Попіл снів
Шрифт:
У наступний свій приїзд він привіз мені лоток свіжих яєць. І знаєте, що я зробила? Я розхекала всі три десятки на його унітазному черепі! Генерал стояв і навіть не пробував витертися. Коли білки й жовтки постікали з унітаза і можна було розліпити губи, генерал пропищав: «Те, що ви стєрва, я знав, тільки побачивши вас сонливою студенточкою! Але що стєрва та ще й така вередлива, каюсь, не знав! А то плакали б по тобі, дитинко, мордовські комарі! А вони там — знаєш які великі? Як гелікоптери!
Оксана промовчала. Будь-які співчуття недоречні стосовно цієї сановної вченої дами, яка вміє поспівчувати й сама собі. Надто що вони нарешті входили до «спочивальні», де панував червоний морок, лунала притишена далека музика (апаратура, звісно, задекорована, тільки тьмаво проблискують екрани кількох телевізорів навпроти ложа. Ложе з височенним узголів'ям («возглавниця», казали монахи), під червоним балдахіном, глибоке червоне крісло (тільки одне, бо доктор Аля тут сама), та не це прикувало Оксанину увагу, а химерна споруда, що займала майже половину цієї кімнати-склепу (бо жодного ж вікна, тільки декоративні штори в тих місцях, де в нормальних приміщеннях повинні бути вікна): посеред закутого в білі мармурові береги водограю мало не до самої стелі здіймалося безладне нагромадження коліс, маховиків, зубчастих шестерень і трибків, циліндрів, сфер і напівсфер, штоків, поршнів, важелів, скло і бронза, неіржавіюча сталь і сірий чавун, анодований алюміній і кераміка, дика збиранина різнорідних предметів, здавалося б, ніяк не могла створити бодай подобизну чогось гармонійного, стати хоча б віддаленим натяком на найпримітивніший допотопний механізм або принаймні скластися в кострубату модерністську конструкцію.
І все ж воно було і гармонійним твором, і саморухомим механізмом, і модною конструкцією. Всі ці коліщатка, трибки, маховики, насоси, важелі рухалися, оберталися, гойдалися, кивали, вклонялися, бризкали водою, з їхньої оголеної видимості зроджувалася таємнича невидимість, і в тій невидимості щось пульсувало, здригалося, судомилося, чмокало й чвакало, зітхало, стогнало і зойкало, а тоді лунав несподівано ледь чутний свист чи пискотшня, залягала моторошна пауза, все вмовкало, ніби провалювалося без надії на вороття, і ставало так страшно, неначе висотали тобі з легенів повітря, вирвали з грудей серце, висмоктали з жил кров, а мозок засипали червоним жаром, та саме тої миті знов починався рух, починалося пульсування і здригання життя в неживих механізмах, стогони й зітхання наповнювали простір, і зойки радості, життя поверталося, пробуджувалося, незнищиме навіть у цих мертвих його покидьках.
— Сядьте в крісло, Оксано, я можу сидіти в ньому годинами і думати поряд з цим модулем Тангі. Це швейцарський художник і філософ. Його виставка була в Москві, я насилу вблагала генерала Сосина, щоб він дозволив мені на один день вирватися туди, я познайомилася з метром Тангі, це було фантастично! Він сказав: «Всі мої речі — це попіл моїх снів». Попіл снів! Ви чуєте? Я замовила йому оцей модуль (шалені гроші, валюта, але генерал Сосин пішов на жертву), і незадовго до своєї смерті метр устиг прислати його мені (ну, звісно ж, через Москву!). Тепер я цим замінюю мужчин. Ось вам відповідь на ваше запитання про наївну студентку-дурочку і підступного Карабаса-Барабаса. Чи зґвалтував переполовинений генерал юну квітку з київських садів? Заспокойтеся, Оксано. Злочину не сталося. Кримінальної справи заводити не доведеться. Як майже всі генії (а він справжній геній організаторства!), генерал Сосин імпотент. Тому кинемо і його останки в попіл наших снів і послухаймо голос вічності великого філософа Жака Тангі! — Вона пустотливо впала на червону постіль, надпила з бокала.
