався… Притакнути чи ні? Розумів, що в тім питанню було більше болю, ніж цікавості.
— Беруть… — ледве чутно відповів Імжицький.
— Не скривай переді мною нічого, — приказував гетьман, завваживши хитання у сотникових словах. — Не жахаюся почути правду, хоч як вона страшна. Бо чи не страшна ж це річ прохати нагороди в ворога за зраду своєї справи? Подумай!.. Розказуй, сотнику, розказуй! Я слухаю.
— Як тільки вість про це пішла, що вірних цареві нагороджують, зчинився заколот, якого я не тямлю. Стали люди з доносами до москалів іти, стали наклепи на своїх сусідів, а то й на приятелів видумувати, буцімто вони здавна з вашою милостею у змові проти царя були, про все добре відаючи, як, і коли, і що. Один наперед другого хапався, щоб якнайбільше захопити добра: землі, млинів, будинків.
— На розграбіж наші маєтки дають.
— На розграбіж, як колись у княжих часах. Скрізь царські люди вештаються з листами до сотників, з маніфестами до народу, і попи тії маніфести по церквах відчитують. І голосить цар, що він добра малоросійському народові бажає, що він його при святій вірі православній удержати хоче, бо ваша милість буцімто Польщі Україну піддати бажали, а церкви наші православні в костьоли перемінити хотіли.
— Не по чім другім, а по голові цар б'є!
— Пише цар, що він ні одного гроша для своєї казни не брав, що це ваша милість для себе тільки податки з народу стягали, на царя вину за те спихаючи.
— Вінценосний брехун!
— Обіцяється ніяких налогів з Малоросії не брати і її предковічних порядків не нарушувати, її привілеїв не вкорочувати. «Обіцяєм вам, вірним подданим, во всем малороссійском краю нічого не брать. Войскам же своїм, великороссійським, под смертною карою запретили ми малороссійскому народу нікакового разоренія і обид отнюд не чинить. Хочемо свято, ненарушимо і ціло содержать всі вольності, права і привилегії Малороссії», — наводив Імжицький слова царського маніфесту.