— Ви мовчите, Оксано, і я розумію вас. Доволі безглузда картина: дві жінки в замкненому просторі, механічний модуль, іцо вперто нагадує про звуки й незнищимість життя, і безнадія, безнадія… Як у вас із сексом? Пригадую історію з медінституту. Після Сталіна, який з трибуни заявив, що «жить стало лучше, жить стало веселее»(здається, це після голоду 33 року!), всі наступні генсеки полюбляли спілкуватися з масами і так турботливо, так демократично допитувалися: «Ну, как живете, товарищи?» До нашого інститутського гуртожитку теж заблукав такий демократ, тільки рангом нижче, зайшов до дівчачої кімнати (шість студенток на 12 квадратових метрів!) і став нудити світом: «Ну, як живете, дівчата?» Дівчата йому відповіли: «Нерегулярно!» Скандалу не сталося тільки тому, що до керівникового мозку «не дійшло».
Несподівано вона перескочила на інше.
— Як ви до кіно, Оксано? Я в кінотеатрах, самі розумієте, не буваю. Але в мене чудова відеотека. Вам подобається Тарковський?
— Терпіти його не можу, — обізвалася з крісла Оксана, — в мене в житті все повинно бути твердо визначене, а в його фільмах… Та їх ніхто не дивиться!..
— А я обожнюю «Сталкер». Там ніби самі чоловіки, їхній світ, і я теж ніби стаю чоловіком, а тоді бачу — все жіноче, наш світ і наше життя теж! Ота залізна гайка з її непотрібністю і безпритульністю… І оті троє людей в абсурдному світі з головами як у генерала Сосина… Я дивилася «Сталкера» безліч разів, і тільки тепер мені відкрилося, що там було передвіщення, яке здійснилося після втечі Чуйка. Ті троє — сталкер, професор і письменник — блукають в залізній радіоактивній пустелі, сваряться, наскакують один на одного, мов брейгелівські сліпі, шукають виходу, порятунку, правди, істини і… Я тепер думаю: хто з нас сталкер, хто професор, хто письменник? Генерала Сосина немає. Зосталося двоє — Чуйко і я. Хто з нас хто? Оксано, ви не знаєте?
— Я не бачила «Сталкера», — сказала Оксана.
— У вас є годинник? Котра година?
— По-моєму, дванадцята.
— Що-о? Дванадцята дня? Вже половина першого дня 1992 року? А ми й досі… Ви дозволите, я подзвоню до нашого дорогого Івана Трохимовича? Алло! Мені треба вісімку плюс нуль сорок два і тут: двісті дев'яносто три, двадцять… Агов! Вітання від двох ув'язнених. Щось втішного, наш любий генерале? Чудово! Кажете, всі ваші структури задіяні? Державний механізм набирає обертів? Чудово! Ви дозволите потурбувати вас наприкінці робочого дня? Він у вас ніколи не кінчається! Так само й у нас з Оксаною. Ні, ні, я сама… До мене — це неможливо… Я не хочу вас обтяжувати. Бай-бай!
То хто ж є хто, люба моя Оксано?
11.
Чуйко тягнув Сидора, якого йому втулила Галка, і навіть засапався.
— Ти що, цеглу в ньому з санаторію переносиш? Хата й досі недобудована?
— Може б, ти заплатив за добудову?
— Ну, не будь тигрою! Ти ж знаєш: я все віддав Тамарі при розлученні, а тоді посилав матері… І цілий рік — без нічого… Казав тобі чи не казав?
— Казав, казав… А в сидорі — харчі. Ти коли сьогодні їв?
— Сьогодні? По-моєму, я й учора нічого не їв. Та ти плюнь!
— Сам і плюй! Потримай мою сумку, я відімкну. Замок тугий…
Вона жила з матір'ю й дідом. Мати вмерла, тоді вмер і дід, будинок, який вони споруджували, так і зостався недокінчений, для житла — тільки одна кімната з кухнею… Був у Галки чоловік, шофер з цукрозаводу, — прогнала за пиятику.
В кімнаті було холодно, як у Гренландії.
— З учорашнього дня не топилося, — сказала, роздягаючись, Галка. — Ти не скидай шинелі, ще простудишся. Я швиденько… Розпалю трісочки, а тоді підкладу дров — нагріється хутко…
— Що холод? — Чуйко ніяк не міг добрати властивого тону: чи йому далі бути «п'яним», чи справді плюнути на все, протверезіти, обняти Галку. — Мене доктор Аля — знаєш? — тримала як у холодильнику!
Він пожбурив подалі від себе кашкет, спустив з плечей просто на підлогу шинелю, підійшов до Галки, що навпочіпки присіла перед грубкою, поцілував її в коси.
— Відстань! — крутнула вона головою. — Іди до своєї доктора Алі!
— Тю, дурна! Та вона стара! Сорок вісім років. В матері мені годиться.